Я вже згадувала, по-перше, про те, що деякі представники фемінізму, серед них і чоловіки та жінки з меншин, були "постмодерністами" avant la lettre (ще до появи постмодернізму), а по-друге, те, що окремі представники академічного фемінізму вгледіли у постмодерністських теоріях потенціал утворення вільних зон для жіночого суб'єкта, зокрема в царинах письма та образного мистецтва. Але проти цього "пост-модерного ' фемінізму повстало чимало дослідників, які працюють у галузі наукових жіночих студій; а такі феміністки, як, наприклад, Сейла Бенгабіб та Ненсі Фрейзер (у "Жіночих дискусіях", 1995) і Лінда Ніколсон у своїй спільній із Ненсі Фрейзер праці, твердили, що модерністська традиція ліпше відповідає порядкові денному жіночих проблем. Але в той час, як точилися бурхливі дискусії, важко було зрозуміти, як фахова підготовка та конкретні наукові інтереси дослідників проблем фемінізму впливають на їхнє прихильне або неприхильне ставлення до цих переважно французьких феміністських постмодерністських теорій, якою мірою вони спонукали їх читати та вивчати ці теорії. Трьома головними дисциплінами, в рамках яких ці теорії стали дебетуватися найраніше, були кі-но-студії, літературні студії та філософія. Відносини між постмодернізмом та марксизмом обговорюються в інших статтях цієї енциклопедії, але деякі представники фемінізму, що вважають себе марксистськими феміністками (наприклад, Клер Джонстон або Лора Малві у Сполученому Королівстві; Коні Пенлі або я сама — у США), перейшли на неомарксистські позиції, включаючи ті, на яких стояв Луї Аль-тюсер або, трохи згодом, Шанталь Муф та Ернесто Лаклау. Привабливою рисою Альтю-серового перегляду марксизму для деяких представників фемінізму було його ясне відчуття впливу світу "уявного" (в розумінні Жака Лакана) на політичні переконання будь-якого суб'єкта. Коли Маркс будував свою ідеологічну теорію, він ще не міг знати Фройда і, на відміну від Альтюсера, був позбавлений щасливої можливості познайомитися з лаканівським повторним прочитанням Фройда. Введення лака-нівського "уявного" в політичне рівняння дозволило представникам фемінізму будувати свої теорії на основі праць Альтюсера і брати до уваги ті приховані наслідки для тендерної відмінності, які випливають із того, що суб'єктові "робиться запит" як Суб'єктові, що, власне, й твердив Альтюсер. Тим часом Лаклау і Муф кинули виклик усеохопному наративові Маркса про класи та революцію, створивши теорію про стихійні, децентралізовані та локальні точки політичного опору, де міг успішно здійснюватися 157 спротив панівному репресивному політичному режимові. Представники фемінізму високо оцінили ці теорії та обернули їх на потребу суто жіночих вимог, що могли бути в місцевих масштабах організовані проти місцевої репресивної політики та суспільної практики. Слідом за розвитком цих теорій у середині 1980-х pp. жіночі студії в галузі кіно були втягнуті в дискусії про есенціалізм, у яких, проте, було багато взаємного нерозуміння. Напруга виникла навколо питання про те, до якої міри жінки можуть брати участь у боротьбі, що точилася навколо постмодерністських та антиесен-ціалістських теорій. Дискусії відбувалися між феміністками, теоретиками кіно, які стояли на есенціалістських позиціях, і тими, що обстоювали протилежні погляди. Тут ідеться про різницю між ученими, що сприймають жіночість або жіночі суспільні ролі як "задані" і розглядають схеми, за допомогою яких можна проаналізувати різні долі жінок у суспільстві та в кіносценаріях, і тими, які заперечують саму категорію будь-якої "жіночості", намагаючись, по-перше, з'ясувати, як виникли такі категорії, як "чо-ловічість" та "жіночість", а по-друге, як вони потім були використані у виробництві фільмів. Постмодерністські теорії суб'єктивності, що продукувалися радше дискурсивно, аніж у суспільному чи біологічному плані, виникали як логічний розвиток засвоєння французьких пост-структуралістських поглядів і увійшли в конфлікт із уявленнями дослідників фемінізму, зацікавлених в історичній, соціологічній та класовій перспективі. У той час, як представники есенці-алістського напряму