Призначення центрального банку і його специфічне місце в банківській системі обумовлюють основні напрями діяльності банку. Центральний банк є: • емісійним центром готівкового обороту; • банком банків; • органом банківського регулювання та нагляду; • банкіром і фінансовим агентом уряду; • провідником монетарної політики. Емісійний центр готівкового обороту. Емісія банкнот в істо-ричному плані — найдавніший вид діяльності центрального бан-ку. Саме ця діяльність, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку. У ХХ ст. емісійна діяльність центрального банку зазнала істо-тних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золото-монетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обороту — розши-ренням сфери використання депозитних грошей. До Першої світової війни світова економіка функціонувала в умовах золотомонетного стандарту. Золото у формі монет вико-нувало функцію засобу обігу. Воно вільно вивозилось і ввозилось із країни в країну, що забезпечувало відносну стабільність обмін-них курсів. Емісійні банки без обмежень обмінювали банкноти на золото в монетній формі. Структура банкнотної емісії визнача-лась на законодавчому рівні. Частина банкнотної емісії повинна була забезпечуватись (покриватись) золотим запасом, а решта за-безпечувалась комерційними векселями, які комерційні банки враховували або приймали як забезпечення позичок . Норми зо-лотого забезпечення банкнотної емісії встановлювались у різних країнах неоднаково. Згідно з законом про банківські привілеї (1844 р.) загальна сума фідуціарної емісії Банку Англії не могла перевищувати 14 млн ф. ст. Усі банкноти, випущені понад цю суму, повинні бу-ли забезпечуватись золотом або сріблом, проте срібло в запасах не повинно було перевищувати 20%. Більш гнучкою була систе-ма банкнотної емісії у Франції, прийнята законом у 1870 р. Вона характеризувалась фіксацією абсолютного розміру всієї емісії, в межах якої Банк Франції самостійно визначав співвідношення між фідуціарною емісією і емісією, забезпеченою золотом. З початком Першої світової війни країни, що воювали, припи-нили обмін банкнот на золото. Після війни деякі країни віднови-ли золотий стандарт, проте в обмежених формах — золотозлив-ковій і золотодевізній. Центральні банки відповідно до форми золотого стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) або на зливки золота, або на іноземну валюту (девізи), яка конве-ртувалась у золото. Наприклад, Велика Британія ввела золотозливковий стандарт і Банк Англії конвертував банкноти у золоті зливки вагою 400 ун-цій, що дорівнювали за вартістю 1550 ф. ст. Німеччина, Австрія ввели золотодевізний стандарт. У 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн. США, які зберегли систему золото-монетного стандарту після Першої світової війни, також у 1933 р. відмовились від обміну доларів на золото у внутрішньому оборо-ті. Проте вони взяли на себе зобов’язання обмінювати долари на золото за офіційною ціною (35 дол. за одну тройську унцію — 31,1035 г) для центральних банків і казначейств інших країн. Цього зобов’язання вони дотримувались до 1971 р. З припинен-ням обміну банкнот на золото вимоги щодо часткового покриття банкнотної емісії золотом були скасовані. Золотий вміст грошо-вих одиниць у період з 1934 по 1976 р. визначався на базі офіцій-ної ціни золота. У зв’язку з відривом офіційної ціни на золото від ринкової встановлення золотого вмісту мало штучний характер. Тим паче такий характер воно мало після припинення обміну банкнот на золото. Кінгстоунська угода про світову валютну систему (1976 р.) юридично закріпила демонетизацію золота: було скасовано офі-ційну ціну на золото, золоті паритети, припинено обмін доларів на золото. Країни відмовились від установлення (фіксації) золо-того вмісту грошових одиниць. У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціа-рний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чином державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового ви-пуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, перепов-нення ними каналів грошового обороту та їх знецінення. Центра-льний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що сто-сується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповід-но до зміни реального обсягу попиту на готівку. Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5—10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій систе-мі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готів-ки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть за-жадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку. Центральний банк, як правило, має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготов-лення грошей, регулює їх оборот, вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію. Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох краї-нах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валю-тного союзу з 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро, емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Євро стала єдиною валютою на території країн Європейського союзу. В Україні емісійним центром готівкового обороту виступає Національний банк України, який із завершенням у 1996 р. гро-шової реформи емітує в обіг національну валюту — гривні та ко-пійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обороту. Банк банків. Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забез-печення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберіга-ють частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у цен-тральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до центрального ба-нку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Над-лишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку що-до касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зок-рема частку готівкового компонента грошової бази. Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить переду-сім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Централі-зована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків: • через приватні розрахунково-клірингові центри з проведен-ням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов’язань) через центральний банк; • через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного. У багатьох країнах світу, крім централізованої платіжної сис-теми, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч із централізованою платіжною системою Fed Wire, що на-лежить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є вод-ночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціо-нує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків — CHIPS (Clearing House Interbahk Payments System). Незалежно від характеру і структури платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє клю-чову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме: • розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи; • організації і проведенні міжбанківських розрахунків; • наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрі-шньоденних — daylight overdrafts і нічних — оvernights) на заве-ршення міжбанківських розрахунків; • ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбан-ківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу; • проведенні остаточних розрахунків за операціями між учас-никами розрахунково-клірингових центрів. Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує: • мінімізацію банківських ризиків; • концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резе-рвів комерційних банків; • належний рівень безпеки системи розрахунків; • ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриман-ню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків; • нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо; • оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілі-зації фінансового стану банків—учасників ринку платіжних послуг; • взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесин-говими центрами системи масових електронних платежів, із сис-темою обігу цінних паперів тощо. Центральний банк, користуючись підтримкою держави, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засоба-ми телекомунікацій і впроваджувати у міжбанківські розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу RTGS (Real-Time Gross Settlement). За останнє десяти-ліття багато країн упровадили систему RTGS. Із метою ефектив-ного проведення монетарної політики в межах Європейського Союзу центральні банки країн — членів ЄС запровадили Транс- європейську автоматизовану систему термінових переказів вели-ких сум у реальному часі — TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross-Settlement Express Transfer System), що зв’язала між собою системи класу RTGS країн-учасниць. Система TARGET призначена для здійснення операцій між ЄЦБ, національними центральними банками країн-учасниць і комерційними банка-ми Європи. В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних міжбанківських розрахунків, що забезпе-чує здійснення розрахунків на всій території країни. Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні ко-мерційних банків має багатогранне функціональне призначення. По-перше, кредити центрального банку — це один із інстру-ментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок. По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності. Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ри-зик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окре-мих банків, пов’язаних ланцюгом кредитних і розрахункових від-носин. Крім того, через міжбанківський кредитний ринок, з точки зору банківської системи в цілому, здійснюється лише горизонта-льний перерозподіл вільних (надлишкових) резервів між банками, тоді як за рахунок кредитів центрального банку збільшується зага-льна банківська ліквідність. Центральний банк як кредитор остан-ньої інстанції взагалі повинен брати участь у створенні системи банківської безпеки, призначенням якої є запобігати системному ризику і втраті довіри до банківської системи. По-третє, кредити центрального банку — це засіб урегулю-вання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи. Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли: • банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв’язку із зростанням обсягу ВВП; • спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів з ба-нків. Як наслідок такого вилучення складаються умови, загрозливі для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам централь-ного банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, центральний банк своїми кредитами запобігає банківській кризі (паніці), відновлює довіру до банківської системи; • є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту у такій ситуації індивідуально у кожному випадку. При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику; • виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності. Комер-ційні банки отримують надкороткі кредити для завершення між-банківських розрахунків, для дотримання норм обов’язкового ре-зервування тощо. Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) комерційних банків: • надання ломбардних кредитів; • купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах уго-ди РЕПО; • редисконтування векселів. Нині основний спосіб кредитування — це надання ломбар-дних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед держав-них цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депо-новані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до цен-трального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нараховани-ми процентами. Центральні банки використовують два методи надання ломба-рдних кредитів: • прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку; • тендерний (аукціонний) метод. Банки — потенційні позича-льники подають кредитні заявки центральному банку, який орга-нізовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою процентною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних ба-нків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні за-явки задовольняються пропорційно. Проведення цінових тендерів передбачає, що банки — потен-ційні позичальники вказують у заявках не тільки суму кредиту, а й процентну ставку. На