Перетворення грошей в капітал. Соціально-економічна суть капіталу та його будова
Аналіз товарного обігу показує, що гроші є останнім його продуктом і першою формою прояву капіталу. Процес перетворення грошей в капітал детально пояснив К. Маркс. На поверхні ринкових відносин кожен капітал, починає своє життя як певна сума грошей, котру кидають в обіг, і з обігу повертається більша сума, ніж попередня. Проте гроші як гроші і гроші як капітал мають не однакові формули обігу. Формула простого товарного обігу має вигляд: (товар – гроші – товар), (2.3) а загальна формула обігу капіталу: , (2.4) де ( – приріст початкової кількості грошей). Обидві формули складаються з однакових фаз (продаж товару) і (купівля товару), але послідовність фаз інша, і саме це змінює сутність і рушійні мотиви обігу. У формулі кінцевою метою товарного обігу виступає задоволення потреби у іншому товарі. Гроші тут витрачаються власником остаточно, кругооборот закінчується одноразово, куплений товар вилучається з ринку і надходить у споживання. У формулі кінцевою метою обігу грошей як капіталу є зростання кількості грошей. Цей обіг нескінченний, адже будь-яку велику суму грошей можна перетворити на ще більшу, кинувши в обігу . Гроші не витрачаються, вони авансуються власником і повертаються з приростом. Загальна формула капіталу містить в собі суперечність. Капіталіст мусить купити товар за вартістю, продати за вартістю і все ж таки в кінці отримати додаткову вартість. У відповідності до закону вартості в сфері обігу вартість не може зростати, оскільки обмінюються еквіваленти. Гроші не можуть зрости в обігу і при порушенні закону вартості, – через націнки на товари або шляхом обману, тому що один і той же ринковий агент виступає то як продавець, то як покупець. Що виграє від продажу, втратить при покупці, або що виграє один, то втратить інший. Проте весь суспільний капітал зростає. Гроші не можуть зрости також поза сферою обігу, бо вилучені з ринку вони перетворюються на скарб. Отже, гроші як форма вартості не можуть зрости у будь-якому випадку. Очевидно, зростання вартості потрібно шукати в особливому товарі, в його споживанні. Суперечність вирішиться, коли власник грошей знайде на ринку такий товар, споживання якого є процесом створення вартості більшої, ніж власна вартість товару. Таки особливим товаром є товар робоча сила (здатність до праці), а споживання робочої сили є процесом праці. Перетворенню робочої сили в товар сприяли два історичні процеси: юридичне звільнення людей праці від рабовласницької та кріпосної залежності; позбавлення власника робочої сили будь-яких засобів виробництва, а відтак – можливості самостійно виробляти і продавати товари, і засобів існування. У Європі, починаючи з Англії, у XV-XVIII ст. відбувається примусове відокремлення більшості безпосередніх виробників – селян і ремісників – від власності на засоби виробництва та перетворення їх на найманих працівників. Одночасно в руках небагатьох осіб зосереджуються гроші і засоби виробництва, які перетворюються в капітал. Цей історичний процес називається первісним нагромадженням капіталу. Первісним його називають тому, що в цьому процесі створюються умови для виникнення капіталізму. Водночас робоча сила найманих робітників стає товаром. Товар „робоча сила”, як і будь-який інший товар, має дві властивості – вартість і споживну вартість. Вартість товару робоча сила визначається вартістю засобів існування, необхідних для відтворення робочої сили, тобто для задоволення фізичних та соціально-культурних потреб працівника, що наймається, та його сім’ї. В цілому вартість робочої сили залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни, природно-кліматичних умов, історико-релігійних традицій, рівня освіти та кваліфікації працівника. Споживна вартість товару робоча сила – це здатність робітника створювати в процесі праці нову вартість, більшу, ніж вартість самої робочої сили, тобто здатність створювати додаткову вартість. Праця – це завжди процес поєднання засобів виробництва та робочої сили. У розвинутому (капіталістичному) товарному виробництві засоби виробництва і робоча сила поєднуються через ринок, на якому власник грошей купує робочу силу та засоби виробництва. Тому процес праці виступає як процес споживання робочої сили найманого працівника і має наступні особливості: по-перше, він здійснюється для капіталіста і під контролем капіталіста; капіталіст придбав робочу силу на певний строк, протягом якого використовує її на власний розсуд, визначаючи тривалість, інтенсивність, організацію праці; по-друге, оскільки використовуються засоби виробництва і робоча сила, які належать капіталістові, то і продукт їх взаємодії є власністю капіталіста, а не безпосередніх виробників. Процес праці одночасно є процесом створення споживної вартості, вартості та додаткової вартості. Капіталісту однаково які споживні вартості виробляти – зброю чи іграшки. Виробництво споживної вартості потрібно йому тому, що вона є матеріальним носієм вартості. В процесі створення товару капіталісту важливо отримати додаткову вартість (рис. 2.1). Капіталістичне виробництво виникло тоді, коли продуктивність праці досягла такого рівня, що виробник міг створити більше продукції, ніж потрібно для його споживання, а отже – і більшу вартість, ніж його власна.