зосереджували свою увагу на тому, як суспільні відносини та статеві стереотипи стають частиною внутрішнього світу, для антиесенціалістів Лаканова символіка становила основу здорового глузду та суспільного порядку. Тереза Бренен переконливо довела існування продуктивної напруги між фізичною та суспільною реальністю і не вважала за потрібне зводити фізичну реальність до суспільної. Тереза де Лоретіс зрештою дійшла висновку, що категорична розбіжність поглядів була лише видимістю. У своєму есе "Стратегії послідовності: наратив, кіно, феміністська поетика: Івона Рейнер" де Лоретіс проводить розмежувальну лінію між тим, чи твердити щось визна- чене про статеву ідентифікацію з боку сучасних спостерігачів, як були схильні робити деякі прибічники фемінізму, реагуючи на постструк-туралістські теорії, чи задовольнятися аналізом форм висловлювання та так званим "гіпотетичним" спостерігачем, тобто стати на позицію, що була єдино можливою, на думку прихильників фемінізму — психоаналітиків, у царині кіно-критики. Я вважаю, що втручання де Лоретіс значною мірою пом'якшило протилежність між різними поглядами в галузі феміністського дослідження кіно. Внутрішньо присутня в цих дискусіях напруга між бажанням жінок стати повністю "людськими" суб'єктами, в розумінні наголошення Просвітництвом влади білого чоловіка — тобто його права користуватися громадянськими свободами перед лицем Держави й Нації, — і усвідомленням того факту, що цей "суб'єкт" передбачає саме білого чоловіка. Як висловилася дослідниця літератури Мері Пуві: "Тендерні функції — це основоположний принцип гуманістичного юридичного суб'єкта... тому що впорядкована система Тендерних відмінностей уявляється основою наших культурних систем значення, а отже, й самих понять послідовності та безперервності" (1988: 47). Але наполягання на тому, щоб поставити жінок на позицію цього гуманістичного суб'єкта в одному розумінні (внести зміни у виборче право та інші атрибути громадянських свобод), не руйнує залежності категорій гуманістичного суб'єкта та законів, на яких вона стоїть, "від бінарної й диференціальної організації тендеру (та всередині самого Тендеру від таких диференційованих ознак, як раса)..." (1988: 48). Жінки залишаються жінками, якщо вони специфічно відсторонені від позиції гуманістичного суб'єкта "і (як група) настановлені охоронцями всього культурного порядку" (1988: 48). Наприкінці 1980-х pp. філософи феміністичного спрямування, а надто ті з них, які досліджували проблеми політичної філософії, наприклад, Сейла Бенгабіб, Ненсі Фрейзер та Лінда Ніколсон, почали турбуватися про політичну причетність феміністських зацікавлень до постмодернізму. У своїй уже згадуваній вище праці Бенгабіб (слідом за Джейн Флекс) розглядає три "смерті", що їх проголосили постмодерністи 158 (чоловіки), а саме, смерть Людини, смерть історії і смерть метафізики. Бенгабіб визнає привабливість цих "смертей" для деяких прибічників фемінізму, але далі твердить, що "кожна з наведених вище трьох тез може бути інтерпретована так, що припускає якщо не протилежні, то принаймні радикально розбіжні підходи" (1995: 20). Вона говорить про те, що "постмо-дерністська (постмодерністські) позиція (позиції), якщо продумати їх аж до їхніх висновків, може (можуть) не лише усунути специфічність феміністської теорії, а й повністю поставити під знак запитання самі визвольні ідеали жіночих рухів" (1995: 20). Окремо розглядаючи кожну зі смертей, про які говорилося вище, Бенгабіб показує, що в той час, як "слабка" версія тези може бути сумісною з фемінізмом, як вона його розуміє, "сильна" версія сумісною з ним не буде. У тому, що стосується "смерті суб'єкта", каже вона, "я хочу запитати, як реально сам проект жіночої емансипації може мислитися без такого регулятивного принципу діяльності, автономії та особистості?" (1995: 21). Бенгабіб завершує свої міркування, висловлюючи сумнів, що, "як прибічники фемінізму, ми можемо дивитись на постмодернізм як на теоретичного союзника. Суспільна критика без філософії неможлива, а без суспільної критики проект феміністської теорії, який водночас орієнтується на