Фінансово-кредитні відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності становлять важливу організаційно-правову форму ре-гулювання інвестиційного процесу. Ці відносини виникають за умов ринку з приводу мобілізації грошових ресурсів, необхідних для здійснення інвестиційних проектів. Фінансове забезпечення проектів може здійснюватися на без-поворотній чи поворотній основі. Фінансування на безповорот-ній основі — це надання грошових коштів (здійснення витрат) різними інвесторами на невизначений час у сподіванні на отри-мання від реалізації проекта в майбутньому доходів, які покри-ють з прибутком ці витрати. Фінансування на поворотній ос-нові — це надання інвестором грошових коштів на певний час із зобов’язанням повернути їх до обумовленого строку з відсотками. При першому методі джерелами фінансування є бюджетні асигнування, державні субсидії, кошти позабюджетних фондів, власні кошти інвесторів, а також залучені ними кошти (фінансування за рахунок випуску акцій). При другому методі використовується національний кредит, кредити міжнародних фінансово-кредитних інститутів, комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Дедалі більшого значення як джерело фінансування набува-ють інші позичкові кошти: комерційний кредит, іпотечні позич-ки, кошти кредитних спілок, кошти від випуску й продажу облі-гацій, кошти від лізингових та факторингових операцій. Основними принципами фінансово-кредитних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності є договірний, прямий, цільо-вий і безперервний характер фінансування, принцип взаємного фінансового контролю. Фінансування проектів здійснюється на основі договорів (ко-нтрактів) по мірі їх виконання. Відповідно до цього принципу оплата робіт чи послуг проводиться після їх виконання в цілому або по мірі проходження окремих етапів. Проектно-дослідницькі роботи звичайно оплачуються або за проект в цілому, або за викона-ну проектно-кошторисну документацію, необхідну для першого ро-ку будівництва. Будівельно-монтажні роботи можуть оплачуватись: за об’єкт в цілому, за окремий конструктивний етап (наприклад, ну-льовий цикл), наземну частину, опоряджувальні роботи. Разом з тим за умов інфляції розрахунки можуть проводитись помісячно, за фак-тично виконаний обсяг будівельно-монтажних робіт. Технологічне устаткування може оплачуватись або після його комплектної по-ставки, а за прямим договором — після його монтажу й комплек-сного опробовування, або по мірі його надходження на будову. Прямий й цільовий характер фінансування зумовлюють над-ходження коштів безпосередньо замовнику і тільки на той об’єкт, для спорудження якого вони передбачені. Ритмічність й безперервність будівельного виробництва вима-гають і безперервності його фінансування, своєчасної оплати ви-конаних робіт. Фінансовий контроль за цільовим і раціональним використан-ням виділених коштів здійснюється залежно від форми власності інвестора та залучених джерел фінансування проекта. Наприклад, при бюджетних асигнуваннях фінансовий контроль здійснюють державні органи фінансово-господарського контролю, при довго-строковому кредиті — комерційні банки. Контроль використання власних і залучених коштів інвестора здійснюється або ним са-мостійно, або на договірній основі інжиніринговою фірмою чи комерційним банком. Фінансове забезпечення інвестиційного процесу — це, по суті, участь фінансів у відтворенні основного капіталу. В економічній теорії розвинутих країн розрізняються поняття фінансування та інвестування. Процес визначення джерел і виділення (залучення позички) гро-шових коштів для інвестицій зветься фінансуванням. Після пошуку джерел фінансування і визначення структури, оформлення договорів фінансування (кредитного договору) по-чинається процес інвестування, тобто перетворення грошової форми капіталу на продуктивну. Потім капітал у процесі обігу починає приносити дохід у вигляді грошових потоків (прибутку й амортизації) і частково вивільнятися (через ліквідність), попов-нюючи тим самим власні джерела фінансування. Крім прибутку й амортизації, до власних