Проблема ліквідності банків виникла одночасно з їх появою. Так, у середні віки в Європі міняльні лавки позичали частину монет, що в них зберігалась, у кредит виробникам та торговцям, яким вони були необхідні. Така діяльність не була зовсім безпечною для кредиторів: частина монет знаходилась в постійному господарському обігу і, відповідно, не могла бути негайно повернена їх справжнім власникам у випадку, коли б вони всі одночасно пред’явили вимоги щодо повернення своїх грошей. Однак при стабільній економічній ситуації випадки одночасного масового вилучення вкладниками грошей з банків виникають досить рідко. Зазвичай відтік грошей (монет) з лавок компенсувався їх надходженням від інших клієнтів, і власникам лавок достатньо було мати лише частину загальної кількості монет, відданих на зберігання (резерв грошей), на випадок можливого короткочасного перевищення вилучення монет над їх надходженням. Застосовуючи сучасну банківську термінологію, можна сказати, що міняльні лавки, акумулюючи грошові кошти населення, діяли у відповідності до практики "часткового резервного покриття". Різниця між загальною кількістю металічних грошей, отриманих на зберігання, та грошей, що постійно знаходяться в міняльній лавці в якості резерву, створювала позичковий фонд власника лавки. Однак уже на початку своєї історії банки зіткнулися з проблемою забезпечення своєї стійкості. Причому стійкість банків перебувала в значній залежності від якості активів – їх ліквідності та ризиковості кредитних операцій (в середньовіччі звичайним явищем було неповернення кредитів крупними феодалами та королівською владою, що підштовхнуло до запровадження практики кредитування під заставу матеріальних цінностей). У XIX ст. проблема банківської ліквідності розглядалася в основному через призму забезпечення банкнот, що випускалися. Банкноти – векселі банків на пред’явника – могли випускати декілька банків у країні. Але в будь-який момент ці банкноти могли бути пред’явлені для обміну їх на готівку. Готівкою на той час були лише золоті та срібні монети, а також казначейські білети та асигнації держави. Тут було закладено небезпеку відсутності необхідної кількості готівки для задоволення попиту з боку власників банкнот. Переважна частина зобов’язань до запитання банків ХІХ ст. припадала саме на обсяг випущених банком банкнот. Тому проблема ліквідності зводилась в основному до проблеми визначення оптимальної величини коефіцієнта співвідношення залишку готівки в касі банку до суми випущених банком банкнот на
1 За матеріалами публікації В. В. Тен, Б. И. Герасимов, А. В. Докукин. Экономические категории качества активов коммерческого банка / Под науч. ред. д-ра эконом. наук, проф. Б. И. Герасимова. – Тамбов: Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2002. – Т.33.
56 пред’явлення. Враховуючи, що ліквідними активами з позиції банкіра ХІХ ст. вважалася лише готівка, цей коефіцієнт за своєю економічною суттю був аналогічним коефіцієнту співвідношення ліквідних активів до зобов’язань банку до запитання. За даними балансів найбільших банків розвинених країн ХІХ ст. цей коефіцієнт знаходився на досить високому рівні, за винятком банків США. Так, найбільші банки в своїх країнах мали такий рівень зазначеного коефіцієнта: Франція – 106 %; Бельгія – 75 %; Німеччина – 110 %; Англія – 91 %; в різних штатах Америки – від 4 до 18 % (за даними 1840 – 1860-х рр.) [28]. Таке практично стовідсокове забезпечення зобов’язань до запитання ліквідними