Під валютою, чи валютною системою, розуміють державну форму грошової системи, яка характеризується типом валюти (золоті, срібні, паперові чи кредитні гроші) і визначенням грошової одиниці. В основу валютної системи покладено п’ять грошових функцій: 1) міра вартості та масштаб цін; 2) засоби обертання; 3) засоби утворення скарбів; 4 засоби платежу; 5) світові гроші. Для характеристики міжнародної валютної системи особливе значення має функція світових грошей. У цій якості гроші втрачають свій національний характер, гроші однієї країни виражаються у грошах іншої. До початку Першої світової війни у зовнішній торгівлі домінував золотий стандарт, який є вираженням відносної стабільності валют. Потім він стає менш дієвим, оскільки розширення грошового обігу в окремих країнах було пов’язане з кількістю наявного золота у центральному банку. Більшість країн відповідно до рішень Міжнародної економічної конференції (Генуя, 1922 р.) почали переходити від золотих валют до золотодевізного стандарту. Після Другої світової війни виникла потреба у новому порядку валютної системи. Державні скарбниці Англії та США на валютно-фінансовій конференції (Бреттон-Вудс, 1944 р.) запропонували два плани: англійський — Кейнса і американський — Уайта. Було прийнято план Уайта. Основні принципи бреттон-вудської валютної системи: 1) введення золотодевізного стандарту з доларом як провідної валюти; 2) використання твердих валютних курсів з регулюванням вирівнювання і конвертованості; 3) введення міжнародної валютно-кредитної системи. За Бреттон-Вудською угодою паритет долара до золотого було встановлено в розмірі 35 дол. за трійську унцію, і всі інші валютні паритети установлювалися через долар. Хвиля девальвації у 1967 р. була початком краху бреттон-вудської валютної системи. Англійський фунт девальвовано на 14,3 %, французький франк — на 11 і марку ФРН — на 9,3 %. У зв’язку з цим у Кінгстоні (Ямайка, 1976 р.) було проведено конференцію з відповідних питань. Рішення Ямайської угоди такі: 1. Скасування офіційної ціни золота. 2. Продаж 1/6 золотих запасів МВФ протягом чотирьох років за допомогою золотого аукціону за ринковою ціною. 3. Повернення 1/6 золотих запасів МВФ країнам-учасницям пропорційно їх квоті у початкових цінах, тобто 35 дол. за трійську унцію. 4. МВФ зобов’язався при аукціонах перешкоджати «причісуванню» цін. 5. БМР може брати участь в операціях аукціону як покупець. 6. Кожна країна одержала право вільно визначати свою валютну політику. З 1971 р. окремі зарубіжні країни надали курсам своїх валют повну свободу. Тепер у міжнародній валютній системі застосовують такі види валютних курсів: 1. Тверді валютні курси щодо однієї національної валюти. У середині 1977 р. більш як половина валют розвинених країн були прив’язані твердим курсом до однієї з найважливіших західних валют: до долара — 50 країн, до англійського фунта стерлінгів — 4, до французького франка — 19 країн. 2. Тверді валютні курси щодо групи валют. Це змішана форма твердих і плаваючих курсів. Вони установлювались, як правило, щодо валют групи країн — торгових партнерів. Серед них можна виділити валютні курси типу: а) «групове плавання» (наприклад, західноєвропейська валютна система. За угодою між країнами установлюються тверді курси і всі вони разом «плавають» щодо третьої валюти); б) тверді валютні курси національних валют щодо SDR; в) твердий валютний курс щодо валютної корзини. 3. Вільно плаваючі валютні курси. Вони використовуються у Швейцарії, Японії, Канаді. Офіційні валютні курси публікуються у періодичних виданнях Міжнародного валютного фонду, спеціалізованих журналах. Як правило, всі вони можуть використовуватися для вирішення завдань міжнародного економічного зіставлення. Тепер курс даної одиниці на валютному ринку визначається такими факторами: співвідношенням торгових та інших зовнішніх платежів; міжкраїнними відмінностями у темпах зростання економіки; рівнями процентних ставок; соціально-психологічними та іншими причинами. Валютна торгівля у значних масштабах може здійснюватися між банками. Курси складаються на основі попиту і пропозиції на міжбанківському ринку. У ряді країн існують також спеціальні валютні біржі. Кілька валютних бірж створено в Італії (Мілан, Рим, Генуя, Венеція). Курси валюти установлюються маклерами за участю представників держави і діють на цій біржі для розрахунків з банківськими клієнтами. Дозволено також як розрахунковий використовувати курс, одержаний як середнє арифметичне курсів, що котируються на всіх біржах. Наприклад, у Нідерландах