Бідкання, або, як його називає Дж. Ейвріл, скорбота, – це соціокультурна поведінка, зумовлена переживанням горя, пов’язаного із втратою близької людини. Для бідкання використовуються різні дії – плач, голосіння, стогін тощо. Вони багато в чому зумовлені історичними традиціями, що існують у народі або певній соціальній групі. Японці, переживаючи горе, можуть усміхатися при сторонніх, щоб не обтяжувати їх своїми переживаннями. Відповідно до християнських традицій, небіжчика оплакують, влаштовують поминки в день похорону, на дев’ятий і сороковий день. Водночас потрібно, щоб відсумувавши, людина якомога швидше відійшла від свого горя й поверталася до нормального способу життя, у тому числі й на роботу (на третій-п’ятий день). У Єгипті ж, навпаки, близьких покійного заохочують зосереджуватися на своєму горі. Плач можна розглядати з двох позицій – як мимовільне експресивне вираження горя, що виявляється в сльозах, і як навмисне вираження невдоволення, горя. Саме про останні випадки йдеться, коли плач розглядають як одну з форм емоційно зумовленої поведінки, що виконує адаптивну функцію.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Бідкання» з дисципліни «Психологія особистості»