Припустимо, у капіталіста є 1000 грошових одиниць. З них на 800 він придбав засоби виробництва (ЗВ) та найняв робочу силу (РС), денна вартість якої становить 200. Робочий день триває 8 годин, а робітники відтворюють денну вартість робочої сили за 4 години. Своєю конкретною працею вони створюють новий товар і в його вартість переносять стару вартість – вартість спожитих засобів виробництва (800). Зберігаючи і переносячи стару вартість конкретною працею, робітники в той же час витрачають свою робочу силу, абстрактну працю. Абстрактною працею вони створюють нову вартість (НВ), яка теж включається у вартість створеного товару. Припустимо, що за 4 години створюється вартість, яка є еквівалентом вартості робочої сили, тобто 200. Але ж робочий день ще не закінчується. Тривалість його визначена у 8 годин. Робітники продовжують працювати і в наступні 4 години, створюючи ще вартість в 200. Отже, абстрактною працею була створена нова вартість у 400 грошових одиниць. Робітники не тільки відтворили вартість, за яку капіталіст купив їх робочу силу (200), але й створили надлишок над нею (200). Цей надлишок і є додатковою вартістю (ДВ). У підсумку виходить: капіталіст витратив на придбання засобів виробництва і робочої сили 1000, а вироблено за їх допомогою продукції вартістю 1200. Реалізувавши створену продукцію, капіталіст виручить 1200, що на 200 більше від затраченого. Відбулося збільшення вартості, але без порушення закону вартості. Зростання вартості відбувається не за рахунок зростання витрат власника засобів виробництва. Цього досягають виключно завдяки праці найманого робітника, який отримує лише частину створеної ним вартості. Іншу частину – додаткову вартість – безкоштовно привласнює власник засобів виробництва. Додаткова вартість – це вартість, що створюється абстрактною працею найманих робітників і яка безоплатно привласнюється власником засобів виробництва. В залежності від ролі у створенні вартості та додаткової вартості, капітал поділяється на постійний і змінний. Постійний капітал – це частина капіталу, затрачена на придбання засобів виробництва, вартість якої залишається незмінною і переноситься на створений продукт конкретною працею робітника. Він є матеріальною основою виробництва, але не створює додаткової вартості. Змінний капітал – це частина капіталу, яка витрачається на придбання робочої сили і в процесі виробництва зростає на величину додаткової вартості. Є джерелом створення додаткової вартості. Формула вартості товару має вигляд: , (2.5) де - вартість товару; − додаткова вартість; − нова вартість. Пропорцію, в якій нова вартість розподіляється між власником засобів виробництва та найманим робітником, показує норма додаткової вартості : . (2.6) Норма додаткової вартості виражає ступінь експлуатації найманих працівників власником капіталу. Аналіз процесу виробництва додаткової вартості виявляє, що робочий день – величина не однорідна і складається з двох частин. Частина робочого дня, протягом якої працівник працює на себе, відтворюючи вартість своєї робочої сили, називається необхідним робочим часом. Праця, затрачена в цей час, – це необхідна праця. Друга частина робочого дня, впродовж якої робітник працює на капіталіста, створюючи додаткову вартість, називається додатковим робочим часом. Праця, затрачена в цей час, − додаткова праця. Власника засобів виробництва цікавить додаткова вартість. З розвитком капіталістичного виробництва вдосконалюється система експлуатації найманої робочої сили. В епоху становлення зрілого капіталізму зростання додаткової вартості досягалося шляхом подовження робочого дня за незмінної або дещо зрослої ціни робочої сили. Це – абсолютна додаткова вартість. В сучасних умовах абсолютну додаткову вартість отримують внаслідок підвищення інтенсивності праці. Це прихована форма подовження робочого дня. В умовах законодавчого обмеження робочого часу здійснюється виробництво відносної додаткової вартості. Цей спосіб полягає у скороченні тривалості необхідного робочого часу і збільшенні тривалості додаткового робочого часу в межах незмінного робочого дня. Необхідною умовою виробництва відносної додаткової вартості є зниження вартості робочої сили. Цього можна досягти шляхом підвищення продуктивності суспільної праці, насамперед в галузях, що виробляють предмети масового споживання. Існує також надлишкова додаткова вартість. Це