Бреттон-Вудська валютна система (1944—1971 pp.) — це система міждержавного золотодевізного (а по суті — зо-лотодоларового) стандарту, метою якої було забезпечити стабільність обмінних курсів та конвертованість національних валют. Ключовими принципами цієї системи були такі: міжнародним платіжним засобом нарівні із золотом були визнані долар США й англійський фунт стерлінгів; долар міг обмінюватися на золото центральними банками й урядами інших країн за курсом 35 доларів за одну трійську унцію; прирівнювання валют одна до одної та їх обмін здійснювалися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті; кожна країна мала дотримуватися стабільного фіксованого курсу своєї валюти відносно долара і валют інших країн, для чого використовувалися валютні інтервенції; ринкові курси національних валют не мали відхилятися від золотих доларових паритетів більш ніж на 1 % ; міждержавне регулювання валютних відносин і узгодження валютної політики було покладене на МВФ. Формування цієї системи припадає на період закінчення Другої світової війни, коли гостро постало питання про необхідність міждержавного регулювання валютних відносин. Для його вирішення у січні 1944 р. у курортному містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир, США) було проведено міжнародну конференцію, в якій взяли участь 730 представників із 44 країн світу. Підсумком переговорів стало утворення Міжнародного валютного фонду, що відповідав за валютні курси, міжнародну ліквідність та короткострокові аспекти регулювання платіжних балансів, а також Міжнародного банку реконструкції і розвитку, що відповідав за довгострокове кредитування і політику розвитку спочатку в країнах Західної Європи, економіка яких була зруйнована війною, а пізніше і в країнах, що розвиваються. Головні принципи реалізації валютної політики у період функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі: спільне регулювання обмінних курсів національних валют різних країн, які були фіксованими і взаємопов'язаними, для чого і було створено МВФ; визначення кожною країною — членом МВФ золотого, вмісту своєї валюти і на цій основі фіксація обмінного курсу у валютах інших країн; відсутність валютних обмежень і повна конвертованість національних валют за поточними операціями; використання золота як засобу формування резервних активів і завершення міждержавних розрахунків; заборона на здійснення девальвацій і зміну паритетів без дозволу МВФ. Результати Бреттон-Вудської конференції відображали зростання економічної могутності США, котрі нагромадили на той час 70 % світових запасів золота. Тому за збереження загальних принципів золотодевізного стандарту й остаточних розрахунків золотом саме долар США було визнано головною резервною валютою. У подальшому долар поступово витіснив золото з обігу, а Бреттон-Вудська валютна система досить швидко стала по суті доларовою, оскільки засновувалася на зобов'язаннях США підтримувати конвертованість доларів у золото. Однак до кінця 60-х pp. XX ст. ситуація у світовій економіці суттєво змінилася. Це було пов'язано з такими основними факторами: по-перше, посилилися конкурентні позиції західноєвропейських країн та Японії; по-друге, профіцит платіжного балансу США змінився його дефіцитом; по-третє, прямі іноземні інвестиції в Європу, витрати на війну з В'єтнамом, посилення внутрішньої інфляції сприяли вивезенню капіталів зі США; по-четверте, істотно скоротилися золоті резерви США (з 25 млрд дол. у 1949 р. до 11 млрд у 1970 p.); по-п'яте, система фіксованих валютних курсів сприяла "експорту" інфляції у країни з активним сальдо платіжного балансу (передусім Німеччину і Японію), що було зумовлено тиском на них з боку США з метою ревальвації їхніх валют. Ці фактори стали причиною того, що золоті резерви США вже не могли покривати емісію доларів, що, у свою чергу, викликало зниження довіри до американської валюти на світових ринках. Як наслідок, на початку 1971 р. вивезення капіталів зі США стало надзвичайно масштабним, що поступово набуло ознак панічної "втечі від долара" і посилило тиск на фіксований курс американської валюти та спекулятивні атаки проти неї на валютних ринках. Золоті резерви США почали невпинно танути. У цей період Німеччина, а потім й інші західноєвропейські країни та Японія відмовляються підтримувати долар шляхом фіксування до нього курсів своїх валют. Врешті 15 серпня 1971 р. президент СШАР. Ніксон заявив про скасування конвертованості долара у золото, що фактично поклало край функціонуванню Бреттон-Вудської валютної системи. Проблеми реалізації валютної політики у період дії Бреттон-Вудської системи були пов'язані з асиметричним характером останньої. Адже країна, валюта якої використовується як міжнародний резерв немає потреби здійснювати валютні інтервенції для підтримання обмінного курсу власної валюти, а відтак немає потреби фінансувати дефіцит платіжного балансу. Ці проблеми посилювались у міру послаблення економічних позицій США і Великої Британії, які погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їх статусом як резервних валют. Як наслідок, стійкість резервних валют і довіра до них були підірвані. Водночас валютна політика інших країн мала забезпечувати підтримання курсу головної резервної валюти — долара США — на незмінному рівні. Однак у європейських країнах за активного сальдо їхніх платіжних балансів у взаєминах зі США валютні інтервенції неминуче призводили до збільшення внутрішньої грошової маси, що мало компенсуватися центральними банками шляхом продажу цінних паперів і підвищення процентних ставок. Протягом 1969—1971 pp. була проведена ревальвація німецької марки, швейцарського франка та австрійського шилінга. Утім така валютна політика призводила лише до надмірного притоку капіталів і посилення спекулятивної гри на підвищення, що у кінцевому підсумку змусило центральні банки відмовитися від підтримання курсу долара. Приміром, у період кризи німецької марки у травні 1971 р. Бундесбанк був змушений в окремі дні скуповувати долари зі швидкістю 150 млн дол. на годину. З 1 по 9 лютого 1973 р. Бундесбанк витратив близько 6 млрд дол. на проведення інтервенцій для захисту фіксованого курсу німецької марки, а 1 березня 1973 р. купив 2,7 млрд дол., що стало рекордною сумою валютних інтервенцій. Об'єктивна потреба корегування обмінного курсу резервної валюти у зв'язку з внутрішніми дисбалансами у країні-емітенті цієї валюти неминуче породжує хвилю спекуляцій. А гегемонія США у Бреттон-Вудській системі означала, що вони по суті переклали на своїх торгових партнерів турботу про підтримання фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом проведення валютних інтервенцій. Водночас такі об'єктивні фактори, як зміни міжнародної кон'юнктури, посилення інтеграційних процесів, активний розвиток фінансових ринків і світової торгівлі, зростання масштабів міжнародного руху капіталів призвели в кінцевому підсумку до істотного зниження ефективності валютної політики, спрямованої на підтримання фіксованих валютних курсів. 16 березня 1973 р. міністри фінансів країн Європейського Співтовариства заявили, що відтепер курс їхніх валют відносно долара буде плаваючим. Місяцем раніше це зробила Японія. Таким чином, Бреттон-Вудська валютна система спочатку сприяла розвиткові світової торгівлі і виробництва. Однак по суті вона прирівнювала долар до золота, дозволяючи США постійно збільшувати дефіцит платіжного балансу, який із часом набагато перевищив їхні золоті резерви. Тому в 1971 р. уряд Сполучених Штатів відмовився від обміну доларів на золото, що фактично означало завершення функціонування Бреттон-Вудської валютної системи. Зміна співвідношення сил у світовій економіці, поява у ній нових конкуруючих центрів підірвали структурні принципи валютної системи, що відображали американоцен-тризм у міжнародних господарських зв'язках.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Бреттон-Вудська валютна система (1944—1971 pp.)» з дисципліни «Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні відносини»
