Економічне зростання у XX столітті в індустріально розвинутих країнах (а також і в Україні) відбувалося із загостренням соціально-економічних суперечностей, а нерідко супроводжувалося глибокими кризами. Це було зумовлено обмеженістю або вичерпанням природних ресурсів, домінуванням речових факторів розвитку виробництва, орієнтацією на збільшення продукту та накопичення багатства у вартісно-речовій формі, пріоритетністю кількісних параметрів над якісними, розбалансованістю науково-технічних, екологічних і соціальних складових економічного зростання. Криза виявилася у стагнуючому відтворенні й неефективній зайнятості в традиційних галузях виробництва, в загостренні глобального конфлікту між досягнутим рівнем матеріального виробництва і можливостями екологічного середовища, між речовими і людськими складовими продуктивних сил, підпорядкуванні людини можливостям техніки у виробництві тощо. Закономірною реакцією на таку ситуацію в світі став пошук принципово нових орієнтирів суспільно-економічного прогресу, що, зокрема, в економічній науці позначилося розквітом концепцій людського капіталу. Категорія “людський капітал” сформувалась у результаті тривалого історичного розвитку суспільних відносин з приводу використання людських здібностей та накопичення певних загальнолюдських, наукових цінностей. Одне з перших формулювань людського капіталу можна знайти ще в У. Петті – в праці “Політична арифметика”. Пізніше спроби довести неповторність та невичерпаність людських здібностей були продовжені А. Смітом. У своїй видатній праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” він відзначив, що до основного капіталу суспільства належить не тільки устаткування, земля, машини, але й “набуті корисні здібності всіх громадян або членів суспільства”. Пізніше термін “людський капітал” з'явився в роботах Теодора Шульца, економіста, що цікавився скрутним станом слаборозвинених країн. Шульц, зокрема, заявляв, що поліпшення добробуту бідних людей залежало не від землі, техніки або їхніх зусиль, а скоріше від знань. Він назвав цей якісний аспект економіки “людським капіталом”. Шульц, що одержав Нобелівську премію в 1979 році, запропонував наступне визначення: “Всі людські здібності є або вродженими, або придбаними. Кожна людина народжується з індивідуальним комплексом генів, що визначають його вроджені здібності. Придбані людиною цінні якості, які можуть бути посилені відповідними вкладеннями, ми називаємо людським капіталом”. Значний вклад у розробку теорії людського капіталу зробив видатний радянський вчений-економіст, академік С. Г. Струмілін. Він першим дав економічне обґрунтування впливу освіти на результати діяльності всього народного господарства країни, а також представив кількісну оцінку впливу освіти на ефективність праці та виробництва. Теорія людського капіталу знайшла подальший розвиток на етапі переходу до ринкових умов і надала змогу не лише по-іншому підходити до ролі людини в суспільних відносинах, а й визначити значення інтелектуалізації праці та шляхів неречовинного нагромадження капіталу. Подальший розвиток ця теорія знайшла в працях Т. Шульца, Г. Беккера, Я. Мінсера та ін. Офіційною датою її народження вважається жовтень 1962 р., коли була опублікована серія статей Г. Беккера, присвячених концепції людського капіталу. Він визначав людський капітал як одну з форм капіталу. Людським його називають тому, що ця форма є частиною людини, а капіталом – внаслідок того, що він є джерелом майбутніх задоволень чи заробітків або того й другого разом. У широкому розумінні людський капітал формується шляхом інвестицій в людину у вигляді витрат на освіту та підготовку робочої сили на виробництві, на охорону здоров’я, міграцію робочої сили. Дуже важливим елементом теорії людського капіталу є те, що вона характеризує вільну людину, яка здійснює свій власний вибір у багатоаспектному ринковому просторі. У зв'язку з цим освіта людини, продуктивність праці та її зарплата можуть бути виражені у вигляді такої взаємозалежності: інвестиції у людський капітал (зокрема в освіту) – формування людського капіталу (зростання якості робочої сили) – результат трудової чи розумової діяльності (підвищення продуктивності праці) – зарплата як вираз ринкової вартості використання людського капіталу. С. А. Дятлов при розгляді поняття “людський капітал” спробував охопити всі аспекти, що його стосуються, та визначив його як “сформований у результаті інвестицій та накопичений людиною певний запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, які доцільно використовувати в тій або іншій галузі суспільного відтворення, що сприяють зростанню продуктивності праці та ефективності виробництва й впливають на зростання заробітків (доходів) даної людини”. Розвиток цієї теорії – історично обумовлений процес розвитку самої людини та отримання нею принципово нової ролі у виробництві. Якщо в доіндустріальний та індустріальній економіці переважала фізична праця, то тепер (в постіндустріальному суспільстві) вирішальною є високоінтелектуальна праця освічених людей. Наприкінці XIX та на початку XX ст. А. Маршалл відзначав, що “чисельність працівників фізичної праці у 4 – 5 разів перевищує чисельність працівників розумової праці. Зараз понад 50% економічно активних громадян розвинутих країн зайняті не фізичною, а розумовою працею, а в США їх понад 2/3”. Інтелектуальна діяльність стала домінуючим видом праці. У зв’язку з цим людський капітал стає вирішальним фактором розвитку окремої особистості, підприємства, регіону та держави в цілому (табл. 11.1).