цінових тендерах використовується дві моделі організації торгів: американська й голландська. Амери-канська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжу-ються, виходячи з рівня запропонованої процентної ставки, у мі-ру спадання, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої про-центної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється центральним банком. У 80—90-ті роки у країнах з розвинутою економікою значно зросла роль такого способу рефінансування комерційних банків, як проведення операцій із цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Операція РЕПО з рефінансування комерційного банку складається з двох частин. У першій частині цієї операції комер-ційний банк продає цінні папери центральному банку. Водночас комерційний банк бере на себе зобов’язання викупити цінні па-пери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зо-бов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зво-ротний продаж, що його бере на себе Центральний банк. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ці-ною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центра-льний банк, що є покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині операції РЕПО. Редисконтування векселів центральні банки розвинутих країн останнім часом активно не проводять. До створення ЄСЦБ цей спосіб рефінансування комерційних банків використовував, зок-рема, Німецький федеральний банк (Бундесбанк). Починаючи з 1999 р. він застосовує ті методи рефінансування, які визначає ЄСЦБ і які були вже розглянуті. Особливість політики рефінан-сування Бундесбанку полягає у характері забезпечення, під яке він кредитує комерційні банки. Згідно з рішенням ЄСЦБ забезпе-чення кредитів, яке дістало назву гарантій, поділяється на дві ка-тегорії: гарантії першої категорії і другої. Гарантії першої катего-рії визначаються за єдиними критеріями, установленими ЄСЦБ. Це насамперед боргові державні зобов’язання, що обертаються на організованому ринку. Гарантії другої категорії визначаються національними центральними банками з урахуванням національ-них особливостей грошового ринку. Так, Бундесбанк включає до гарантій другої категорії комерційні векселі, а також кредитні вимоги комерційних банків до підприємств-резидентів, тобто бо-ргові зобов’язання підприємств. Перш ніж прийняти цінні папери як забезпечення кредиту, Бундесбанк аналізує платоспромож-ність векселедавця або боржника за кредитом, використовуючи спеціально розроблену методику. Базою для проведення аналізу слугує звітність боржника, опитування керівників підприємства-боржника та інша додаткова інформація про поточний розвиток підприємства. Політика Бундесбанку щодо рефінансування коме-рційних банків більшою мірою, ніж політика інших центральних банків, орієнтована на вирішення проблеми опосередкованого кредитування реального сектору економіки на основі урахування обсягів попиту на кредит і оцінки кредитного ризику. Порядок кредитування комерційних банків у різних країнах має свої особливості. У США Федеральні резервні банки здійс-нюють рефінансування комерційних банків шляхом надання пря-мих ломбардних кредитів через так зване «дисконтне віконце». У межах ЄСЦБ комерційні банки мають можливість без обме-жень користуватись прямим ломбардним нічним кредитом (овер-найт), який надається центральними банками під найвищу про-центну ставку на грошовому ринку. Водночас банки мають можливість розмістити свої надлишкові резерви у центральних банках на нічні депозити під найменшу процентну ставку грошо-вого ринку. Щотижня ЄЦБ проводить тендер, на якому комер-ційні банки мають можливість отримати кредит строком на два тижні. Щомісяця ЄЦБ проводить тендер, на якому комерційні банки мають можливість отримати кредит строком на три місяці. Усі кредити надаються банкам єврозони через національні центральні банки під заставу цінних паперів. В Україні Національний банк поступово освоює методи кре-дитування комерційних банків, що є загальноприйнятими у сві-товій банківській практиці. Орган банківського регулювання та нагляду. Успішне ре-гулювання центральним банком грошового ринку потребує наяв-ності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу-ри, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтова-ним і необхідним завданням держави. У більшості ринкових еко-номік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяль-ність центрального банку, покладають на нього завдання регулювання банківської діяльності. Що стосується нагляду за діяльністю банків, то його, крім центрального банку, можуть здійс-нювати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фі-нансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту. Наприклад, у Німеччині та Японії створені наглядові банківські структури під егідою міністерства фінансів, які тісно співпрацюють з центральни-ми банками (Федеральне відомство з контролю за банками в Німеч-чині і Бюро банків у Японії). Прикладом структури банківського на-гляду, незалежної від центрального банку й уряду, є Федеральна корпорація страхування депозитів у США, підзвітна Конгресу. Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв’язані та взаємодоповнювальні види діяльності. Під регулюванням банківської діяльності розуміють: • використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок; • ухвалення положень, що базуються на чинному законодавст-ві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних ак-тів, інструкцій, директив; • застосування превентивних і протекційних заходів, які спря-мовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо-нетарної політики. Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать: • вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості; • вимоги щодо ліквідної позиції банків; • вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (напри-клад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «великих» кредитів); • обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо. Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існу-ючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла-тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить: • рефінансування комерційних банків центральним банком; • створення і функціонування систем гарантування банківсь-ких депозитів; • вимоги щодо формування банками резервів для відшкоду-вання можливих втрат від проведення активних операцій тощо. Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засо-бів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності. Держава в особі центрального банку та відповідних уповно-важених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки. У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудо-ви системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регуля-тивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефе-ктивного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні. До основних повноважень центрального банку, як регулятив-но-наглядового органу, належать такі: • регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов; • забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтри-муванні фінансової стійкості, а з іншого — передбачає певні вимо-ги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків; • регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду; • здійснювати інспекційні перевірки в банках; • застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків; • брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призу-пиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквіда-цію банків. В Україні органом банківського регулювання та нагляду є На-ціональний банк. Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, висту-паючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими ор-ганами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного ви-конання фінансових операцій. Центральні банки відіграють помітну роль у касовому вико-нанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде рахунок міністерства фінан-сів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, врахо-вуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов’язані з банківським обслуговуванням. У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті уста-ткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і від-повідно грошова база зростають. В окремих країнах кошти державного бюджету зберігаються не тільки у центральному банку, а й у комерційних банках. На-приклад, у США кошти, які Казначейство отримує від податко-вих надходжень, і виторг від продажу державних цінних паперів зберігаються на спеціально відкритих урядових рахунках у най-більших комерційних банках (так звані «податкові і позичкові рахунки»). Поточні платежі Казначейства, зокрема оплата випи-саних Казначейством чеків, здійснюються головним чином з ра-хунків, відкритих Казначейству у Федеральних резервних банках (так звані «чекові рахунки»). Кошти на «чекові рахунки» перека-зуються з «податкових і позичкових рахунків» у міру потреби. Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в цент-ральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про споді-вані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповід-них заходів через проведення операцій на відкритому ринку і ней-тралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу. В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з про-блемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету: • податкове фінансування. В основі цього методу — підви-щення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу; • боргове фінансування. В основі цього методу — випуск уря-дом боргових зобов’язань, виторг від розміщення яких спрямову-ється до бюджету. Боргове фінансування також не справляє пря-мого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов’язань центральним банком; • фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу — отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов’язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому. Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постій-ний характер і фінансується за рахунок емісії грошей — це спри-чиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викли-кає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію. У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансу-вання бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов’язань і таким чином вирішувати проблему державних фінан-сів. Водночас, як зазначалося, у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законода-вчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шляхом ку-півлі центральним банком державних боргових зобов’язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спілкування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов’язань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошо-вого ринку, використовуючи їх як інструмент монетарної політики. Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і до-статньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмісти-ти потрібну кількість державних зобов’язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку дово-диться виступати у ролі кредитора уряду. Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав-них боргових зобов’язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні. В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує роль платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу. Провідник монетарної політики. Найважливішим у діяльно-сті центрального банку є визначення і реалізація монетарної по-літики. Взагалі всі напрямки діяльності центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов’язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку. Разом з тим моне-тарна політика центрального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту. Ї В Україні провідником монетарної політики є Національний банк як центральний банк країни. Крім розглянутих основних напрямів діяльності, центральні банки здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектору еконо-міки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статисти-ку, інформують громадськість та дають роз’яснення щодо моне-тарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ» з дисципліни «Гроші та кредит»
