В іноземній психологічній науці існують основні теорії особистості В. Джеймса (1842-1910); В. Дильтая (1833-1911) і Е. Шпранґера (1882-1963); 3. Фройда (1856-1939); К.Г. Юнга (1875-1961); К. Горні (1885-1952), А. Адлера (1870-1937); Е. Фрома (1900-1980); Е. Ерик-сона (1902-1994); К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), А. Маслоу (1908-1970); Е. Дюркгайма (1858-1917), П. Жане (1859-1947); В. Франкла (1905-1997). Стисло охарактеризуємо їхні погляди шодо сутності особистості. Теорія особистості В. Джеймса. Видатний американський психо¬лог вивчав особистість у межах власної концепції свідомості, централь¬ним поняттям якої є «потік свідомості». На його думку, у самосвідомості можна виділити два аспекти — «емпіричне Я» і «чисте Я», або, відповід¬но, об'єкт (те, що пізнається) і суб'єкт (те, що пізнає). «Емпіричне Я», на його погляд, представляє особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особис¬тості у цьому аспекті має містити: а) складові елементи: фізична, соціальна та духовна особистість; б) почуття та емоції, викликані цими елементами; в) дії, що спричинені цими елементами. Фізична особистість складається з тілесної організації, одягу, батька й матері, дружини та дітей. Вона також включає «домашню оселю», власність людини, продукти її діяльності тощо. Соціальна особистість людини зумовлена належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми. Духовна особистість об'єднує стани свідомості, конкретні духовні здібності та якості людини. Ці три рівні особистості складають її ієрархію: на нижчому рівні перебуває фізична особистість, вгорі —духовна, а різні види матеріальних і соціальних особистостей — між ними. Почуття й емоції характеризують особистість з боку її самооцінки. Основні види такої самооцінки: самовдоволення і невдоволення собою. Характеристика особистості включає також, на його думку, піклування про себе і самозбереження. «Чисте Я»— це суб'єкт, що мислить, дух, душа, мислення, самі думки. Теорія особистості Вільгельма Дильтая й Едуарда Шпранґера. Ці два автори є засновниками «описової психології», яка була протиставле¬на «безособистісній психології». Згідно з В. Дильтаєм, психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розумі¬ти. Тому завданням психології є розкриття смислового, душевного жит¬тя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Продовжувач Дильтая Е. Шпрангер вваркав, що така психологія має базуватися на таких за¬садах: а) психічне розвивається з психічного; б) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів дійсності життя»; в) причини розвитку особистості та її структура залежать від духовних цінностей суспільства. У зв'язку з цим найголовніше в особистості — це її ціннісна орієнта¬ція, що являє собою духовне начало і визначає світобачення. Е. Шпран¬rep виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини: 1) теоретичний (тягнеться до пізнання закономірностей сві¬ту, взаємин між людьми); 2) економічний (шукає користь у пізнанні); 3) естетичний (сприймає довкілля в гармонії або дисгармо¬нії, намагається пізнати світ через естетичні враження); 4) соціальний (намагається знайти себе в іншій людині, жити заради інших); 5) політичний (прагне до адміністративної влади, що відпові¬дає його вищим духовним вимогам і цінностям); 6) релігійний (намагається знайти сенс життя, начала всіх на¬чал життя, вищу духовну силу — Бога). Особистість у фройдизмі та неофройдизмі. Суттєвий внесок у ви¬вчення особистості людини був здійснений Зигмундом Фройдом, який виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби людини, що ви¬значають її психічну діяльність. Це — лібідозна (інстинкт самозбере¬ження, прагнення до життя, любов і сексуальний потяг) і агресивна (по¬тяг до руйнування, смерті, війни) потреби. Задоволення цих потреб стикається з опором з боку суспільства, тому вони витискуються і створю¬ють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прорива¬ються і виявляються у формі символів. Відповідно, за 3. Фройдом, структуру особистості утворюють три основні компоненти: — «Воно» (витиснені несвідомі інстинкти); — «Я» (підпорядковується як несвідомим інстинктам, так і нормам і вимогам дійсності); — «Над-Я» (сукупність моральних норм суспільства, які ви¬конують роль цензора), «Я» перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несу¬місні. Теорія особистості 3. Фройда є біологізованою. Але нас цікавлять позитивні аспекти його теорії. Це положення про складність і багато¬плановість структури особистості, природу свідомого і несвідомого в поведінці особистості. Недоліки теорії особистості 3. Фройда намагалися подолати неофрой-дисти, серед яких особливо слід виділити К.Г. Юнга, А. Адлера, К. Горні, Е. Фрома, Е. Ериксона. Карл Густав Юнг — швейцарський психолог, засновник аналітич¬ної психології — відмежувався від поглядів 3. Фройда на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За Юнгом, психіка лю¬дини складається з трьох рівнів: свідомості, особистого несвідомого і колективного несвідомого. Останній рівень відіграє у структурі особисто¬сті вирішальну роль та утворюється зі слідів пам'яті, що залишаються від усього минулого людства, і впливає на особистість, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне свідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною, і виявляється у вигляді архетипів — домінант, першород-них образів, що виявляються в образах творчості, у сновидіннях. Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись сві¬домими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомості. За певних умов вони стають усвідомленими. Основними формами вияву особистого несвідомого є констеляція почуттів, думок і спогадів. Цен¬тральним архетипом як потенційного центру особистості у нього є ар¬хетип сомості. Він створив два основні типи особистості: інтроверта (спрямова¬ність людини на себе) і екстраверта (спрямованість людини на зовніш¬ній світ). У нього існують також додаткові типи особистості — інтуї¬тивний, мислительний і емоційний. Тип особистості, за ним, залежить від її вроджених властивостей. Альфред Адлер — засновник індивідуальної психології— виступав проти біологізаторських поглядів щодо природи особистості 3. Фройда. За А. Адлером, основне в людині — суспільне почуття або почуття спільності, а не вроджені інстинкти. На його, протилежну Фройдовій теорії, думку, структура особистості не може бути розчленована на три складові — вона є єдиною. Рушійною силою розвитку особистості виступає її потяг до вищості, прагнення влади, самоутвердження. Суспільне почуття забезпечує людині почуття вищості, формує цілісність особистості та її духовне здоров'я. Але Адлер взаємозв'язок між індивідом і суспільством подав у спрощеній, надмірно механістичній формі. Карен Горні також заперечувала основні положення теорії особис¬тості Фройда. Суть людини вона вбачала у вродженому почутті неспо¬кою, яке породжує бажання позбутитися цього. На її думку, це бажання лежить в основі мотивації вчинків людини. У зв'язку з цим нею керу¬ють дві головні тенденції: потяг до безпеки та до задоволення своїх бажань. Ці тенденції поведінки часто суперечать одна одній, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, намагання подолати який формує стратегію поведінки особистості: — потяг до людей; — намагання віддалитися від них; — прагнення діяти проти них. Ці стратегії поведінки виступають, з одного боку, передумовою «споконвічного конфлікту», а з іншого — захисними механізмами. Останні виникають як реакція на страх і виявляються у вигляді втечі, наркотиза¬ції, придушення чи раціоналізації. Ці прийоми психічного захисту по¬роджують чотири «великі неврози» нашого часу: — невроз прив'язаності; — невроз влади; — невроз покори; — невроз ізоляції. Але у неї, як і у Адлера, зосталися нерозв'язаними основні супереч¬ності фройдизму, а саме: антагонізм природного і соціального, фаталь¬ність існування природженого потягу до безпеки. Ерих Фром подав найбільш «соціалізований» варіант неофройдизму щодо природи особистості у своїй теорії відчуження. Теорію відчу¬ження людини Карла Маркса він у суспільно-економічному плані по¬ширив на психічну діяльність особистості. На його думку, людина в умовах науково-технічної революції втрачає зв'язки зі світом, з іншими людьми, з товаришами по праці, навчанню. Таким чином виникає від¬чуження людини, яке Фром називає «негативною свободою», тобто лю¬дина стає «вільною від всього» і тому відчуженою. Цей стан її пригні¬чує і породжує неврози. Вона потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною», шукає різноманітних контактів з оточенням. Але це не завжди вдається. Через це люди стають самотніми. Для подолання відчуженості він пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Потреба в любові має два типи —любов до себе і любов до інших людей. Отже, на думку Фрома, відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню. Але він спромігся подолати фаталізм у поведін¬ці людини і підмінив соціальні явища психологічними. Ерик Ериксон —автор епігенетичної теорії розвитку особистос¬ті— проголосив, що розвиток особистості детерміновано соціальним оточенням, а не хімічними та біологічними факторами. На його думку, між особистістю і суспільством немає антагонізму. Він висунув поло¬ження про ідентичність особистості як центральну властивість лю¬дини, що сигналізує їй про незрівнянний зв'язок із соціальним середо¬вищем. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визна¬ченні цінності людини та її соціальної ролі. За Ериксоном. розвиток особистості складається з семи стадій: 1) задоволення оральних потреб людини, формування довіри через матір; 2) дозрівання м'язо-рухального апарату, що призводить до по¬чуття впевненості, самостійності; 3) становлення юнацтва, знаходження цілей та вміння плану¬вати; 4) формування рефлексії, виникнення сумнівів щодо власно¬го життя у суспільстві; 5-6) становлення особистості, формування стійких інтересів, реалізація основних життєвих намірів; 7) досягнення неповторності особистості або приречення на безвихідь. Цінність цієї теорії полягає в тому, що вона вперше висунула про¬блему ролі генетичного фактора у становленні особистості. Таким чином, по-перше, основною властивістю неофройдизму є намагання соціологізувати біологізаторську концепцію особистості 3. Фройда; по-друге, заслугою неофройдизму є підняття й актуалізація фундаментальних проблем вивчення природи особистості, наприклад, внутрішньої структури особистості, механізмів її формування і функ¬ціонування, ролі свідомого і несвідомого у житті особистості, механіз¬мів її психічного захисту тощо. Суттєву роль у вивченні проблеми особистості відіграли гуманістичні теорії. Засновником гуманістичної психології є американський дослід¬ник Карл Роджерс. На його думку, центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-конце?