знання й на емансипаційні інтереси жінок, є немислимим" (1995: 25). З протилежного боку Джудіт Батлер (також філософ) підтримує певні постмодерністські теорії (в цьому пункті — передусім Міше-ля Фуко), тому що вони можуть допомогти краще зрозуміти, як прийшли до гетеросексуа-льності панівні культури, і розхитати фіксовані сексуальні категорії. У своїй книжці "Труднощі тендеру", яка справила свій вплив, Батлер висловила думку, що "не існує Тендерної ідентичності поза вираженнями ґендеру; ця ідентичність по суті визначається самими "вираженнями", що є, як кажуть, її результатами" (1990: 25). Постійна потреба повторювати гетеросе-ксуальні норми, яка нам нав'язується, свідчить про нестабільність цих норм, про небезпеку їхнього зруйнування. На думку Бенгабіб, погляди Батлер можна ототожнити з баченням себе як актора, схованого під маскарадним убран- ням, за винятком того, що нас тепер просять повірити, що за маскою немає жодного "я" (1995: 22). Це зводить жіночу діяльність до "праці без виконавця" і видається Бенгабіб тим самим, що "бути доброчесним із необхідності" (1995: 22). У своїй дотепній відповіді, що, можна сказати, нагадує стиль Фуко, опублікованій у "Феміністських дебатах", Батлер порушує фундаментальну проблему того, що вона називає "концептуальною вправністю", яка "об'єднує певну сукупність позицій під назвою постмодернізму, перетворюючи постмодернізм на епоху або на концептуальне ціле", а закінчуючи тим, що вдається до певної підкріпленої владними повноваженнями хитрості, що в захваті сама від себе" (1995: 38). Під цим вона розуміє те, що "встановити сукупність норм, які були б поза владою або силою, — це сама по собі могутня і потужна концептуальна практика, що сублімує, маскує та поширює свою владну гру через звернення до тропів універсальності" (39). У насичених аргументацією уривках, які йдуть далі, Батлер не лише виступає проти думки, що конституйований суб'єкт позбавлений агентства, а радше твердить, що його внутрішньо визначена природа є передумовою його агентства (46— 47). Далі вона відзначає, що обрамлення дебатів у термінах "суб'єктів, які претендують на те, щоб пізнавати й теоретизувати під знаком постмодерного, протиставлених іншим суб'єктам, які прагнуть пізнавати й теоретизувати під знаком модерного", нехтує процедурами виключення, які ставлять суб'єкт, що теоретизує, на перше місце (41). Ненсі Фрейзер і Лінда Ніколсон погоджуються з деякими поглядами Бенгабіб, але пропонують більш поміркований варіант пристосування фемінізму до постмодернізму у своєму ретельно аргументованому есе, яке вперше вийшло друком 1988 р. їхня критика наголошення Жана-Франсуа Ліотара на тому, що "сфера соціального є неоднорідною і непридатною для узагальнень", показує, що такий погляд "накреслює певний варіант критичної суспільної теорії, що застосовує загальні категорії, такі, як Тендер, раса і клас. (Fraser and Nicholson, 1990: 24). їхнє заперечення на адресу обмеження суспільної критики критикою "строго 159 локальною, ad hoc (для цього випадку) та по-ліпшувальною" передбачає "політичний діагноз, згідно з яким не існує широкомасштабних системних проблем, що чинять опір локальним, ad hoc, поліпшувальним ініціативам" (1990: 25). Фрейзер і Ніколсон високо цінують той факт, що феміністська критика модерністських фундаменталістських епістемологій випередила чоловічі дискурси, і вказують на різні причини критики: вчені-чоловіки переймалися статусом філософії; феміністки прийшли до критики "внаслідок вимог політичної практики" (1990: 26). Дослідивши феміністську політичну практику в 1980-х pp., Фрейзер і Ніколсон закликають створити постмодерністську феміністську теорію, яка "була б прагматичною й небез-помильною... Ця теорія має виглядати як килим, радше зітканий із різнобарвних ниток, а не з нитки якогось одного кольору" (1990: 35). В якийсь спосіб критики з-поміж політичних філософів урівноважили утопічні феміністські погляди, що широко поділяються згадуваними вище вченими, які працюють у галузях засобів комунікації та літературних студій, незалежно від того рівня, на якому ці погляди функціонують. Ми бачимо