валютні біржі знаходяться в Амстердамі, Роттердамі, причому котирування на обох біржах однакове. У ФРН — п’ять валютних бірж: Берлін, Франкфурт-на-Майні, Гамбург, Дюссельдорф, Мюнхен. На цих біржах валютні курси (14 валют) щоденно визначаються офіційними маклерами. Координуючу роль покладено на Франкфуртську валютну біржу. У Франції одна валютна біржа — в Парижі. Торговці валютою видають доручення на купівлю і продаж валюти за певними курсами, які реєструються на біржі разом з обігом щодня. Біржовий курс по кожній котируваній валюті розраховується на момент закриття біржі як середнє арифметичне найвищого і найнижчого курсу за день. В Австрії (Відень) курси встановлюються біржовими маклерами спільно з центральним банком країни. У Скандинавських країнах представники комерційних банків і центрального банку встановлюють курс щодо англійського фунта стерлінгів, на основі якого розраховують курси інших валют з урахуванням діючих ринкових курсів. У США немає валютної біржі, на якій щоденно встановлюються офіційні котирування. Торгівля валютою здійснюється на міжбанківському ринку, де установлюється середній курс для банківських клієнтів. Як правило, банки не стягують великих комісійних, а одержують дохід за рахунок різниці в курсах продавця і покупця. Нью-Йорк — найбільший у світі центр торгівлі валютою як з погляду обороту, так і з погляду кількості валют, що обертаються. Інші фінансові центри США знаходяться у Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско і Новому Орлеані. В Англії також немає валютної біржі. Однак тут банки підтримують тісний зв’язок і повідомляють один одному котирування. При цьому вирішальну роль відіграють 10 банків. На курси, які складаються між ними, орієнтуються й інші учасники ринку. У Швейцарії, де також валютна біржа відсутня, курс створюється за допомогою щоденного опитування провідних торговців валютою. Слід відзначити, що валюти практично всіх країн мають стійкий середній курс, схильний лише до незначних коливань. Офіційні котирування є орієнтиром і для всіх операцій, що відбуваються до відкриття і після закриття валютних бірж. На практиці курси фактично коливаються навколо офіційного котирування. Державний платіжний оборот урядів також здійснюється на базі офіційних валютних курсів. В кінці 70-х років було зроблено спробу створити валютний союз у рамках ЄС. У липні 1978 р. на нараді глав держав і урядів європейської дев’ятки у Бремені було висунуто план створення Європейської валютної системи, яка передбачає заснування єдиного валютного фонду і нової колективної валюти — ЕКЮ (European Currency Uuit, ECU), на початковому стані як суто розрахункового засобу, а в наступні — як нову форму міжнародних грошей. Рішенням Європейської ради у Брюсселі 5 грудня 1978 р. була заснована нова одиниця ЕКЮ. Зважена вартість її дорівнює 1,35055 дол. Ця вартість була основою для розрахункових курсів окремих валют. Однак негативні наслідки використання нестійких національних валют як світових грошей призвели до впровадження у міжнародні розрахунки нової міжнародної рахункової одиниці. МВФ у 1969 р. ввів спеціальні права запозичення — SDR (Special Drawing Rights). Спочатку передбачалося, що SDR буде містити 0,888 г чистого золота, що відповідало паритету долара до золота в цей період. Золотий вміст скасовано у 1974 р. і замінено новим «оцінюючим масштабом» у формі валютної корзини. За повідомленням «Майніті дейлі ньюз» з 1 січня 1991 року встановлено нову питому вагу п’яти капіталістичних валют, які входять у корзину SDR. Вони становлять, % (у дужках — попередня питома вага): долар США — 40 (42); марка ФРН — 21 (19); японська єна — 17 (15); французький франк — 11(12); англійський фунт стерлінгів — 11 (12). Відповідно до правил МВФ питома вага валют, які входять у корзину SDR, повинна переглядатися кожні 5 років виходячи з тієї ролі, яку вона відіграє у міжнародній торгівлі та фінансовій сфері. Існують різні види фондових цінностей, допущених на біржу: цінні папери з фіксованим доходом (боргові зобов’язання); акції (свідоцтва про участь у капіталі). Крім того, існують також їх змішані форми: державні позики; комунальні позики — джерело залучення коштів у місцевий бюджет; комунальні облігації та заставні листи; довгострокові кредити під заставу земельних ділянок і незалежного майна; промислові облігації — боргові зобов’язання з фіксованим доходом промислових компаній (можуть продаватися за курсом нижчим від номінальної їх вартості). Цінні папери — у широкому розумінні це будь-який документ, що