активами зумовлювало те, що найбільший банк країни ставав гарантом надійності всієї банківської системи і в подальшому дозволяло цьому банку отримати державний статус – статус центрального банку своєї країни. У всіх європейських країнах роль центрального банку поволі закріпилася за найбільшим та найнадійнішим банком країни, тобто центральний банк виростав з ринкової конкуренції [28 ]. Так, найстаріший у світі центральний банк – Банк Англії – був заснований в 1694 р. як приватна акціонерна компанія. З середини XVIII ст. став виконувати функції центрального банку, монополізувавши емісію банкнот. Цікавим є відношення держави до криз ліквідності банків у XIX ст. Наприклад, в США у 1857 р. під час торгової кризи "будь-яка торгівля була паралізована від Бангору до Нового Орлеану, призупинено платежі банків у більшій частині Сполучених Штатів, звільнення тисяч робітників, неможливість доставки на ринок величезного запасу продуктів, втрата від 2% до 3% на місяць на обліку найнадійніших цінних паперів, зниження цін на всі цінні папери, навіть на векселі на Лондонській фондовій біржі." Банки намагалися підтримувати свою платоспроможність надзвичайним обмеженнями кредитування, обліковий відсоток піднявся до декількох відсотків за місяць, майже неможливо було знайти гроші під найнадійніше забезпечення. Вищий суд Сполучених Штатів на особливому засіданні у жовтні 1857 р. вирішив, що призупинення банком виплат готівки не може бути визнаним як доказ його банкрутства, якщо таке призупинення є спільним для багатьох банків і тому по відношенню до окремого банку не можливо розпочинати процес банкрутства [28]. Таким чином, вплив загальноекономічної ситуації на ліквідність конкретного банку є надзвичайно важливим і, що очевидно, враховувалось державними органами. Вченими XIX ст. були досліджені факти впливу на проблему забезпечення ліквідності банку з боку таких зовнішніх факторів як місцезнаходження банку. Наприклад, відмінність законодавчих умов різних штатів Північної Америки, різних частин Королівства Великобританія та земель у Німеччині; чи це промислове місто (район), чи сільськогосподарська область. Французький вчений Курсель-Сенеля відмічав, що в оборотних банках, створених у країнах землеробства, коливання каси менш значні, ніж в
57 банках того ж виду, але які знаходяться в промислових та торгових центрах. Під впливом зовнішніх умов банки проводили свою політику регулювання ліквідністю та стратегію розвитку філій, використовуючи різні переваги промислового чи сільського місцезнаходження: ці банки мають головну контору в якому-небудь великому місті, але спираються на відому кількість другорядних контор, розпорошених по селах, що складають для центральної каси точку опори на випадок великих торгових потрясінь, а центральна каса безперервно передає конторам поштовхи нового життя та руху [28]. Основною відмінністю державного регулювання ліквідністю в ХІХ ст. є мала кількість нормативів. В основному увага була зосереджена на обмеженні випуску банкнот та нарощуванні інших зобов’язань до запитання, наявності достатніх залишків готівки в касі. Обсяг банкнот, що випускалися, крім того лімітувався для кожного окремого банку. В США в 1875 р. була вперше введена норма резервування: кожен банк, який здійснював випуск банкнот, був зобов’язаний передавати до Казначейства країни готівку на зберігання в розмірі 5% від суми випущених банкнот. Всередині США існували досить значущі відмінності між штатами щодо регулювання