Сформульоване Юлією Кристевою поняття "практика означування" руйнує Сосюрову схему знака, натомість наполягаючи на динамічному процесі сиґніфікації, що включає в себе суб'єкт і політику. Хоч практика означування може мати місце і в таких засобах комунікації, як мистецтво і музика (Kristeva, 1984: 22), Крис-тева вважає, що текст та характерне для XX ст. переосмислення поетичної мови дають особливо переконливі приклади їхнього виразу. Праця, в якій Кристева найповніше пояснює поняття "практики означування", "Революція в поетичній мові", починається з диференціації між "семіотичним" і "символічним" процесами. Семіотичне, пов'язане радше з потоком імпульсів та ритмічною регуляцією, ніж із упорядкованим законом, зумовлює "психосоматичну модальність процесу сиґніфікації" (1984: 28). Рух до квазілаканівської символіки потім спричиняється тетичним (thetic) постулюванням суб'єкта (Еміль Бенвеніст), що є актом, який водночас "постулює сиґніфікацію і як "денотацію" (об'єкта), і як "формулювання" (зміщеного суб'єкта, відсутнього на позиціях означуваного та означника). Саме з появою символічного відбувається сосюрівський розлам на означник та означуване (1984: 48—49). Всі практики означування передбачають обидва процеси; мова вимагає тетичного для свого конституювання, але сила тетичного не здійснює всіх її операцій, і "творення" породжується вибухом семіотичного в надрах символічного (1984: 62). Як пише Кристева: "Хоч первісно семіотичне є передумовою символічного, воно функціонує в практиках сиґніфікації як результат виходу за межі символічного" (1984: 68). Повторні конфігурації суб'єкта в межах тетичного породжують суспільно-політичні роз- галуження практики означування, в міру того як позиція формулювання суб'єкта руйнується і фраґментується. В тих рядках, які перегукуються з творами Михаїла Бахтіна, Кристева твердить, що кожна практика сиґніфікації є полем перегрупування різних систем сиґніфікації (свого роду інтертекстуальністю), [де] її "місце" формулювання та її денотований "об'єкт" ніколи не бувають одиничними, завершеними і тотожними собі, а завжди множинні, роздроблені і можуть бути зведені в таблиці" (1984: 59—60). Тоді як суспільно-політичні перешкоди не дають цілком реалізуватися процесові сиґніфікації в деяких формах практики означування або, за словами Кристевої, "нехтують практикою на користь фіксованих, фрагментарних, символічних матриць" (1984: 88), "текст" як практика означування уникає цих уречевлень. Згідно з висновками Кристевої, зробленими в IV розділі її книжки "Революція в поетичній мові", текст, через сприяння практики, "вміщує суб'єкта в процес/випробування", в такий спосіб змінюючи також суспільну функцію суб'єкта. Дотримуючись рекомендацій Лакана, який ділив дискурс на чотири категорії, а саме, на історичний, університетський, дискурс володаря та дискурс аналітика, Кристева пропонує аналогічну типологію практик сиґніфікації, класифікуючи їх як наративні, метамовні, споглядальні та текстуальні. Як це робить очевидним паралель зі схемою Лакана, лише в текстуальній практиці (прикладами якої можуть бути твори Стефана Маларме, графа де Лотреамо-на, Джеймса Джойса та Антонена Αρτο) ми досягаємо апофеозу практики означування. Ці приклади текстуальної практики "не відкидають наративу, метамови або теорії" (1984: 101), а натомість проходять крізь них, "постійно перетинаючи межу, внаслідок чого сиґніфі-кація не замикається в систему, а натомість приходить до нескінченності у своєму процесі" (1984: 100).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Практика означування» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
