Край поверхні, щось екс-центричне (поза-цен-трове), околиці (периферія, margin) стали ключовим терміном із появою в 1960-х pp. дедалі більшого бажання з боку груп меншин поставити під знак запитання будь-яке розуміння суспільства, мистецтва або мови в термінах домінантного центру (незалежно від того, чим він був — чоловіком, Європою, істиною, білою родиною середнього класу тощо). Наукова діяльність французько-алжирського філософа Жака Дерида справила в цьому плані надзвичайно великий вплив. У своїй науковій доповіді, яку він подав на конференцію, що відбулася в університеті Джо-нса Гопкінса в Балтиморі 1966 p., Дерида висунув тезу, яка була, мабуть, першим строгим 295 філософським дослідженням ідеї центру; хоча, як визнає сам філософ, це дослідження "почало вже набувати чітких обрисів" (Derrida, 1978: 280) у науковій творчості Фридриха Ніцше, Мартіна Гайдеґера, Фердинана де Сосюра та Зиґмунда Фройда. Згідно з Дерида, історія західної філософії є історією послідовних визначень центру, причому "центр" (попри безліч назв, які йому давалися, таких, як сутність, екзистенція, істина, свідомість, Бог, людина тощо) залишається чистою повною присутністю, яка оточена не менш "чистою" відсутністю, неторканою порожнечею. Як твердить Дерида, філософія конституювала себе, наполягаючи на регулюванні взаємообміну між цією присутністю та відсутністю, що тиснула на її краї (околиці). Чинячи так, вона прагнула підкорити собі свого "іншого" (інакше кажучи, метафору, міф, ненаукове, нефілософське), проектуючи відносини цього останнього на себе, як відносини чистої екстеріорності. Саме тому Дерида по-зиціонує себе серед того, що він називає "околицями філософії". Як він наголошує, саме ці околиці (саме поняття околиць як протиставлене поняттю центру), позначаючи кордони філософії, зробило філософію можливою. Водночас, проте, вони визначають умови її неможливості, привертаючи увагу до проникності цих кордонів, іншими словами, потенційної відкритості її внутрішності/центру тому, що виводиться за її межі як "інше" стосовно неї. Сам Дерида формулює це такими словами: "Якщо є околиці, то чи є ще якась філософія, філософія взагалі?" (1982: XVI). Отже, як вважає Дерида, філософський досвід (у його протиставленні філософській детермінації) є передусім досвідом околиць, де "околиці" є тим додатком, який протиставляє центр філософи (власне, філософію як пошук такого центру) своїй власній конститутивній нестачі: тобто показує її залежність від екс-це-нтричного іншого та від тієї радикальної невизначеності, що обоє підтримують і підривають її пошук, дозволяючи вільну гру заміни (заміни центру центром) всередині неї. Якщо філософський досвід — це досвід притаманного самій філософії відчуття небезпеки з огляду на нестабільність її околиць, тоді порушення меж (виявлений вираз нестабільно- сті) зумовлює насамперед філософську операцію. Проте порушення не слід розуміти як стирання, викреслення околиць. Навпаки, це праця околиць, або, точніше, це околиці, втягнуті у працю. Ось що пропонує Дерида у своїй настійній зацікавленості тими місцями філософського тексту (інакше кажучи, передмовою, зносками, епіграфами, випадковими аналогіями, знаком авторського права), що традиційно сприймалися як другорядні або зайві для філософії. Як наголошує Дерида, ці місця є трансгресивними, оскільки вони здійснюють те, що він називає "лімітрофним насильством" проти філософії; лімітрофним не так у значенні пожирання кордонів філософії (irophè по-грецькому означає "утримання", "годування"), як у значенні "вигризення" їх до такої міри, що філософія як наука orthos logos (істина, a logos буквально означає "прямий") закінчує тим, що сповзає вниз (logos loxos). Якщо вірити Дерида, то насильство околиць (французькою marge) полягає якраз у їхній здатності сповзати вниз від marche (регулярної, розміреної ходи; процесії; руху у визначеному напрямку) до marque (лінії старту та від-мінювального руху, внутрішньо їй притаманного). Інакше кажучи, околиці, у тлумаченні Дерида, перестають бути вписаними в бінарну логіку, що протиставляє їх внутрішності центру, а набувають двозначної "природи" своїх нерозв'язних структур (наприклад, гімена, тимпану, додатку, парерґона тощо), імплантуючись як безпосередньо β струнке тіло філософії (як її найдальший край, її кордон), так і поза ним, як та від/центрова сила, що ламає тіло філософії та уриває її поступ.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Околиці» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