ліквідності банку. Наприклад, закон штату Кентуккі вимагав лише 10% покриття готівкою випущених банкнот, тоді як у штаті Луїзіана банкам необхідно було мати 50% готівки в касі від суми емісії банкнот. Цікавий факт, відмічений вченими ХІХ ст., щодо впливу на надійність банківської системи різних значень нормативів ліквідності: коли в США в 1851 р. розпочалася жорстка криза торгівлі, а за нею і банків, лише банки штату Луїзіана залишилися платоспроможними [28]. Достатньо складною була система регулювання ліквідності банків XIX ст. у Швейцарії. Наприклад, необхідне забезпечення емісії банкнот у вигляді 40% готівкового залишку каси було дійсним для забезпечення виключно банкнот. Не дозволялося витрачати ці 40% готівкового резерву для оплати будь-яких інших зобов’язань банку, вони були призначені виключно для обміну банкнот до запитання на готівку. В табл. 3.1. наведено нормативи ліквідності, що застосовувались в різних країнах у ХІХ ст. Таким чином, розглядаючи практику забезпечення банківської стійкості у XIX ст., можна зробити висновок, що її основним компонентом є управління ліквідністю. Зважаючи на це, проблема якості активів розглядалася в основному через призму їхньої структури з точки зору ліквідності, з особливою увагою до абсолютно ліквідних активів. Характерною особливістю банківської справи в Російській імперії було швидке виникнення системи широкої державної регламентації та контролю за створенням та функціонуванням кредитних установ, а також надання їм постійної державної фінансової підтримки з боку Державного банку. В одному з документів Міністерства фінансів Російської імперії того часу зазначається, що історична та побутова спадковість не могли не вплинути в цьому випадку. Дозволяючи створення нових банків, держава не могла відсторонитися від впливу на здійснення ними подальшої діяльності, яким вона користувалась
58 раніше. Перші комерційні банки виникли в 1863–1866 рр. за значної підтримки та впливової участі чиновників Міністерства фінансів [20]. Таблиця 3.1 Регулювання ліквідності банків у XIX сторіччі Нормативи США Великобританія Німеччина Швейцарія Нідерланди, Бельгія ЛА/ОВ ЛА – готівка (за винятком Німеччини), ОВ – банкноти і вклади (за винятком Німеччини і Швейцарії) ≥ 15 – 25 % ≥ 33 % ≥ 33 %, ЛА = готівка + державні цінні папери + золото + іноземна монета, ОВ – лише банкноти ≥ 40 %, ОВ – лише банкноти ≥ 40 % Існування абсолютних лімітів випуску банкнот для кожного банку Так Так Так Єдиний норматив – К/Б ≥ 50 %, К – капітал банку, Б – обсяг емісії банкнот Ні НА/Б НА – надійні активи, Б – обсяг випуску банкнот Ні Ні ≥ 2/3 Надійних активів у вигляді іменних векселів з строком не більше, ніж 3 місяці, за якими відповідальні не менше двох платоспроможних осіб ≥ 60 % НА – кредити під гарантії кантону, надійні цінні папери і векселі Ні ГЦБ/К ГЦБ – державні цінні папери, К – капітал банку ≥ 33 % Ні Ні Ні Ні Про широку урядову підтримку деяких банків на початковому періоді розвитку російської банківської системи (1863–1875 рр.) вказують дані про їхнє кредитування. Так, на 1 січня 1868 р. вся сума переобліку (тут переоблік банками в Державному банку векселів торгових та промислових підприємств та рефінансування банків у Держбанку з переуступкою останньому заставлених об’єктів банківських позичальників (товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, об’єктів нерухомості) та наступної застави в 1–1,5 млн. руб. припадає на один тільки Московський Купецький банк.