тут різні орієнтації серед прибічників фемінізму, що цікавляться питаннями Тендеру, проблемами тіла або психоаналізу, і тих, які недвозначно приділяють свою увагу Тендерові, визначенню суб'єкта і соціальним змінам. Зовсім недавно розпочали дискусії про фемінізм і постмодернізм жінки, які працюють у галузі міжнародних студій та досліджують постколоніалізм. Джейн Парпарт та Марі-ана Маршан у своїй опублікованій 1995 р. праці "Фемінізм/ постмодернізм / розвиток" зробили корисний огляд дискусій у антропології та в галузі розвитку жіночої освіти, — дебатів, які точаться на тему, може чи не може постмодернізм запропонувати щось жінкам із темною шкірою, марґіналізованим у третьому світі або на Півночі. Студії з постмодернізму та соціальних змін є критичними для подальшого поступу феміністських досліджень, в міру того, як ми рухаємося в новому тисячолітті до нових проблем із постколоніалізмом, расою та етнічністю; із проблемами, що стосуються ґеїв та лесбіянок; а також із тими, що випливають із дедалі більшої могутності науки та технології. Постмодернізм та наука/технологія Як показує цей короткий і неповний огляд дискусій, що точаться в академічних феміністських колах, існує мало згоди щодо відносин між постмодерними та феміністськими теоріями. Відмінності поглядів, які виникають, великою мірою пов'язані з профілем освіти диспутантів та з контекстом, у якому вони намагаються розв'язувати свої суперечності. Проте здебільшого представники фемінізму єдині у своєму ставленні до теорій, висунутих переважно білими чоловіками, теорій, які набули поширення в середині 1980-х pp. і передбачають глибокі апокаліптичні перетворення світу засобами нових електронно-цифрових та інших технологій. В рамках таких поглядів, спершу активно поширюваних французьким соціологом Жаном Бодріяром, характер суспільних стосунків, родина, праця, сфера розваг, політика, економіка — одне слово, все без винятку має зазнати драматичних, а для декого, можливо, й дивно привабливих та бентежних змін. У 1988 р. я назвала цей вид апокаліптично-го теоретизування, поширюваного у США канадцем Артуром Крокером та Девідом Куком (1895), дистопічним постмодернізмом, що його я пов'язала з комерційним, капіталістичним, вибраним постмодернізмом (Kaplan, 1988: 4—5). Я не бачила в цих теоріях великої користі для фемінізму, оскільки всі категорії, такі, як ґендер, клас і раса, внаслідок радикального перетворення життя на землі, яким ми його знаємо, робилися проекцією до порожнього світу, в якому не буде нічого, крім наслідування та екстатичної комунікації. Було схоже, що саме білі чоловіки сприймали ці ідеї з великим захватом. Проте я відчувала необхідність досліджувати комерційний постмодернізм, що, безсумнівно, набув великого розвитку в багатьох сферах популярної культури, особливо на музичному телебаченні (див. мою опубліковану 1987 р. працю "Коливання навколо годинника: музичне телебачення, постмодернізм і культура споживачів"). Ті елементи постмодерної культури, які можуть нести визволення жінкам, важливі, твердила я, але часто поверхові. Жінкам слід надати можливість рухати культуру далі, ніж це дозволяють дисфункціональні Тендерні 160 полярності, проте поверхового, легкого розпаду колись застиглих Тендерних конструктів ще не досить. У той час я ще не повністю ознайомилася із доробком Донни Гаревей та інших авторів новаторських феміністських досліджень проблем науки, таких як Фокс Келер і Сандра Гардінґ. Насамкінець дозвольте мені коротко зупинитися на внескові Гаревей в іншу сферу відносин між постмодернізмом і фемінізмом (1985), а саме в постмодернізм як власне феміністську категорію, що має справу з багатьма тими самими проблемами, які порушують Бодріяр, Крокер і Кук у своїх апокаліптичних фантазіях; на відміну від них, Гаревей твердо стоїть на землі. Куди прямує Донна Гаревей, було зрозуміло вже з її великого революційного есе "Маніфест кіборґів", вперше опублікованого 1985 p., а написаного ще до того, як білі чоловіки-теоретики почали широко розповсюджувати теорії постмодернізму; вона пішла в цьому напрямку значно далі, і це був надзвичайно корисний