джерел фінансування прийнято відносити мобілізацію внутрішніх ресурсів (МВР). При підрядному способі будівництва до них належать кошти від реа-лізації устаткування, що вибуває, непотрібних матеріалів, ін-струменту, інвентарю; кошти від ліквідації тимчасових будинків і споруд, реалізації корисних копалин, що попутно видобуваються (за винятком витрат по їх реалізації). При господарському спосо-бі будівництва до МВР належать планові накопичення й економія від зниження собівартості будівельно-монтажних робіт, аморти-зація по засобах праці, що використовуються в будівництві. Фінансування державних будов може здійснюватись як при підрядному, так і господарському способі за рахунок різних джерел. При повному або частковому фінансуванні за рахунок бюдже-тних асигнувань для оформлення фінансування необхідна розро-бка таких документів: план капітального будівництва, план фі-нансування, перелік будов і об’єктів, включених до державного замовлення (контракту), титульний список будови, підрядний ко-нтракт на будівництво і копії зведеного кошторисного розрахун-ку. Фінансування таких будов здійснюється банком після експер-тизи представлених інвестором (замовником) вказаних документів і затвердженої проектно-кошторисної документації. Фінансування за рахунок бюджетних асигнувань будов, що здійснюються господарським способом, не потребує представ-лення підрядного контракту, але банк може вимагати договір з проектною організацією для оплати виконаних нею робіт. Після оформлення фінансування банк відкриває інвестору (замовнику) окремий рахунок, з якого здійснюється оплата вико-наних робіт, придбання устаткування й інших витрат згідно із зведеним кошторисним розрахунком. При фінансуванні будівництва державних об’єктів можуть за-лучатися й інші джерела: власні кошти підприємств, кредити ба-нків, позички тощо. Важливим джерелом фінансування є кредит, що надається ін-вестором, незалежно від форм власності, для здійснення реаль-них інвестицій. Як правило, це довгостроковий (на строк понад 1 рік) кредит, який може надаватися комерційними банками на до-говірних засадах, державою (національний кредит) з коштів Держ-бюджету і Національним банком за рахунок центральних креди-тних ресурсів, комерційного кредиту, іпотечних позичок, лізингових операцій. Основою взаємовідносин інвестора й банку (іншого кредито-давця) є кредитний договір, в якому обумовлюються розмір кре-диту, що надається, його забезпеченість, гарантії повернення, строки його використання, майнова відповідальність сторін. Укладенню кредитного договору передує представлення по-зичальником ряду документів, в яких обґрунтовується потреба в кредиті під інвестиційний проект. Звичайно потреба в кредиті ви-значається як різниця між загальним обсягом інвестицій й влас-ними і залученими ресурсами. Але можливе і повне фінансове забезпечення проекту за рахунок кредита. Отже, наданню креди-та передує оцінка банком кредитоспроможності позичальника або самостійно, або, за його дорученням, аудиторською фірмою. Державний кредит використовується інвесторами тільки для фінансування реконструкцій, технічного переозброєння і нового будівництва виробничих об’єктів під гарантію міністерств і ві-домств. Кредити за рахунок централізованих ресурсів Націона-льного банку надаються на підставі рішень Верховної Ради України тільки державним підприємствам і тільки на цільові програми з впровадження нових технологій, модернізації вироб-ництва, розширення випуску товарів народного споживання. Наближається до кредиту така форма розрахунків в інвести-ційній сфері, як лізинг, що являє собою довгострокову оренду окремих видів машин та устаткування, виробничо-технічних комплексів, іншого майна. На відміну від поточної оренди, у лізингу можуть брати участь три або більше суб’єктів угоди: постачаль-ник (виробник обладнання), лізингодавець (банк чи лізингова компанія), лізингоодержувач (орендатор). Лізингова операція здійснюється у такій послідовності. Лізин-годержувач знаходить фірму, що виготовляє або продає необхід-не йому обладнання, вивчає його якості та