Лакан, Жак (Lacan, Jacques) Нар. 13 квітня 1901 p., Париж, Франція; пом. 9 вересня 1981 p., Париж, Франція. Психоаналітик Суперечлива наукова кар'єра Жака Лакана позначена блискучими й сміливими відкриттями, відданістю учнів і "зрадою" колеґ, що критикували його за непослідовність думки, а також його непохитною вірою у Фройда, чию наукову спадщину він аналізував та впорядковував на семінарі, яким керував понад чверть століття. У 1930-х pp. Лакан здобув вчений ступінь у галузі психіатрії, опублікувавши дисертацію про параноїдальну агресивність як спосіб само-покути: там ішлося про еротомана з "прекрасною душею", який відмовлявся визнати свою розгубленість і насильницьку поведінку, уявляв, що його переслідує ідеалізований об єкт його любові (ненависті), і нападав на його уявний образ. Чому відбувається така катастрофа "уявного"? Міркування про перехід від первісного нарцисизму до ототожнення з ідеалом привели Лакана до поняття "дзеркальної фази", в якій дитина ототожнює себе зі своїм ідеальним еґо у подобі (і з голосом) ідеального еґо, що зумовлює цю ситуацію. Картографування ідеалу з його лабіринтами бажання, любові, уявлення про себе, судження та втраченого об'єкта, що формує суспільні зв'язки, стало причиною, яка спонукала Лакана все життя навчатись у Фройда і студіювати топологію. Що стабілізує особистість та вводить еґо в символічний суспільний порядок? Це не ті запитання, які можна поставити біології. З ними треба звертатися до соціології, антропології, лінгвістики та інших наук; але психоаналіз — не наука, навіть якщо суб'єкт, із яким він має справу, є суб'єктом науки, і Лакан добре це розумів: це су- б'єкт, що існує, як існують пустка або порожнеча, внутрішньо виключені з поля науки, і з них видалено Бога та Душу, а також здатність вислову, що призводить до викривлення логіки та відриву метамови від свого ґрунту. Лакан усвідомлював, що процес ідентифікації структурує параноїдальне еґо в самій його серцевині, тобто, інакше кажучи, на його поверхні. Але що примушує його схилятись до маній у боротьбі за ідентичність? Фундаментальне відкриття Фройда, що істина, заперечувана еґо, невтримно пробивається на поверхню, даючи про себе знати через різні симптоми, сни, обмовки, жарти та "невдалі дії", мало бути багаторазово підтверджене й формалізоване, ставши неспростовним та ефективним як знання, придатне для передачі, перед лицем його поховання та "аннафройдистської" проповіді "пристосування" й еґобудування (якому допомагала нормативна педагогіка, яку видавали за психоаналіз, у такий спосіб знову повертаючись до давнішої методики дитячого виховання та ідеалізуючи ототожнення!). Хіба Фройд показав спотворену топологічну безперервність ідеалу із супереґо лише для того, щоб ідеалізацію репрезентували як ліки від невротичної провини (су-переґоїчного переслідування) та нарцисичної самоомани? Хіба невротичний симптом не виражає бунт проти садомазохістського еґо-су-пер-еґо-ідеального комплексу разом із розгубленою покорою? Хіба він не характерний для несвідомого суб'єкта з його ланцюжком означень? Лаканові самому довелося витримати боротьбу за цей "дискурс Іншого" проти ортопедичної Міжнародної психоаналітичної асоціації (ΜΠΑ), водночас стримуючи тих не менш ідеалістично настроєних "революціонерів" (чимало з яких надихалися Лакановими ідеями), які були схильні взагалі усунути соціальний симп- 228 том та остаточно усталити економічні й сексуальні відносини. Можливо, саме тоді, коли він споглядав наближення неминучої катастрофи, що мала поставити психоаналіз на службу соціальній гігієні в 1940-х pp., Лакан винайшов модель-гру "логічного часу", яка мала покласти початок формалізації проблем включення інших як позицій у розгорнуту психічну структуру; проблем запровадження формального скандування (поділу) в невимірну тривалість процесу ухвалення рішень; і таким чином, "обтинання" аналітичного дослідження через введення інтерпретації в низку ідей у момент прискорення або відкладення їхнього завершення, в такий спосіб безконечно затримуючи завершення неусвідом-леного або несподівано уриваючи нарцисичне нарікання еґо. Саме це й стало початковим нововведенням Лакана — поширення мистецтва аналізу через запровадження сегментації в часі й просторі та топологічного надрізу. А також запровадження самої алегорії суб єктивності як розгортання означника іншого в "прохід для дії", її вагань та рішення і в момент ідентифікації. Ілюзії автономності (індивідуальної волі, внутрішнього) мають бути обов'язково усунуті. Кожен "ув'язнений" у грі має позначку, якої він не може бачити, тому він мусить оцінювати власну ситуацію, читаючи позначки інших та розшифровуючи їхні реакції на свої реакції, щоб прорахувати свій хід. Для того, щоб прочитати