пов’язаний з виникненням права, яке може бути реалізовано чи передано іншій особі без наявності такого документа. Торгівля цінними паперами здійснюється на фондових біржах. Фондові цінності — це цінні папери, які допущені для операцій на біржі. Акція — цінний документ, який свідчить про внесення її власником паю в акціонерне товариство. Акція дає право її власнику на одержання відповідної частки прибутку акціонерного товариства. Дохід, який акціонер одержує за акцією, називається дивідендом. При класифікації акцій використовують різні критерії. Спочатку розрізняють акції на пред’явника й іменні. Акції розподіляються також на звичайні та привілейовані. Привілейовані, у свою чергу, поділяються на кумулятивні (з гарантованим доходом) і з правом на додатковий дохід. На біржах існують різні умови допуску до обігу. Цінні папери новостворених компаній, як правило, на біржах не розміщують. Операції з цінними паперами на біржах поділяють на касові та операції на строк. При касових операціях передача паперів продавцем покупцеві та оплата їх здійснюється у день підписання угоди або протягом наступних трьох днів. При операціях на строк поставка паперів продавцем та оплата їх покупцем виконуються через певний період часу після підписання угоди. Цінні папери мають номінальну і ринкову вартості. Номінальна — вартість, яка зазначена у цінному папері; ринкова — вартість, за якою цей папір продається. Курс акцій залежить від трьох факторів: річного доходу, який вони приносять; норми позикового процента; норми співвідношення між попитом і пропозицією на них, а курс облігацій і заставних листів — також від номінальної вартості їх та строку погашення. Для розрахунків курсу акцій та облігацій використовують такі формули: , де Д — річний дохід, який приносять акції; Нп — норма позикового процента;
, де Вн — номінальна вартість облігації; n — кількість років, що залишилися до погашення облігації; До — сума річного доходу за облігацією. Однією з функцій біржі є забезпечення публічності курсів цінних паперів. Крім публікації середніх курсів щодо кожного виду цінних паперів, які обертаються на біржі, розраховуються й публікуються середні курси акцій певних груп компаній, а також усіх компаній, що зареєстровані на біржі. Серед цих показників найбільш відомим є індекс Доу-Джонса — індекс акцій Нью-Йоркської біржі. Тепер він складається з трьох індексів акцій: 30 провідних промислових компаній; 20 транспортних компаній і 15 компаній комунального обслуговування. Найважливіший з них — індекс акцій промислових компаній. До 1928 р. індекс обчислювався діленням суми цін акцій на їх кількість. Але оскільки курс одних акцій може різко знижуватися, а інших — підвищуватися, то для згладжування цих змін з 1928 р. почали застосовувати спеціально розрахований дільник, який періодично змінюється. Цей дільник дещо умовний, однак, незважаючи на це, розрахований за його допомогою індекс відображує тенденцію зміни курсу акцій у той чи інший бік. Разом з тим, хоч індекс Доу-Джонса і враховує курси акцій найбільших компаній, однак оборот їхніх акцій становить не більш як 1/3 загального біржового обороту. Тому рух цих акцій не може повністю характеризувати стан цінних паперів на ринку. Крім індексу Доу-Джонса застосовуються й інші індекси за більшою кількістю компаній, а також індекс по всіх акціях, які котируються на біржі. Дані табл. 7.6 дають можливість простежити зміни середнього курсу акцій основних компаній, акції яких обертаються на біржі. Найважливішим є показник, пов’язаний з найбільшими промисловими компаніями. В цілому слід відзначити, що середній курс акцій усіх трьох груп провідних компаній стабільний, тобто його зміни (коливання) незначні. Це пояснюється рядом причин, що пов’язані з фінансовим станом цих компаній та їх місцем на внутрішньому та зовнішньому ринках. Слід відзначити, що кількість проданих акцій щоденно зростає, тобто вони користуються все зростаючим попитом.
Таблиця 7.6 Показники Доу-Джонса за цінами акцій у 1990 р. на Нью-Йоркській біржі, дол. Компанії Середній курс акцій по днях за жовтень Най- вищий курс Най- нижчий курс 16 17 18 19
Промислові — 30 2381,19 2387,87 2452,72 2520,79 2999,75 2365,10 Транспортні — 20 823,41 821,93 856,88 868,16 1212,77 821,93 Комунального обслуговування — 15 126,53 127,13 127,46 127,59 135,84 126,53 Разом продано акцій, тис. шт. 149,570 161,260 204,120 221,480
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Показники світового ринку валют і цінних паперів» з дисципліни «Міжнародна економічна статистика»
