К'єркеґор, Сьорен (Kierkegaard, Seren) Нар. 5 травня 1813 p., Копенгаґен, Данія; пом. 11 листопада 1855 p., Копенгаґен, Данія. Письменник, філософ і християнський мислитель Оригінальний данський мислитель К'єркеґор сам-один повів справжній інтелектуальний наступ проти бездуховної об'єктивності сучасної доби як у суспільно-інституційному (зовнішньому), так і в концептуально-психологічному (внутрішньому) вимірах. Справжній майстер іронії, обдарований блискучим літературним та полемічним талантом, К'єркеґор цілком витримує порівняння з Фридрихом Ніцше, як філософ, що спрямував весь свій дотепний діалектичний розум — за ціле покоління до Ніцше — проти беззмістовної самозаспокоєності буржуа- зної доби, в ім'я справжнього релігійного погляду на людське існування. К'єркеґора досить-таки пізно відкрили, вже в період між двома світовими війнами, і широко вітали як головного антигеґелівського діалектичного мислителя (і то зовсім іншого зразка, ніж Карл Маркс) та предтечу екзистенціалізму. Будучи мислителем-борцем, К'єркеґор чітко заявив про свою позицію, здійснивши два рішучі виступи, які принесли йому славу. Першим, в 1840-х pp., стала критика Ґ. В. Ф. Ге-ґеля та різних гегельянських уявлень, які панували у філософських колах Данії; це був різновид філософування, що мав на меті врятувати головні істини ортодоксального християнства, що давно занепадали в рамках бездумного пієтизму та фідеїзму, взявши на озброєння новий посткритичний метод спекулятивного раціонального мислення. Найважливішими текстами цього виступу стали "Філософські фраґмен-ти" (1844) та "Заключний ненауковий постскриптум" (1846). Другий виступ, у середині 1850-х pp., був вербальною критикою державної церкви Данії у формі серії памфлетів за нібито здійснену нею фальсифікацію християнської віри та перетворення її на звичайну суспільну умовність, причому таку банальну, що її застосовували до всіх явищ без докладання жодних етичних або духовних зусиль. Ці трактати 1854—1855 pp. були опубліковані англійською мовою під заголовком "Атака на "християнство" (1944). Обидва ці виступи були споріднені у своїх найістотніших аспектах. Як відзначав К'єркеґор (слушно чи неслушно), і гегелівська філософія, і данська церква перетворили християнство на щось подібне до неопоганства: обидві вони, вважав К'єркеґор, функціонують як "великий механізм", що поєднує Бога з усією сукупністю душ, без того, щоб індивідові треба було ухвалювати якісь рішення, змагатися, наражати себе на ризик або йти на жертву; обидві компрометували безконечно велику різницю між планом історичного світу і планом вічного; і обидві рівняли вузьку інтелектуальну прихильність до своїх "об'єктивних" доктринальних систем зі спасінням. Рішуче виступивши проти цих "перекручень" християнства, К'єркеґор наголосив на завданні "ввести християнство в християнський 190 світ", заново концептуалізувавши християнську віру як щось надзвичайно складне й рідкісне, таке, що виходить за межі героїчного і насправді є фактично неможливим. Обурений гегелівським твердженням, що спекулятивне знання "виходить за межі віри", К'єркеґор підкреслив напругу істинної віри: внутрішню агонію духовного процесу, як в історії про Авраама та Ісаа-ка, й саможертовне покликання послідовника віри, який робить істину екзистенційно своєю, на відміну від шанувальника, який об'єктивізує її. У своїй праці "Страх і трепет" (1843) К'єркеґор сформулював концепцію "телеологічного зупинення етичного" як спосіб наголосити на тому, що віра належить до окремої, відмінної сфери існування, яка трансцендентно виходить за межі етичного, а отже, не може бути зруйнована в етичній сфері (в якій найвище — це "творення універсального" в кантівському розумінні) або нею оцінюватися. Покора Богові, в принципі, має пріоритет над категоричним етичним імперативом, хоча з людського погляду це відбувається в найжахливішому внутрішньому стані страху та трепету перед останнім Страшним судом. На думку К'єркеґора, догматичною sine qua non (необхідною умовою) християнства є доктрина первісного гріха, яка наголошує на невідворотності гріхопадіння в людському існуванні, відходу від благодаті й істини. Його психологічне розуміння цього феномена викладене в книжці "Поняття тривоги" (1844). Гріхопадіння сталося (і вічно повторюється) як результат тривоги і вразливості людського буття (нестабільного синтезу скінченних і нескінченних елементів), в міру того, як людина відчула себе на самому краю тієї моторошної прірви, якою є радикальна свобода. З огляду на екзистенціальну природу гріхопадіння, спокута, якщо вона повинна бути сумірна зі свободою, мусить також здійснюватися в існуванні, в часі, як властивість прийдешності, через віру в Бога Спаси-теля, який прийшов у світ задля цієї мети. Пер-вородний гріх означає, що кожне людське створіння відтручається від істини та умов її одержання, оскільки ніяке дохристиянське ставлення до істини (таке як сократівська концепція пам'яті) не може принести спасіння. Лише просування у вірі до майбутньої можливості, "повторення (тобто наповнена вірою часовість, що є унікально християнською) може врятувати грішника. З огляду на факт гріхопадіння кожен інший напрямок приводить до безнадії, як це доводить із невблаганною очевидністю праця К'єркеґора "Хвороба призводить до смерті" (1849). Християнство для К'єркеґора — це релігія, що