неусвідомлений "лист", вписаний в основу або в саму долю того чи іншого індивіда, треба осмислити його абсолютну ідентичність (нерозрізнюваність) із іншими і чисту відмінність (відрізнюваність) від інших. Існує формальний виклик — винайдення літер та компонування "матем" (літер, згрупованих за певними правилами сполучення, синтаксису або правильно складених формул) — і для того, щоб картографувати психічну структуру, де ідентичність випливає з позиції, і для того, щоб розгорнути ці матеми в передачу знання (підсвідомому) суб'єктові: втрутитися для того, щоб змінити позицію та структуру суб'єкта, змагаючись із маніпуляціями пропозиції та містифікаціями ототожнення, проте не поступаючись цим маніпуляціям та містифікаціям. Неповоротка, загіпнотизована собою ΜΠΑ, звичайно, не мала найменшого уявлення про те, що могли означати теоретичні та практичні відкриття й експерименти Лакана для психоаналізу, а саме, його наближення до строгих методів науки та логіки з одночасним збереженням позиції суб'єкта та її зруйнуванням через "діалектику бажання". Знання пригнобленої істини бажання повинне бути конструйоване аналітиком і подаватися суб'єктові як лист від Іншого, внутрішнього для свідомості й виключеного з неї. Матеми — це конструкції логіки неусвідо-мленого, бажання (та фантазії), втіхи (jouissance) та сексуальності. Знання, яке вони передають, стосується тієї істини, що не вся істина може бути сказана. Аналітик сприяє цій неможливості, підтримуючи "схожість" об'єкта, що пробуджує бажання в суб'єкта, і маскуючи серцевину реальної, невимовної втіхи (jouissance), що уникає сексуального зв'язку. Якщо ця втіха обмежена ("фалічна"), вона визначається як чоловіча; якщо необмежена ("інша"), то як жіноча. Але через розмежування Чоловік існує як дискурс усеохопності, із втіхою як її обмеженням (забороненим винятком); через необ-меження Жінка не існує як усеохопність, Жінка — це не-все; вона є невизначеною через своє буття "не-всім фалічним". Це — повторне перекручення теорії множин через топологіч-ність сексуальності. Отже, що нормалізує нарцисизм і реалізує не психотичну ідеалізацію та символічну ідентичність? У 1950-х pp. Лакан знайшов відповідь у Імені Батька (ІБ), що прискорює ло-гіко-часове розгортання Едипової гри з більш як трьома гравцями (Батько вже розділений) і організує соціосексуальний симптом. Справді, ІБ уже являє собою структуру симптому паразитичної цивілізації ("патріархальності"). Лакан твердить (а багато прибічників фемінізму заперечують), що Батько-Симптом, попри всю свою випадковість (як і фалос та сексуальність) є необхідною умовою символічного порядку. Батьківство є обов'язково символічним, тому що існують дві статі, одна з них народжує дітей, а друга мусить бути пов'язана з плодом у якийсь інший (означальний) спосіб (не існує біологічного найменування). Топографія категорійного визначення статевої ідентичності та 229 називання тіл перебуває під дією реального в сексуальності, неможливості сказати, які властивості визначають Чоловіка й Жінку. Фалос є випадковим представником чоловічості (і озна-чником бажання), але він не гарантує гетеросе-ксуального дійства, — а тим більше батьківської функції, — тоді як "жіночі характеристики" є просто об'єктами чоловічої або лесбіянської фантазії. ІБ забезпечує (у випадковий спосіб?) Гарантію соціосимволічної безперервності через статеве відтворення. Його відокремлення від родинної матриці, хоч і не є неможливим, веде за собою розпад символічного порядку, опертого на приписування властивостей та поведінки статям. ІБ виконує цю функцію неусвідомлено, спричиняючи бажання. Фактично Батько дає назву втісі (jouissance), що засновує суспільну структуру через її виключення: вона є водночас забороненою для суб'єктів права і передбачає з погляду ретро, що до існування права нею втішався фалічно-розбещений ґвалтівник, альфа-самець первісного фантастичного до-людства, чиє становище винятковості повторно активується під час революційного тимчасового скасування права. Його становище досимволічного володаря є становищем внутрішнього виключення в-законі—по-за-законом; і чинником цієї символічної санкції, яка обґрунтовує закон, є знову Батько. Анулювати функцію Батька (кастрація: артикуляція фантазії означником) означає або повернутися до тваринного стану без мови, або "прогресувати" до тоталітарної держави, яка елімінує суспільний (лібідно-економічний) симптом, якщо тільки попереднє усунення батька-означника може відкрити дорогу до нової естетичної етики постсуб'єктивності. Хіба перехід від патріархальності до технократичного капіталізму та сцієнтизму вже не веде за собою заміни права Батька на потворний шлюб біотехнології та легалізму? Але оскільки привид розбещеного Urvater (первісного