умови продажу. Потім, у разі відповідності обладнання вимогам свого виробництва, він звертається до банку або лізингової компанії з пропозицією при-дбати це обладнання у виробника (продавця) з метою подальшої передачі йому на умовах оренди. Розрізняють фінансовий (капітальний) та оперативний (сер-вісний) лізинг. Фінансовий лізинг характеризується тим, що дого-вір укладається на строк, що дорівнює амортизаційному періоду машин та устаткування. Як правило, лізингоодержувач у кінці строку, передбаченого угодою, викуповує все майно лізингової компанії та укладає з нею угоду про оренду цього майна. Оперативний лізинг, на відміну від фінансового, передбачає багаторазову зміну лізингоодержувача продовж строку служби машин або обладнання. Об’єктом операційного лізингу є, як пра-вило, машини та устаткування, що швидко морально і фізично застарівають. Лізингодавець звичайно сам здійснює ремонт і технічне обслуговування, отримуючи при цьому всю суму амор-тизаційних відрахувань від лізингоодержувача. Таким чином, лізинг — це специфічна форма залучення виро-бничого капіталу, за якої лізингодавець кредитує лізингоодержу-вача. Постачальник майна одержує плату за нього одноразово та одночасно від лізингової компанії або банку відразу після укла-дання угоди або у розстрочку. Нерідко функції лізингодавця ви-конують також страхові компанії та інвестиційні фонди. Фактич-но фінансовий лізинг — це спосіб капіталізації інвестицій, тобто спосіб залучення капіталу. Інакше кажучи, це форма матеріально-технічного постачання з одночасним кредитуванням й орендою. Іноді лізингодавець відповідно до контракту угоди зобов’язаний надавати і консультаційні послуги з використання зданих в оренду технічних засобів. У даному разі лізингова компанія є не тільки пасивним кредитодавцем, але й виконує функції обслуго-вування та контролю за використанням зданого в оренду майна. По завершенні лізингової угоди об’єкт лізингу повертається лі-зингоодержувачем лізингодавцю або продовжується контракт на його подальшу оренду, або орендоване майно викупається орен-датором за залишковою вартістю у лізингодавця. Залежно від особливостей завершення лізингової угоди розрі-зняють такі форми лізингового контракту: • без права подовження строку угоди та придбання майна; • з правом викупу майна; • з правом подовження строку угоди на оренду майна. Якщо в лізинговій угоді беруть участь кілька суб’єктів, то, як правило, оформлюються контрактні угоди між лізингоодержува-чем і лізингодавцем, між постачальником майна і лізингодавцем, між лізингодавцем і кредитною установою. У загальному вигляді контракт з лізингу, зазвичай, встанов-лює такі умови укладення угоди: об’єкт лізингу; строки його по-ставки; тривалість оренди; майнове право власності лізингодав-ців на об’єкт лізингу; умови експлуатації (використання) об’єкта лізингу; можливі ризики, збитки, ремонт і техобслуговування; відповідальність; особливості страхування; лізингові та інші пла-тежі, пеня у разі їх прострочення; можливість і передумови при-пинення угоди та повернення майна орендодавцю; залишкова ва-ртість орендованого майна; права суб’єктів лізингу; способи з’ясування ними суперечок; надання гарантій (наприклад, банку); необхідність у додатковій інформації та строки її надання лізин-гоодержувачем (наприклад, бухгалтерська звітність); адреси фірм — суб’єктів угоди; зазначення правоспадкоємців та умови реалі-зації ними прав щодо лізингу тощо. Зарубіжна практика реальних лізингових інвестицій свідчить про доцільність широкого використання при цій формі інвесту-вання системи різноманітних пільг, що стимулюють інвестицій-ний лізинг як у розрізі регіонів, так і за конкретними сферами ді-яльності і галузями економіки, особливо заохочуючи лізинг у га-лузях зі значним відставанням технічної бази від світового (або середнього по країні) рівня, а також у тих, що випускають особ-ливо важливу, технічно складну продукцію, необхідні товари на-родного споживання.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОЗРАХУНКИ В ІНВЕСТИЦІЙНІЙ СФЕРІ» з дисципліни «Інвестиції»