59 Процес інтенсивного створення банків привернув увагу уряду, який починаючи з кінця 60-х рр. ХІХ ст. почав регламентувати банківську діяльність. Це відбувалось у формі регулярного включення відповідних положень до статутів акціонерних банків та товариств взаємного кредиту. В основному вони носили обмежувальний характер та характер заборони (вставка 3.1). Вставка 3.1. Положення (вимоги) до статутів акціонерних банків та товариств взаємного кредиту. Банки могли проводити лише облікові, кредитні та комісійні операції. Строки кредитних операцій не повинні були перевищувати одного року. Всі кредити, що видавалися банком, повинні були бути забезпечені заставою. Тобто, варто відмітити, що тогочасні російські банки в своїй діяльності фактично нарівні з зарубіжними банками реалізовували теорію комерційних кредитів. Надання кредитів (облік векселів) лише на короткостроковій основі та під реальне забезпечення дозволяло істотно знизити ризик втрати вкладених коштів. Складений (акціонерний) капітал банку мав повністю сплачуватись у визначений період, але не більше одного-двох років. Зобов’язання банку перед вкладниками та кредиторами не повинні були перевищувати реально сплачений акціонерний капітал більше ніж у 10 разів. Банки повинні були відраховувати з свого прибутку кошти в запасний (резервний) капітал до половини величини акціонерного капіталу; при цьому запасний капітал повинен був зберігатися в державних та гарантованих цінних паперах. Купівля банком за власний рахунок цінних паперів була обмежена: по відношенню до державних та гарантованих – половиною акціонерного капіталу; всіх інших цінних паперів – однією п’ятою частки капіталу за умови одноголосної згоди членів правління банку. Купівля цінних паперів, що не котирувались на біржі, заборонялася. Банку заборонялось також брати участь у підписці на цінні папери та гарантувати їх розміщення. Облік банком векселів з одним підписом був обмежений половиною фактично сплаченого акціонерного капіталу. Нарівні з правлінням банку необхідно було мати Наглядову раду, а загальні збори акціонерів мали право перевіряти дії правління банку. Від банку вимагалось ліквідувати свою діяльність у випадку, коли його збитки перевищать запасний капітал та не менше ніж одну четверть акціонерного капіталу. Всі наведені вище статутні положення були зібрані в окремий закон. Цей закон був прийнятий 31 травня 1872 р. Державною радою Росії – вищим законодавчим органом Російської імперії. Для набрання чинності рішення Держради (отримання статусу закону) необхідно було його затвердження імператором. Стосовно акціонерних банків закон, поряд з названими вище вимогами, встановлював додаткові умови їхнього створення та організації операцій. Мінімальний акціонерний капітал банку був визначений в розмірі 500 тис. руб., а мінімальний номінал однієї акції – 250 руб. Банкам заборонялись операції з нерухомістю, крім придбання нерухомості для власного користування. Загальна сума надання бланкових (незабезпечених) кредитів клієнтам не повинна була перевищувати однієї десятої частки акціонерного капіталу. Бланковий кредит повинен був надаватися на строк не більше одного місяця. Облік векселів з одним підписом без забезпечення або забезпечений нерухомістю не дозволявся. Вимоги закону 1872 р. були спрямовані на впорядкування організації та функціонування банків, на посилення їхньої уваги до своєї ліквідності. Незважаючи на позитивний вплив закону 1872 р. на підвищення банківської ліквідності, він не зміг запобігти
60 серйозній кризі платоспроможності російських банків 1875–1876 рр. Основною причиною слабкого фінансового становища тогочасних банків було широке застосування практики кредитування без реального забезпечення або з малоліквідним забезпеченням. Крім того, платіжні труднощі банків були значною мірою обумовлені слабкістю фінансового стану їхньої клієнтури (позичальників). Невірна оцінка кредитоспроможності позичальників, невисокі вимоги до забезпечення за кредитами, а також надмірне використання банками спекулятивних операцій з цінними паперами спричинювали несвоєчасне та неповне погашення виданих кредитів. Перші випадки краху банківських установ середини 1870-х рр. стали поштовхом до підготовки правової бази з метою зміцнення надійності кредитних установ. Законами від 5 квітня 1883 р. та від 22 травня 1884 р. вносились нові