батька) є продуктом істеричного неусвідомленого (людського суб'єкта), що його Фройд перетворив на свідомість, то хіба деконструкція батьківства усуває умови бажання та неусвідомленого, віддаючи свого суб'єкта нічим не обмеженій jouissance Іншого, втіленій в анархізмі та бюрократії? Батько втручається, щоб "перекрити" необмежений доступ, який існує між клайнівською "фалічною матір'ю" та її дитиною-фалосом, її завершенням. І суб'єкт, і Інший таким чином опосередковані батьківсько-фалічним означником (що його мати формулює як означник бажання). Ця "кастрація" відкриває простір бажанню (та відсутності), графік якого перетинає бажання Іншого. Оберігаючи матір і дитину від одержання безпосередньої втіхи від Іншого, Ім'я Батька передбачає певну повагу до мови (Іншого), з якою розбещеність не може миритися і в яку психоз не може повірити. Цей швидкоплинний час для бажання є етичним законом, внутрішньо притаманним мові, водночас розташованій і як Інша (неусвідомлена), і як вічно незавершена (щось реальне "не зупиняється, не записуючи себе"). Таким чином, Лакан робить чотирикутною клайнівську теорію "часткового об'єкта" (мати-аналітик як "символізований об'єкт" терплячої дитини) і внутрішньо руйнує будь-яку концепцію аналітичного (або суспільного) ставлення, опертого на дуалізм або Едипів трикутник (як норму). Перекладаючи батька на означник, потім на лист, потім на (борромініанський) вузол, Лакан опрацював топологію втраченого лібідо-об'єкта, порожнечу, місце якої у мові може бути позначене, але не назване ("не існує метамови"). За відсутності будь-якої батьківської або ідеальної гарантії чи будь-якої суспільної норми бажання аналітика повинен підтримувати не-усвідомлений "означник"; він же повинен трансформувати його в доступні для передачі мате-ми, листи й вузли. Це бажання мусить стосуватися реальності втіхи (jouissance) та симптому (символічного порушення функції), що живить "лібідо-річ", і стимулу (способу дії). Воно мусить супроводжувати суб'єкт у його (її) "подорожі" крізь невротичну фантазію, в якій (як і в первертному акті) є "залишок" забороненої втіхи — нарцисичне втішання немовляти материнськими "органами"; міфічно-втрачена необмежена втіха Іншого — інтенсивність, що є травматичною, насамперед не тому, що вона заборонена, а навпаки, тому, що вона стає імперативом, який мучить суб'єкта фантазіями та суспільним порушенням функції (супереґо, що втілює ідеальний стан поза (перед) законом, 230 насправді наказує еґо піти й здобути його!). Незграбний і перевантажений симптомами закон Батька, кастрація принаймні, був спрямований проти цих садомазохістських (або психо-тичних) самокатувань. Проте істота, яка розмовляє (жадає), залишається органічно невдо-воленою, та й закон не завжди працює для того, щоб утримувати фантазію в шорах. Але аналіз не обмежується тим, що примирює суб'єкта із законом бажання, його побудови безпосередньо діють на неусвідомлену травму, замасковану поза фантазією, тоді як бажання аналітика заохочує суб'єкт вистояти проти жаху — потягу до смерті та порочного наступу супереґо, що утверджує панування втіхи (jouissance). У 1960-х pp. Лакан застосував топологію поверхонь та порожнин, щоб картографувати тіло нарцисизму та втіхи {jouissance) в його хворобі за допомогою мови. Суб'єкта він зобразив як поверхню Мебіуса, вимогу та її повторення — як переріз тора, груди — як сферу, фантазію — як проекційну площину (що продовжує край Мебіусової стрічки, пришитої до отвору-у-сфері), голос — як клайнівську пляшку... з (уже в 1970-х pp. на протязі і після послідовних розпадів та повторних формувань груп і шкіл) Батьком-Симптомом, як узагальненим борромініанським вузлом, затягнутим із трьох петель, кожна з яких тримає дві інші разом, а Реальне, Уявне та Символічне були введені сюди без-зв'язку (нічим не поєднані). Фактично Реальне є різновидом порожнечі й травми у теорії Лакана. Спершу уподібнене до референційності в науці, потім до логіки чисел, реальне стало (з 1960 р.) "річчю", відокремленою від символічного. І, нарешті, він пов'язав його з неможливістю сказати те, що говориться (включаючи висловлювання в твердженні), або навіть визначив як таке, що утверджує цю неможливість. (Хіба позиція Бога не вписується у висловлювання: "Хай буде світло"?) Суб'єкт репрезентується означником, але він "є" відсутністю-означника, і ця відсутність творить порожнечу в символічному, зображеному як борромініанський вузол; еґо уявляється цілим, але реально є порожнечею в реальності, крізь яку може постати щось створене, якщо подальші дослідження в топології цьо- го часу появи можуть підтримати реальне бажання Іншого.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лакан, Жак» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