Структура сукупного капіталу в країнах Заходу, % Якщо у XIX ст. в загальній сумі капіталу питома вага людського капіталу не перевищувала 23%, то через півстоліття цей показник досяг 50%. Але й ці пропорції різко змінилися у кінці другої половини XX ст: частка накопичених інвестицій в людський капітал у загальній їх сумі дорівнювала 67 – 69% (у США – до 74 – 76%). Отже, з переходом до постіндустріального суспільства зменшується частка фізичної компоненти капіталу (матеріальних активів: землі, устаткування, машин) з одночасним підвищенням значення людського капіталу в суспільних відносинах. Не можна не бачити, що в країнах з високорозвинутою ринковою економікою вже кілька десятиліть загальною тенденцією є переважний розвиток людини, що базується на необхідності конкурувати у високотехнологічних сферах виробництва. Розвиток працівника (передусім шляхом освіти та професійної підготовки) є не лише базовим джерелом нагромадження суспільного багатства, а й основною формою завершених капіталовкладень суспільства, які визначають динаміку виробничих можливостей, національного доходу та рівня життя. Сучасне бачення поступального суспільного розвитку відводить людині центральне місце, виходячи з визнання того, що людина є і вихідним, і кінцевим пунктами соціально-економічного розвитку. У теоретичному плані поняття “людський капітал” має особистісний, мікро- та макроекономічний рівні. Така градація дає змогу глибше вивчити можливості формування і нагромадження кожного з них, обґрунтувати економічну об'єктивність поведінки щодо інвестицій. На першому рівні людський капітал – це ті знання, вміння, навички та приваблива (чи не дуже) зовнішність, які людина здобула шляхом освіти, професійної підготовки, практичного досвіду і завдяки яким вона може надавати послуги іншим людям. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами особистої власності (майно, гроші, цінні папери), яка приносить доходи. Його називають приватним людським капіталом. На другому (мікроекономічному) рівні людський капітал являє собою вже сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також їхні здобутки у справі ефективної організації праці та розвитку персоналу. На цьому рівні людський капітал асоціюється з виробничим і комерційним капіталом підприємства, бо прибуток отримується від ефективного використання всіх його видів. Макроекономічний рівень людського капіталу можна представити як надбання в галузях освіти, охорони здоров'я, професійної підготовки, перепідготовки кадрів тощо. Це значна частина національного багатства країни і називається національним людським капіталом. В цілому людський капітал – це результат інвестицій і накопичень у вигляді здоров'я, знань, навичок, здібностей у різних сферах діяльності тощо, і реалізується він, як правило, безпосередньо через інтелектуальну працю. При виконанні цієї праці, на відміну від фізичної, працівники не виконують стандартні, заздалегідь запрограмовані дії. Бо дії людей розумової праці у виробничому процесі наперед запрограмувати неможливо. Для забезпечення конкурентоспроможності підприємства необхідні інвестиції у людський капітал, і це прерогатива не лише великих, але й реальність і потреба малих та середніх підприємств, бо саме вони, на думку більшості західних економістів, відповідатимуть за вирішення провідних позицій економічними гігантами планети. Теорія людського капіталу виходить із того положення, що капітал – це деякий запас благ, що накопичуючись, приносить дохід завдяки інвестиціям. Отже теорія людського капіталу припускає певний взаємозв'язок, наприклад, між рівнем освіти, фізичним здоров'ям, якістю навчання, обсягом виробничого досвіду й заробітною платою. Теорія людського капіталу зводиться до того, що в центрі концепції інвестиційної політики є людина, яка розглядається як найбільша цінність для підприємства. Тому система управління підприємством має бути спрямована на розвиток різноманітних здібностей працівників з метою максимального їх використання в процесі роботи, а працівник сприяв би розвитку організації. Інвестиції в освіту вигідні як працівнику, так і роботодавцеві, причому другому навіть набагато більше, ніж першому. Рентабельність інвестицій в людські ресурси є завжди оптимальною. В результаті підвищення професійного рівня працівників вони одержують вищу заробітну плату, але ефективність віддачі від їхньої діяльності набагато більша. Теорія людського капіталу ґрунтується на визнанні економічної доцільності капіталовкладень, пов'язаних з набором персоналу, підтримкою його в працездатному стані, безперервним навчанням, виявленням здібностей, потенційних можливостей, що закладені в особистості працівникам, подальшим розвитком тих здібностей, які є важливими в професійній діяльності. Характерними особливостями концепції людського капіталу є: застосування економічних критеріїв для оцінки ролі людського фактора у виробництві; внутріорганізаційне управління; перебудова всієї кадрової політики. Теорія людського капіталу, яку ефективно застосовують на практиці у економічно розвинених країнах, безперечно доводить, що інвестиції в освіту, професійну підготовку й мобільність працівників значно підвищують вартість і ціну робочої сили і приносять суттєвий прибуток, а також забезпечують конкурентоспроможність працівників на ринку праці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Сутність людського капіталу» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
