Мерло-Понті, Моріс (Merleau-Ponty, Maurice) Нар. 14 березня 1908 p.; пом. З травня 1961 p., Рошфор-сюр-Мер, Франція. Філософ екзистенціалізму і теоретик феноменологічної психології Головним внеском Моріса Мерло-Понті в пост-модерністську теорію стало постулювання нової онтології сприймання, що народилася з агресивної реакції проти картезіанського дуалізму. Пишучи в контексті феноменології, розробленої німецьким філософом Едмундом Гусерлем, Мерло Понті був також частиною нової традиції французької філософії, яка почасти народилася з критичного ставлення до німецької філософії у Франції 1930-х pp. Затиснута між філософськими суперечностями іманентності (суб'єкта, що сприймає) та трансцендентності (об єктив-ного світу), думка Мерло-Понті знову розміщує буття в тому місці, де іманентність та трансцендентність заторкують, наприклад, такі феномени, як сфера доступних відчуттям форм. Цей критичний маневр повертає собі простір втілення з класичної не втіленої перспективи, створеної картезіанством. Нова онтологія Мерло-Понті позначається не лише в галузі філософії, а й у історії мистецтва (див. історія і критика мистецтва), критичній теорії, лінгвістиці, літературних студіях, психоаналізі та марксизмі. Ранні публікації Мерло-Понті, "Структура поведінки" (1942) та часто обговорювана відома "Феноменологія сприймання" (1945), віддзеркалюють зацікавлення Мерло-Понті експериментальною психологією — передусім ґе-штальт-психологією — та феноменологією Гай-деґера, Гусерля й Сартра. Мерло-Понті повертається до психології сприймання, оскільки його цікавить спосіб, у який вона досліджує мінімальний простір між сприйманням та об'єктом, застосовуючи такі відомі свої методи, як експерименти типу образ/основа. Хоч спочатку він схилявся тлумачити природу сприймання як випадкову (бо саме такою вважали її прихильники гештальт-психології), в кінцевому підсумку він відкинув причинні та емпіристські поняття, що підтверджують експериментальну пси- хологію. Через складну й ретельно продуману аргументацію, викладену у "Феноменології сприймання', Мерло-Понті продовжує уважне, критичне прочитання експериментальної психології, тепер спрямоване на опосередкування зв'язків між ґештальт-психологією та феноменологією. У цій праці він критикує дві посткар-тезіанські традиції онтологічного дуалізму, емпіризму та інтелектуалізму, твердячи, що жоден з них не пояснює адекватно основоположного досвіду явищ. Мерло-Понті наголошує на "перевазі сприймання", сприймання, яке передує розумовому осмисленню суб'єкта або об'єктивного емпіричного світу. Після Визволення Мерло-Понті Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар заснували журнал "Les Temps Modernes" ("Модерні часи"), зумовлений необхідністю, яка відчувалася тоді багато ким, пов'язати філософію з політикою. У кліматі повоєнної Франції твори Мерло-Понті більш виразно звернулися до етики, історії та політики. Його дебати та дискусії з Сартром стосувалися діалектичних структур мислення і зверталися до того часу, коли вони разом відвідували сумновідомі лекції, що їх Олександр Кожев читав у 1930-х pp. про "Феноменологію духу" Γ. Β. Φ. Геґеля (відомо також, що їх відвідували Жак Лакан та Жорж Батай). Ця співпраця, проте, тривала недовго й закінчилася в 1952 p., коли Мерло-Понті публічно розірвав стосунки з "Les Temps Modernes" та Сартром через зближення Сартра з Французькою комуністичною партією, і цей розрив між двома відомими філософами тривав до досить прохолодного примирення наприкінці 1950-х pp. У "Пригодах діалектики" (1955) Мерло-Понті розкритикував "ультрабільшовизм" Сартра як політику, все ще закорінену в структурі політичної свідомості, а отже, й відповідальну за сталінські репресії. Ще й сьогодні відчутно, яке значення мали в той період ранні праці Мерло-Понті, в яких він твердив, що програмна політика революційного лівого крила інтелектуалів трактує історичну діалектику як абстрактну всеохопність, що розглядається з абстрагованої відстані. Мерло-Понті вважав, що політична свідомість Сартра зберігає напругу картезіанства, яке відриває основу від пережито- 257 го досвіду, тобто робить щось протилежне тому, чого мусить прагнути політична філософія. Відійшовши від своїх проміжних міркувань на теми історії та політики, Мерло-Понті поновив працю з феноменології та проблем живого тіла, результати якої він виклав у "Знаках" (1960) та "Видимому й невидимому" (1964). Мабуть, його найзначущішим твором є передостанній розділ та робочі примітки у "Видимому й невидимому", книжці, опублікованій після його раптової й передчасної смерті 1961 р. Хоч нерідко її важко буває читати, саме тут він переступає через поняття переваги сприймання і пропонує термін "плоть світу". Поняття плоті вивищується над поняттям втіленого досвіду, висуваючи припущення, що око, яке сприймає, та доступний для відчуття світ є частиною тієї самої стихії і переплетені разом у тому, що він називає "сплетінням" або "хіазмом". В одному зі своїх часто цитованих уривків Мерло-Понті описує можливість того, що його права рука торкається різних речей у світі, а тим часом його ліва рука торкається правої, тоді як ця доторкається до світу. У цьому зразковому прикладі сприймання та об'єкт вкладаються в ту саму структуру буття. Права рука стає досконало оборотною; вона перебуває водночас усередині й зовні, вона торкається, і водночас доторкаються до неї. Це переплетіння є не просто місцем, де суб'єкт і об'єкт поєднуються через сполучення або за типом синестезії, це — "перед-об'єктивне буття"; "я" та інший є частиною тих самих феноменів; автор вважає, що "існує не лише суперництво "я"—інший, а й спільне функціонування. Ми функціонуємо як єдине тіло" (Merleau-Ponty, 1964: 215). Онтологію Мерло-Понті обговорювали та критикували постмодерністські теоретики су-б єктивності та естетики. Хоч його онтологія являє собою оптимістичну альтернативу дуалізмові та сприятливу можливість для міжсуб'єктивності, вона накликала на себе критику за відновлення об'єднаного трансцендентного простору. Бо і для структуралістів, і для постструктуралістів проект феноменології сприймання здійснюється всупереч їхнім антиосновоположним позиціям. Подібним чином Фуко та Ірігаре помітили, що у своїй новій онтології Мерло-Понті обминув Тендер і владу. І нарешті, Ліотар піддав критиці есеїстику Мерло-Понті, присвячену Сезанові, за утопічне бачення естетики. Посилання Merleau-Ponty, Maurice (1964) The Visible and the Invisible, Evanston, IL: Northwestern University Press. Додаткова література Dillon, M.G. (1988) Merleau-Ponty 's Ontology, Evanston, IL: Northwestern University Press. Gillan, Garth (ed.) (1973) The Horizon of the Flesh: Critical Perspectives on the Thought of Merleau-Ponty, Car-bondale, IL: Blah blah Press. Johnson, Galen A. and Michael B. Smith (eds) (1990) Ontology andAlterity in Merleau-Ponty, Evanston, IL: Northwestern University Press. Merleau-Ponty, Maurice (1948) Sense and Non-Sense, ed. Claude Lefort, trans. James M. Edie, Evanston, IL: Northwestern University Press. —(1964) The Primacy of Perception, trans. James M. Edie, Evanston, IL: N
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Мерло-Понті, Моріс» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