доповнення до умов створення акціонерних банків та їхньої внутрішньої організації, а також встановлювалася детальна регламентація їхніх активних операцій. Цікаво відмітити, що банківське законодавство 1883–1884 рр. імперської Росії вимагало обов’язкової наявності в банку постійного незнижуваного запасу (резерву) ліквідних коштів у визначеній пропорції до зобов’язань банку на його рахунку в Державному банку. Тобто, такі положення, власне, на 50 років (!) випередили появу аналогічних по суті інструментів централізованого регулювання банківської ліквідності, зокрема фондів обов’язкових резервів, у світовій практиці. До середини 1930-х рр. банки за кордоном зберігали частину залучених ресурсів у формі касових залишків добровільно (за усною домовленістю з центральним банком) і лише після світової економічної кризи 1929–1933 рр. вимога до банків щодо депонування частини залучених ресурсів у формі коштів у касі або на спеціальному безготівковому рахунку в центральному банку стала обов’язковою. Цей незнижуваний обов’язковий резерв ліквідних коштів був необхідний банкам на випадок непередбачуваних надзвичайних обставин. Протягом наступних більш ніж тридцяти років банківська система Росії більше не переживала серйозних криз, подібних кризі середини 1870-х рр. Російські комерційні банки, незважаючи на затяжні загальноекономічні кризи 1878–1884 рр. і 1899–1908 рр., що зупинили розвиток економіки країни, проявили стійке динамічне зростання капіталів, вкладів, активних операцій, мережі їхніх відділень (табл. 3.2.) [20 ]. Таким чином, можна підсумувати, що на відміну від розвитку банківської справи у західних країнах, де ліквідність банківських установ забезпечувалась виключно за рахунок їхніх власних зусиль, в Росії питання збереження ліквідності банків було справою державного значення, що вимагало обов’язкового урядового втручання, яке відбувалося в двох напрямах: n шляхом прямої допомоги банкам коштами Державного банку (особливо посилено у випадку загальної або локальної банківської кризи),
61 n шляхом прийняття законодавчих актів, які детально та жорстко регламентували діяльність банків, а також встановлювали систему нагляду за ними. Таблиця 3.2. Показники банків Російської імперії у 1895–1915 рр. Групи за зростанням активів Кіл., шт. Середній розмір активів, тис. руб. Коефіцієнт ліквідності Ліквідні активи / Активи Коефіцієнт прибутковості Прибуток / Активи За балансом на 1 січня 1895 р. 998–5627 12 2378,3 3,7 5 6245–20 691 13 14872,1 3,7 2,15 24 590–124 830 13 50038,1 2,7 2,16 За балансом на 1 січня 1905 р. 954–10 439 13 4300,4 4,7 2,6 11 104–29 329 14 20430,6 3,2 2,9 30 041–168 532 14 75113,5 1,9 2,3 За балансом на 1 січня 1910 р. 986–10 978 12 5570,4 5,1 2,9 11 951–45 904 12 30030,9 2,3 2,15 48 206–195 124 12 103774,8 1,5 1,83 За балансом на 1 січня 1915 р. 2082–11 779 9 6055,6 2,7 2,8 13 285–54 093 10 32504,9 1,5 1,4 106 547–330 715 10 184732,6 0,9 1,1
З 1875 р. всебічна підтримка банків, що потрапили у скрутне становище, стала для уряду головною ланкою боротьби з можливою масштабною кризою. «…Протягом усього історичного розвитку банківської справи в Росії важливе місце займає ідея урядової допомоги приватним кредитним установам за рахунок коштів Державного банку. На перших порах уряду довелось допомагати банкам, при створенні в Росії такого виду установ, а потім практика "допомоги" отримала право громадянства й була рядовим та нормальним явищем» [59]. Політика всебічної державної підтримки та опікування банками безумовно не сприяла удосконаленню банками прийомів та способів самостійного забезпечення своєї ліквідності, поліпшенню їхньої внутрішньої організації, підвищенню їхньої конкурентоздатності порівняно з зарубіжними банками. За межами Російської імперії навпаки «...йшла боротьба між банками за превалювання на грошовому ринку, яка велася власними силами банків. Тому приватні банки докладали максимум зусиль до того, щоб знайти міцне підґрунтя для своєї справи. Конкуренція внесла пожвавлення в діяльність банків, примусивши їх піклуватися про залучення нової клієнтури й примусила їх вводити всілякі удосконалення в практику банківської справи» [20 ]
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Історичний досвід регулювання ліквідності» з дисципліни «Ліквідність банку: окремі аспекти управління та світовий досвід регулювання і нагляду»
