Постмодерність усепроникна і всюдисутня, і теоретики придумали, як пристосувати її до більшості мистецьких і політичних тенденцій, наявних у сучасному суспільстві. Ця ознака всю-дисутності означає також, що іконографічні символи постмодерності, мабуть, уже вичерпали свій культурний капітал і можна передбачити швидкий занепад інвентаря її можливостей та інвентаря методів, що виходять із (або входять до) її логіки (алогічності), зокрема деконструк-ції. Цей процес, здається, по-справжньому почався уже 1987 p., коли, по-перше, Віктор Фа-ріа надрукував свою книжку про співпрацю Мартіна Гайдеґера з нацистами та про ймовірні корені нацизму в його філософії, а по-друге, відкрилося, що друг і колеґа Дерида Поль де Ман публікував колабораціоністські та антисемітські статті в двох бельгійських газетах на початку 1940-х років. Дерида та інші вчені, що симпатизували науковій творчості де Мана, зокрема його колеги з престижного літературного 330 відділення Єйлського університету, намагалися дати якесь пояснення цим обурливим пасажам, у такий спосіб підтвердивши найгірші побоювання людей щодо ницого темного боку деконс-трукції — її причетності до політики. "Тож не випадає дивуватися, — пише Марк Ліла, — що, зазирнувши до будь-якої постмодерністської секції в будь-якій американській книгарні, ви спізнаєте це прикре відчуття. Найбільш супротивні лібералізмові, антипросвітницькі думки подаються там з усмішкою та з переконаністю, що, виходячи з їхньої логіки, вони мають привести нас прямо в демократичну Обітован-ну землю, де всі Божі діти візьмуться за руки, натхненно співаючи національний гімн. Це піднесена візія, а американці вірять у піднесеність. Те, що так багато з них знайшли цю піднесеність у темних і непривабливих працях Жака Дерида, свідчить про силу американської самовпевненості та про неймовірну спроможність американців добре думати про будь-яку ідею. Недарма ж французи досі називають нас les grands enfants (великими дітьми)" (Lilla, 1998: 41). Ір- або антираціоналізм постмодерності вже був під різними кутами зору відзначений Юр-ґеном Габермасом і дістав доброго прочухана від Кристофера Нориса, який піддав критиці працю Бодріяра "Війна в Перській затоці не відбулася" як симптом ширшого (постмодерно-го) феномена, який витворює "недопечену суміш ідей, запозичених із останніх модних джерел або гасел, для того, щоб довести, ніби "істина" і "реальність" — це ідеї застарілі, що знання завжди й повсюди є функцією епістемо-логічної волі до влади і що історія —- це не більш як фіктивний конструкт, виліплений із різних "дискурсів", які час від часу змагаються за верховенство" (1992: 31). Лінгвіст і громадський діяч Ноам Хомський обрав своєю мішенню навмисне затемнення постмодерністю своїх доктрин, що здійснюється з кар'єристських міркувань ("Я чекаю знаку, що має ховатися якийсь сенс за цими банальностями та нісенітницею, яка служить лише самій собі" (Barsky, 1997: 197), прагнення до надмірної пустої інтелектуалізації ("Я можу помітити певні зерна істини за розлогими структурами словесних надмірностей, але вони вкрай прості" (Barsky, 1997: 198); але найгостріше він висловився проти настирливої схильності постмодер-ністів постійно зачіпати проблеми політики ("аби донести до свідомості читачів той факт, що вона ввібрала в себе елементи, які вважають себе "лівими", — той різновид людей, що на кілька років раніше організовували б робітничі школи й там учителювали" (Barsky, 1997: 168). Цілий діапазон таких поглядів розглядається в книжці Левіта та Ґроса "Вища забобонність" та в зовсім недавно опублікованій у журналі "Суспільний текст" ("Social Text") статті "Містифікація [Алена] Сокала", написаній одним фізиком, де цитуються некоректні твердження теоретиків постмодернізму. Обидві ці праці спрямовують увагу читача на той факт, що останні перекручують наукові теорії і таким чином до темної заплутаності їхніх тверджень додається ще й проблема їхньої неадекватності, відсутності у них наукової строгості, взагалі блазнювання погано поінформованих людей. Ці погляди, можливо, провіщають прихід нової доби, постмодерністської чи ні, доби обізнаної міждисциплінарності та плідної політичної діяльності, що іноді, на жаль, відсутні в професійному середовищі, в якому успіх, здається, буває по-різному пов'язаний із ходінням "по вістрі ножа".
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Опір» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
