Питання, що стосуються простору, часу та можливості добутися до вічної реальності (або якоїсь вічної реальності), що ставить перед людським життям високу мету й наповнює його глибоким смислом, завжди одухотворювали головний потік західної думки. Як відбувається перехід від життя смертного до життя, над яким смерть не владна? Де це відбувається? З ким це відбувається і чи відбувається взагалі? Наша духовна спадщина здебільшого майже силоміць накидає нам віру в те, що коли безсмертна реальність входить у межі людського досвіду, то час, яким його люди звичайно знають, змінюється або зупиняється. Смертний час знаходить свою межу в трансцендентній події. Часто буває можливий інший спосіб життя, такий, що дозволяє людям жити згідно з істинами, які народжуються не тільки в межах відносних і скінченних подій, такий, що знаходить своє підґрунтя в реальності, яка трансцендентно виходить за межі досвіду тих, котрі 449 приймають її, звеличують і думають та діють, озираючись на неї. Смертна темпоральність руйнується у своїх усеохопних претензіях, і щось поза людським часом владно визначає людську поведінку. Ця авторитетна владність часто набуває форми універсальності. Вона нерідко постає як щось таке, чому треба поклонятися, і в багатьох випадках обіцяє стабільність думки та поведінки, вільних від сумніву та хибних намірів або дій. Піфагорійці, наприклад, прагнули якихось розроблених і строгих методик для пам'яті; чогось подібного до медитації та молитви, які надавали б змогу людській душі досягати безсмертної чистоти у безсмертному божестві. Традиційно істотні аспекти думки Платона пропонували можливість організації думки та поведінки, чий рух брав свій початок у зв'язку з вічною реальністю. А чимало з тих, котрі успадкували кантівську традицію, включаючи і деяких прихильників класичної феноменології, сподіваються, що життя трансцендентної суб'єктивності можна зробити неуникнен-ним, дійшовши висновку, що первісний порядок знання й досвіду відкривається до божественного життя або його віддзеркалює, якщо людський підхід буде достатньо чистим і досить строгим. Хоч віра в те, що існують певні місця з'яви божества перед людські очі, широко, а іноді й агресивно спростовується, західні уявлення про трансценденцію, проте, визначаються переконаністю в тому, що існує трансцендентна присутність, яка заперечує абсолютну владу смертного часу над людським життям. Це надає широке поле для суперечок постмодерністським мислителям, які відкривають важливі процеси деконструкції цих переконань та ідей, що їх супроводжують, із метою виявити в них їхню внутрішню непереконливість та суперечливість. Наприклад, Гайдеґер дійшов висновку, що, піддавши деструктуруванню складний конгломерат ідей присутності та уявлення, які сформували його спосіб мислення, він міг би показати, що смертна темпоральність подій трансценденції була нерозв'язною і невідчепною проблемою в рамках цієї традиції. Його дослідження більшості канонізованих у західній філософії постатей знову й знову показують, що концепції буття, аж ніяк не пояснені за допомогою уявлення про позачасову присутність, виражають непевний характер з'яви буття; і цей непевний характер свідчив про зародження відчуття смертної темпоральності в самому осередді західних уявлень про позачасову, безсмертну трансцендентну з'яву. Ніцше ще раніше, формулюючи свої думки, набагато ясніші, ніж Гай-деґерові, у своїй орієнтації на владу та цінності (валентності, форми влади) розкритикував традиційні відчуття, знання та оцінки, що передбачали спілкування з універсальною безсмертною реальністю. Він визначив лінії зацікавлень проблемами панування, змін та перетворень задля самого перетворення й показав, що всі вони були дуже людськими вираженнями моторошної тривоги перед байдужою силою життя, і бажання його продовжити. І Ніцше, і Гайдеґер з'ясували моделі придушення майже повсюдного визнання західною культурою життя та буття як носіїв свого власного згасання. Життя й буття ставляться під знак запитання з огляду на їхню смертність, і ця смертність промовисто, хоч і в дещо пригнічений та підпорядкований спосіб, виражається в образних формулах безсмертної трансценденції. В міру того, як ці образні формули розпадаються на їхні компоненти, афективні та рефлективні частини, — в міру того, як вони деконструюються, — вони стають місцями, які відкривають те, що покликані приховувати. А те, що вони приховують, є складниками їхньої структури. Гайдеґер, Ніцше та багато інших мислителів вважали, що відчуття трансценденції, яке зумовлювало головні аспекти західної культури, мало своїм визначальним елементом не відкриття реальності поза смертним часом, а відкриття смертного часу як визначальне для окреслення меж трансценденції. Як вважав Гайдеґер, це відкриття завжди знаходить буття в іманентності своєї втрати. На думку Ніцше, воно виявляє народження почуттів та ідей, вільних від інтересу до безсмертної реальності. Хоч діапазон, оригінальність та витонченість обох мислителів затемнюється таким підсумковим твердженням, воно, проте, дозволяє нам відзначити, що постмодерністська думка звичайно виражає темпоралізацію можливості відчуття трансценденції та морталізацію всього, що відкривається в процесі її діяльності. 450 Розглядаючи цей спосіб мислення в термінах відчуття трансценденції, ми бачимо, що термін "постмодерністський" може завести на манівці. Трансформації постмодерністського мислення не мають за основу структури, що належать до епохи, яку ми називаємо сучасною (модерною). Вони являють собою перетворення сприйнятливості та способу мислення, які вибудували визначальний вимір західної культури, а трансформації, що їх утворює постмоде-рністська думка, стали можливі внаслідок використання динамічних елементів, які завжди придушувалися, а проте були пронесені крізь весь тривалий період існування західної культури. Ці трансформації використовують почуття та ідеї, які складають західний спосіб релігійного вираження, а також західну теологічну та філософську думку. В цьому способі мислення панівне західне відчуття трансцендентної присутності трансформується, і ця трансформація утворює основу для рефлективного, афективного та інституційного способів життя, в які не вписуються ані відчуття безсмертної універсальної присутності, ані концепції та практика, що виникають із такого відчуття.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Час і трансценденція» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