різниця між суспільною вартістю товару і його більш низькою індивідуальною вартістю. Більш низька індивідуальна вартість пов’язана з підвищенням рівня продуктивності праці на окремому підприємстві, скороченням затрат постійного капіталу. Поняття „капітал” досить поширене як в економічній теорії, так і в економічній практиці. З приводу економічного змісту цього поняття впродовж усієї історії політичної економії аж до сьогоднішнього дня ведеться безперервна полеміка. Сучасна економічна теорія Заходу всебічно розкриває лише матеріально-речовий зміст капіталу (нагромаджена праця, знаряддя праці, сировина, дороги, мости, споруди, комп’ютери, знання і т. ін.). Соціально-економічна природа капіталу повністю ігнорується. Однак засоби виробництва, гроші, товари не на всіх етапах розвитку суспільства виступали як капітал. Такої ролі вони не виконували за умов первісного ладу, рабовласництва та феодалізму. Лише при капіталізмі засоби виробництва перетворюються в знаряддя експлуатації, в капітал. Капітал – це не речі, а певні суспільні виробничі відносини, які представлені в речах і надають цим речам специфічного суспільного характеру. Природа капіталу така, що він постійно повинен знаходитись у русі. Без руху припиниться самозростання вартості і капітал перестане існувати. Рух капіталу означає його постійне поновлення і розширення. В основі цього процесу лежить виробництво, яке постійно відновлюється, тобто відтворення. Відтворення буває простим і розширеним. Просте відтворення – це повторення процесу виробництва в незмінних масштабах. При простому відтворенні вся створена найманим працівником додаткова вартість спрямовується на особисте споживання власника засобів виробництва. Отже, додаткова вартість не перетворюється в додатковий капітал і величина функціонуючого капіталу залишається незмінною. Розширене відтворення – це відновлення процесу виробництва у зростаючих масштабах. Воно передбачає регулярне приєднання певної частини додаткової вартості до функціонуючого капіталу:
де – частина додаткової вартості, яка споживається власником підприємства як капітал; – частина додаткової вартості, яка споживається власником підприємства як доход. Постійне збільшення розмірів капіталу називається нагромадженням капіталу. Нагромадження може відбуватись у формі концентрації та централізації. Концентрація капіталу – це зростання капіталу шляхом перетворення додаткової вартості в капітал. Централізація капіталу – це вимушене чи добровільне злиття самостійних капіталів і встановлення контролю над ними з боку одного підприємства. Концентрація капіталу збільшує розміри сукупного суспільного капіталу, а централізація – ні. При централізації капітал лише перерозподіляється між підприємствами. Тому основою нагромадження суспільного капіталу є його концентрація. Концентрація і централізація капіталу веде до концентрації суспільного виробництва, тобто збільшення його розмірів. В процесі нагромадження капіталу відбуваються зміни в його структурі. Капітал має речову та вартісну форми. Тому будову капіталу розглядають з двох сторін. Технічна будова капіталу – це відношення кількості засобів виробництва до кількості працівників, що приводять їх у дію. З розвитком науково-технічного прогресу кількість засобів виробництва (машин, обладнання та ін.) на одного працівника збільшується. Вартісна будова – це відношення вартості засобів виробництва до вартості робочої сили. Чим більше машин і витрат на досконалі технології буде припадати на одного робітника, тим більше буде змінюватись вартісна будова капіталу. Вартісну будову капіталу в її нерозривному зв’язку з технічною будовою називають органічною будовою капіталу . Органічна будова капіталу відображає зміни вартісної будови під впливом змін технічної будови капіталу. Технічна будова, а отже й органічна будова капіталу, постійно зростають. Це означає, що в міру розвитку НТП частка змінного капіталу в сукупному капіталі відносно зменшується. Застосування машин і нових „безлюдних” технологій стає все більше вигідним, тому використання робочої сили відносно скорочується. Тобто соціально-економічним наслідком нагромадження капіталу є поява промислової резервної армії праці (безробіття).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Перетворення грошей в капітал. Соціально-економічна суть капіталу та його будова» з дисципліни «Економічна теорія»