щія», що породжуєть¬ся у взаємодії з іншими людьми. Здатність людини до гнучкої само¬оцінки, вміння під тягарем досвіду переоцінювати систему цінностей є, за Роджерсом, важливими умовами психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я. Його заслугою є те, що самосвідомість і са¬мооцінка як складні психічні явища і функції у розвитку особистості та її поведінці стали предметом подальших психологічних досліджень. Інший представник американської гуманістичної психології Ґордон Олпорт вважав особистість відкритою системою, тобто її розвиток зав¬жди відбувається у взаємодії з іншими людьми. Під особистістю він розумів динамічну організацію особливих мотиваційних систем, зви¬чок, настанов і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем. Але у цій взаємодії немає рівноваги між людиною і середовищем, тому людина має постійно встановлювати нові зв'язки та розвивати наявні. У зв'язку з цим постійний розвиток особи¬стості є основною формою її існування. Провідну роль у її розвитку відіграють соціальні зв'язки, які «відв'язують» її особистість від біологічних потреб. Важливим механізмом розвитку особистості, за Олпортом, є мотиви поведінки, які діють у цей час. Кожна людина народжується з певним набором «рис-мотивів», які протягом життя підлягають трансформації, змінам. Існують два класи «рис-мотивів» — основні та інструментальні. Основні стимулюють поведінку людини, а інструментальні її фор¬мують. Основні «риси-мотиви» переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості. Особистість людини, за Олпортом, характеризується конкретною системою «рис-мотивів». яка визначає її поведінку і діяльність. Напри¬клад, здоровій особистості притаманні такі риси: — активна позиція щодо дійсності; — доступність досвіду для свідомості; — самопізнання; здатність до абстракції; — постійний процес індивідуалізації; — функціональна автономія рис; — стійкість до фрустрації. Відповідно, невротичній особистості властиві такі риси: — пасивна позиція до світу; — застосування різних прийомів і способів психологічного захисту; — викривлення істинного стану речей; — обмеженість мислення; — «закляклість» розвитку. Абрагам Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Ядро особистості, за ним, утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими людина народжується і які вона спроможна реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації реалізуються лише за умови задоволення інших потреб, і передусім фізіологічних. Він створив ієрархію потреб людини: 1) фізіологічні потреби; 2) потреби в безпеці; 3) потреби в любові й прихильності; 4) потреби у визнанні та оцінці; 5) потреби в самоактуалізації. Особистості, які досягай самоактуалізації, за Маслоу, характеризу¬ються невимушеністю у поведінці, діловою спрямованістю, вибіркові¬стю, глибиною і демократизмом^ стосунках, незалежністю. Але, на його думку, самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей. Представники французької соціологічної школи Еміль Дюркгайм і П'єр Жане зробили суттєвий внесок у вивчення природи особистості. Наприклад, Е. Дюркгайм висунув положення про її біосоціальну при¬роду. Психічні процеси людини біологічно зумовлені, але визначаються суспільством. На його думку, «колективна свідомість» (сукупність ду¬мок, знань або явищ духовного життя) формує психіку людини від на¬родження. П. Жане є автором «психології образу дій», за якою психічні явища формують дії людини. Мислення і почуття здійснюють регуляцію її дій і поведінки. Розвиток психіки людини відбувається під час співпраці з іншими людьми, а основним механізмом такого розвитку є спілкуван¬ня. Основа розвитку психічних функцій лежить, за Жане, в різних ви¬дах професійної діяльності. Він виділяє сім рівнів поведінки людини: 1) рефлекторні акти; 2) відкладені перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних потреб; 6) розумова діяльність; 7) творча, трудова діяльність. Здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки він вважав найвищим критерієм розвитку особистості. Віктор Франкл вважав, що рушійною силою поведінки людини та розвитку особистості є пошук Логосу, сенсу життя, що має здійснюва¬тися конкретною людиною за її власною потребою. Людина має цей сенс швидше знайти, ніж вибирати. Якщо потяг до сенсу життя не задо¬вольняється, може виникнути нусогенний невроз, що пов'язано з ду¬ховним ядром особистості. Такі неврози потребують спеціальної логотерапії, тобто такої терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір. Логотерапія, за Франклом, спрямована на допомогу пацієнтові у пошуку сенсу свого життя, в реалізації його, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів. Логотерапевт має до¬помогти пацієнтові знайти не абстрактний сенс життя, а специфічний для конкретної особистості в конкретний момент часу, тому що вона має своє призначення і своє місце у житті, і кожна людина має знайти їх і реалізувати. Тому головним принципом логотерапії є твердження, що сутність людини полягає в розумінні й реалізації сенсу житгя, а не отри¬манні задоволень або уникненні болю. Він також має допомогти па¬цієнтові усвідомити: можливість іти на страждання для реалізації сен¬су житгя; обумовленість життя особистості та реалізації нею сенсу життя як зовнішніми обставинами, так і внутрішніми; можливість і необхід¬ність переборення самого себе, зовнішніх обставин задля реалізації сен¬су життя.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні теорії особистості в іноземній психології» з дисципліни «Військова психологія»
