З огляду на існування потужної антимодерністської течії в риторичній теорії, починаючи від Віко, наша спроба визначити зв'язок між риторикою і постмодерністю має починатися зі з я-сування того, чи існують якісь характеристики, що відрізняють постмодерністське осмислення риторики від цієї традиції антимодернізму. Це завдання особливо ускладнюється у світлі недавньої інтелектуальної історії. По-перше, риторика не використовується як ключовий термін у постмодерністських теоріях, і ця її відсутність, що почасти пояснюється тією перевагою, яку Жан-Франсуа Ліотар — та інші французькі мислителі його покоління — віддавали поняттю прагматики. Подібним чином, ідеї постмодернізму відігравали лише незначну роль у сучасних дискусіях про риторику, навіть у північноамериканському академічному середовищі, де міждисциплінарний інтерес до риторики розвивався водночас із посиленням інтересу до постмодернізму. Справді, ми можемо відзначи- 364 ти, що 1984 рік позначений і публікацією англомовного перекладу Ліотарової праці "La condition postmoderne" ("Постмодерні умови", 1979), і утворенням руху "риторики наукового пошуку" після проведеної в університеті штату Айова наукової конференції на тему "Риторика наук про людину". Але тим дослідником, який реально почав вивчати зв'язок між поняттям риторики та постмодерною філософією, став Джанні Ваттімо. У своїй книжці "La fina délia modernità" ("Кінець модерності", 1985) Ваттімо характеризує свій філософський проект як прояснення сучасної думки, що порівнює суспільні теорії постмодернізму з філософськими проектами Ніцше та Мартіна Ґайдеґера. В самому осередді розуміння Ваттімо постмодерності лежить його переконаність у тому, що культура XX ст. характеризується "досвідом "кінця історії"", цебто живим відчуттям того, що майбутнє вже не обіцяє нічого справді нового. Цей досвід найкраще сформульований — так вважає Ваттімо — Арнольдом Ґеленом, який запропонував свій діагностичний термін post-histoire (пост-історія) для позначення суспільних умов, за яких прогрес став розглядатись як щось рутинне, великою мірою внаслідок 1) поступової секуляризації християнського ідеалу проґресу та, останнім часом, 2) дедалі більшого прискорення технологічних удосконалень, що послаблює відчуття "нового". Ваттімо розглядає суспільні умови post-histoire як щось протилежне філософським проектам Ніцше й Ґайдеґера, проектам, що їх найкраще розуміти як постмодерні-стські, тому що вони мають на меті дистанцію-ватися від модерністської думки, але не претендують на те, щоб її подолати, і таким чином не повертаються назад, до модерністського принципу прогресу. Згідно з Ваттімо, думка обох філософів досягає цього постмодерністського статусу завдяки тому, що вони переосмислюють буття як низку подій, у якій немає необхідних історичних зв'язків між подіями. Таким чином, постмодерністська філософія — це, для Ваттімо, онтологічна філософія події. Погляд Ваттімо на риторику — центральний для його оцінки онтологічної герменевтики Ганса-Георґа Ґадамера як розвитку думки Ґайдеґера; і він доходить висновку, що саме опертя Ґадамера на поняття риторики перешкодило йому розвинути думку Ґайдеґера в пост-модерному напрямі. Як же, згідно з Ваттімо, поняття риторики стоїть на шляху постмодерні-стської філософії? Ваттімо слушно відзначає фундаментальну роль риторики в Ґадамерово-му проекті переосмислення природи істини: "Дійти істини — означає не так досягти того стану внутрішнього просвітлення, що його ми традиційно пов язуємо з "доведеністю", як вийти на рівень тих спільних і в звичайний спосіб вироблених припущень, які здаються очевидними (радше ніж доведеними) і такими, що не потребують з'ясування". Неважко помітити, що це уявлення про "спільні і в звичайний спосіб вироблені припущення" — це той самий sensus communis (здоровий глузд) Віко, поняття, про яке Ґадамер згадує в одній зі своїх ранніх праць "Wahrheit und Methode" ("Істина і метод", 1960), обстоюючи роль гуманістичної традиції в тому розвитку наук про людину, який відбувався в XIX ст.; і ми можемо також помітити, що такі думки про риторику потрапляють у рамки антимодерністської традиції, описаної тут. Справді, Ваттімо — не згадуючи про Віко або традицію гуманізму — твердить, що Ґадамерова теорія риторично обґрунтованої істини не передбачає ані тієї критики, ані "відкритого конфлікту між світом і землею", що їх ми знаходимо в теорії мистецтва, яку пропонує Гайдеґер у своїй праці "Der Ursprung des Kunstwerkes" ("Походження творів мистецтва", 1936). Таким чином, для Ваттімо поняття риторики, попри його антимодерністське відкидання епістемології, веде за собою закриту систему, несумісну з онтологією події, тобто несумісну з постмодерністською філософією. Сила аргументації Ваттімо переносить риторику в добу сучасності; або, висловлюючись мовою цього есе, риторика переноситься в ан-тимодерністський вимір сучасності. Таким чином, запитання, яке мусить бути протиставлене цій аргументації, полягає в тому, чи поняття риторики в кінці XX ст. повністю описується його антимодерністським розвитком, чи існує якийсь аспект риторики, що може стати внеском у бачення Ваттімо постмодерністської філософії, тобто онтології події. Цікаво, що особистий інтерес Ваттімо до Ніцше припускає та- 365 ку можливість. Ваттімо переконаний, що філософська постмодерність виникла в проміжку між працею Ніцше "Vom Nutzen und Nachteil der Historie für das Leben" ("Про корисність і шкідливість історії для життя", 1874) та низкою книжок, яка починається з "Menschliches, Allzumenschliches" ("Людське, занадто людське", 1878), а закінчується "Die Fröhliche Wissenschaft" ("Веселою наукою", 1882). І в своїх ранніх, і в пізніших працях Ніцше намагався лікувати ту саму фундаментальну хворобу європейського суспільства XIX ст.: гіперболізовану історичну свідомість, яка перешкоджає європейській цивілізації виробити власний культурний стиль. Але Ваттімо твердить, що в своїх пізніших працях Ніцше запропонував інші ліки. На відміну від першого, алопатичного за своїм характером, лікування, коли він радив застосовувати проти цієї хвороби сили релігії, мистецтва та музики (наприклад, Ваґнера), що наділяють вічним життям, Ніцше згодом дійшов висновку, що мета критичного подолання сама по собі є принципом сучасності.Таким чином, як вважає Ваттімо, Ніцше розвинув нову терапію, що гомеопатично використовує притаманну сучасності тенденцію до нігілізму. Ваттімо цитує недостойне твердження з "Веселої науки", що "Бог помер", розглядаючи його як важливу спробу примусити сучасність визнати свій нігілізм. Проте більш важливим уявляється, що Ваттімо зосередив свою увагу на "хімічній" редукції вищих цінностей цивілізації, яка починається з "Людського, занадто людського". Саме тут, твердить Ваттімо, Ніцше продемонстрував нігілізм, внутрішньо притаманний культурі, яка використовує науку для того, щоб оперти на неї свою віру у вищість істини над не-істиною або помилкою; фундаментальне наукове спостереження руйнує мету сучасної науки, показуючи, що структура знання — це низка метафоропо-дібних переходів з одного фізичного стану в інший: від матеріальності об'єкта до способу сприймання спостерігача, від способу сприймання — до розумового уявлення, від розумового уявлення — до матеріальності промовленого або написаного слова. Цей стан нігілізму, продовжує Ваттімо, стає сценою для "філософії ранкового постмодернізму", яку пропонує Ніцше і яка, деконструюючи модерністський етос подолання та цінування ним нового, розпочинає своє дослідження Буття як одвічного повернення Того Самого. Ми бачимо, що прочитання Ваттімо творів Ніцше — з наголосом на його критиці претензій сучасної науки — не бере до уваги "Риторики" та розвитку риторичної теорії значення в праці "Про істину й оману", — обидві були написані в той самий період, що й "Про корисність і шкідливість історії". Таким чином, Ваттімо пропускає повз увагу ключову характеристику того гомеопатичного лікування сучасності, яке здійснював Ніцше: сутнісну роль риторики в утворенні значення. Отже, можна дійти висновку, що поняття риторики повністю не описується сучасністю. І залишається побачити, як воно може бути використане в розвитку пост-модерністської філософії події.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Риторика і постмодерність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