проголошує догму вічного всемогутнього Бога, який прийшов у світ, щоб навчати, страждати й померти за істину. Ісус Христос — це вчитель і Бог. А що такий вічно темпоральний парадокс буквально є "немислимим" як об'єктивне поняття, його істинність є захищеною від того, що К'єркеґор називає (слідом за Геґе-лем) поганою нескінченністю безконечного віддзеркалення. Віруючий осмислює об'єктивну абсурдність Христового парадоксу завдяки палкій глибинності своєї віри: тобто пов'язуючи своє цілковите існування з неможливою можливістю. Істина — це аж ніяк не знання, а спосіб існування: істина є суб'єктивністю або внутрішнім прагненням до вічного майбутнього, яке стає можливим лише через благодать. Така віра неможлива без стрибка в абсурд, образливий для суто людського прагнення до раціональності та наочної доказовості, Зробивши цей стрибок, віруючий живе в парадоксальній од-ночасовості з вічним у часі: це і є те, що ми називаємо "моментом". Отже, істина, яка осмислюється вірою, це як, а не що. Людина приходить до істини через внутрішню подорож у віру, якої не можна навчити і яку не можна передати безпосередньо, оскільки, якщо вона не привласнена як чиясь своя, вона не є істиною. Подати істину "об'єктивно" — означає сфальсифікувати її, оскільки К'єркеґор вдається до непрямого повідомлення. Його метод полягає в тому, щоб приховати свою особистість за мудрими псевдонімами і надати читачеві змогу дедуктивно вивести смисл тексту, незалежно від "авторитету" автора. Вся авторитетність походить від істини, тоді як автор у стосунку до істини є незначущим "нічим" — простим допоміжним співробітником. Його мета полягає в тому, щоб вивести читача зі стану рефлективної пасивності і пробудити в ньому внутрішню реакцію: мислити, судити, жити у зв'язку з остаточною Ідеєю, в 191 такий спосіб зафіксовуючи себе в реальності, радше ніж дозволяючи, щоб життя текло мимо як щось таке, що ніколи реально не відбулося. Проте осторонь від прихованих за псевдонімами творів перебувають чимало "повчальних промов" К'єркеґора (промов, схожих на проповіді) та етична рефлексія "Праця любові" (1847), які були опубліковані під його власним ім'ям. У цих працях він відмовляється від будь-якої двозначності і звертається до читача безпосередньо, як світський релігійний автор. У цих промовах-проповідях ідеться про споріднені завдання (моделлю яких можна вважати Лютерове протиставлення Закону та Євангелія) самооцінки у світлі "вимоги" та побудови або засвоєння радикальних методів зцілення християнськими вірою та любов'ю. Екзистенціальне мислення К'єркеґора, опосередковане такими постатями, як Мартін Гай-деґер, Жан-Поль Сартр, Емануель Левінас, Жак Дерида та інші, є надзвичайно плідним для постмодерністської думки. Його роздуми про моторошну тривогу існування, тривогу, яка зависає між свободою та порожнечею, тривогу, яка лежить в основі всієї секулярної сучасної культури, справили на неї надзвичайно глибокий вплив. Крім того, пройняте смутком усвідомлення руйнування "я", внутрішньої ідентичності, індивідуальної відповідальності та цінності перебуває в самому центрі К'єркеґорової битви за конкретного суб'єкта — тобто проти абстрактного об'єкта, за палку заанґажова-ність — тобто проти незацікавленості, за незавершеність мислення — тобто проти закритої книги завершеної системи. Він був одним із першопрохідців в "екзистенціалізації" філософії та у збагаченні її літературного виміру через застосування високої іронії та майже поезії. І, нарешті, К'єркеґор був блискучим творцем-реак-ціонером, який прагнув оновити можливість духовної глибини у дедалі мілкішому людському світі. He-авторство автора, розпад "я", анонімність "публічного", відсутність книги, смерть Бога: все це ключові постмодерністські теми, що їх К'єркеґор або передбачив, або намагався обґрунтувати. Проте ми змушені дійти неминучого висновку, що К'єркеґор програв свою битву проти всеохопної влади об'єктивності. Він намагався показати "публічне" таким, яким воно, на його думку, було: страхітливою абстракцією, фікцією, міражем, до яких кожен конкретний індивід може прилучитися, лише "ставши третьою особою". Але якщо постмодерністські спостерігачі, такі, як Жан Бодріяр, мають рацію, то абстракція, яка була для К'єркеґора bête noire (ненависним поняттям), не зазнала поразки, а піднялася у своїй могутності до енного ступеня. Те, що К'єркеґор називав "публічним", Бодріяр зображує у своїх "Фатальних стратегіях" (1990) стрижнем маси-як-об'єкта в XIX ст., "величезним мовчазним антитілом", яке наділене безглуздою звірячою могутністю, недоступною для політичної суб'єктивності: "Маси є чистим об'єктом, який зник із обрію суб єкта (Baudrillard, 1990: 95). У середині XIX ст. К'єркеґор вже аналізував динаміку медіа-поро-дженого ніщо, цього велетенського міражу-з-реальністю, в чиєму затінку конкретні особистості стають абсолютно невидимими. "У кінцевому підсумку, — пророкував він у 1846 р. — людська мова стане тим самим, що й публічне: чистою абстракцією, — більше не буде того, хто говорить, а об'єктивна рефлексія поступово створить таку атмосферу, такий абстрактний шум, що людська мова стане в ньому зайвою, так само як машини роблять зайвими робітників" (Kierkegaard, 1978: 104).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «К'єркеґор, Сьорен» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
