В "Аналітиці прекрасного", одному з розділів своєї книжки "Критика здатності судження", Імануїл Кант аналізує, що саме залучається до створення естетичного судження. У процесі цього аналізу філософ коротко згадує про парергон", грецький термін, що приблизно означає "випадковий" або "побічний". Parerga (множина від parergon) — це елементи, які додаються або прилаштовуються до твору мистецтва (по-грецькому ergon). Кантові приклади parerga включають рами картин, колонади навколо архітектурної споруди та драпування статуй. Ці елементи додаються для того, щоб окреслити твір мистецтва або позначити межі, що відокремлюють його від тла. У цьому розумінні parerga допомагають відокремити те, що є інтегральним для твору або його частиною, від того, що є зовнішнім у стосунку до нього або не становить його частини. Для Канта це важливо, оскільки естетичні судження мають стосуватися лише того, що є внутрішньо притаманним творові. Проте поза цією своєю функцією відокремлення внутрішнього від зовнішнього самі parerga не беруться до уваги при оцінці значення та цінності твору. Вони можуть прикрасити твір, виокремити його, проте, як твердить Кант, вони не повинні входити в сам твір або брати участь у його створенні. У своїй книжці "Істина й живопис", опублікованій в англійському перекладі 1987 p., Жак Дерида досліджує проблеми, що стосуються цього поняття. У широкому плані Дерида зацікавлений тут у тому, щоб з'ясувати, наскільки стабільною є фундаментальна відмінність між внутрішнім і зовнішнім у тому, що стосується творів мистецтва. Зрештою, якщо ми хочемо скласти судження про той або інший твір, ми мусимо бути здатні з'ясувати, якими є його межі і що діється поза цими межами. Як вважає Кант, parerga роблять цей вид розрізнення можливим. Але в такому разі, запитує Дерида, куди, власне, належать самі parerga — до внут- 301 рішнього чи до зовнішнього, до твору чи до не-твору? Кант каже, що вони не належать до твору, проте неясно, чи через це вони є для нього чужими. Дерида пояснює, що не всі речі, які утворюють тло або контекст праці, можуть функціонувати як parerga. Наприклад, ними не можна вважати ландшафт, церкву, Галерею або музей, стіну, інші твори мистецтва. Ці речі дуже легко відрізнити від того, що ми називаємо самим твором. Parerga — це елементи, які набагато важче побачити цілком окремо від твору, тому що вони можуть здаватися необхідними для його вираження. Ми, мабуть, відчуваємо, що твір не може цілком обійтися без них або що визначення твору не буде без них достатньо чітким. Таким чином, складається враження, ніби тому творові, який потребує parerga, чогось бракує. Адже він не може за допомогою тільки тих структур і форм, які є щодо нього внутрішніми, виокремитися на своєму тлі або у своєму контексті. В таких випадках він просто не тримається купи і не має вигляду завершеної праці. Parerga усувають цю ваду, що її не здатні усунути внутрішні ознаки твору, проте вони все ж таки якось залишаються зовнішніми щодо нього. Саме це "якось" Дерида й має на увазі, коли говорить про те, що неможливо точно з'ясувати, які елементи належать до твору, а які лише його виокремлюють. Таким чином, тоді як parerga функціонують, щоб забезпечити інтеґральність твору — для Канта, вони починають розривати інтеґральність твору — для Дерида. Ми не зможемо точно визначити, що таке твір мистецтва або що включити в наше судження про твір, а що з нього виключити, якщо не можемо точно з'ясувати, де твір закінчується і де починаються parerga. і де закінчуються parerga й починається зовнішнє тло. Це почасти пояснює, чому паре-ргональність є причиною проблем, які постають перед філософією естетики; і то не тільки для Канта, а й для всієї історії західної естетики в цілому. Ці проблеми, крім того, мають стосунок не лише до тих предметів, до яких звертається естетика (таких, як живопис, скульптура й архітектура), але реально вони стосуються також самого письма естетики. У прочитанні Дерида зауваження Канта про парергон можуть самі правити за parerga. Вони наводяться як приклад, що підтримує аналіз Канта. Будучи таким матеріалом підтримки, вони, як і рами картин, осмислюються як певний вид доповнення до твору. Вони є зовнішніми щодо цілості естетичної розвідки Канта, але водночас вони необхідні для її прояснення та завершення. Таким чином, знову ж таки, як і рами картин, наведення Кантом прикладу парергону призводить радше до проблематизації, ніж до встановлення чітко визначених меж його праці. Інтерпретація парергону Канта, яку дав Дерида, наповнює змістом значну частину недавньої критики, що намагається по-різному застосувати це поняття до сучасного мистецтва. Такі, наприклад, автори, як Шарль Альтьєрі та Жан-Клод Лебенштейн, застосовують терміни Дерида передусім до модерністських понять чистоти мистецтва або його автономії (тобто його самодостатності). Проблеми паре-ргональності, окреслені вище, начебто заперечують такі ідеали, оскільки всі твори мистецтва в той чи інший спосіб можуть бути, сказати б, доповнені, або підтримані, або якось виражені через щось таке, що не є суто внутрішнім для твору. Можна твердити, що жоден твір мистецтва не може залежати тільки від себе, у своєму визначенні, а тому всі твори мистецтва мають якісь невизначені обмеження.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Парергон» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