хід, з погляду наступних формулювань поняття "ситуативних знань" та "імунної системи" у її' опублікованій 1991 р. книжці "Мавпи, кіборґи та жінки". У своєму новаторському есе Гаревей закликає "тішитися з перестановки кордонів та з відповідальності за їхнє будівництво". Саме це, здавалося б, суперечливе формулювання зруйнувало бінарну опозицію модерний/пост-модерний, згідно з твердженням, що представники фемінізму відчувають потребу радісно вирватися за свої кордони і взяти на себе відповідальність за будівництво кордонів. Це формулювання уникає жаху бодріярівського кошмару апокаліптичного хаосу, в якому не залишається нічого, крім симуляції, водночас віддаючи належне тому фактові, що представники фемінізму самі повинні створювати категорії та кордони, які їм потрібні. Гаревей також наполягала на тому, щоб представники фемінізму, зацікавлені в політичних змінах, не пошкодували часу на осмислення наукових та технологічних проектів, які впливають на наше життя, середовище, майбутнє планети; і щоб вони повністю усвідомили обмеженість старих соціалістичних, неомарксистських структур, до яких іще багато хто з них прихильні. Гаревей подає ці думки такими словами: "Мій міф про кіборґів — це міф про перейдені кордони, про масштабні об'єднання та небезпечні можливості, що їх прогресивні люди могли б дослідити, в такий спосіб виконавши істотну частину необхідної політичної роботи" (1998). Вона говорить про нагальну потребу єдності між людьми, які намагаються чинити опір дедалі більшій загрозі світового панування. Як і Джудіт Батлер, Гаревей погоджується, що "ми ще не знаємо такої держави, яку можна було б назвати жіночою, до того ж це надзвичайно складна категорія, побудована на суперечливих статевих наукових дискурсах та інших суспільних практиках. Тендерна, расова або класова свідомість — це здобуток, накинутий нам жахливим історичним досвідом суперечливих суспільних реальностей патріархальності, колоніалізму, расизму та капіталізму" (1998). У своєму висновку Гаревей згодна з постмодерністами, що дуалізм, невід'ємний від західних традицій, спричинився до панування над жінками, над людьми з темною шкірою, над природою, над робітниками і тваринами. Вона твердить, що "високотехнологіч-на культура кидає виклик усім різновидам цього дуалізму у незвичайні способи. Стає неясно, хто творець, а хто створений у стосунках між людиною і машиною. Неясно, що таке розум і що таке тіло, коли йдеться про машини, які беруть участь у практичному кодуванні" (1998). Для Гаревей, "образність кіборґів може запропонувати вихід із лабіринту дуалізмів, у яких ми пояснюємо собі наші тіла та наші знаряддя... Вона означає і машини, які будують, і машини, які руйнують, ідентичності, категорії, відносини, об'єми, оповіді" (1998). Гаревей радить представникам фемінізму пірнути в "черево страховища", щоб чинити опір зсередини цього черева. Отже, у своєму "Маніфесті" Гаревей зводить водне теоретичні здобутки критичної теорії, постмодернізм, культурні студії, фемінізм, постколоніалізм та дослідницьку діяльність жінок із темною шкірою. її есе стало закликом пробудитися, зверненим до соціалістичних, але й також і до "утопічних" текстуальних представників фемінізму, які створювали загальні теорії про змінні суб'єктивності, кидали виклик чоловічому гуманістичному суб'єктові і закли- 161 кали покінчити з гнобленням бінарних опозицій західної метафізики, не визнаючи власного неявно "білого" привілейованого становища, з якого промовляли більшість постмодерністів. Гаревей використовує працю жінок із темною шкірою для розвитку своїх складних теорій про те, як представники фемінізму мусять бути постмодерністами в широкому й прозоро витлумаченому розумінні. Завдяки жінкам із темною шкірою Гаревей відкрила широкий простір перед феміністським постмодернізмом, і він здобув можливість зайнятися постколоніальними студіями, звертатися до проблем раси, етнічності та ґей-лесбіянських зацікавлень, водночас не забуваючи жахливих військових, наукових та корпоративно-технологічних проблем.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Постмодернізм як подзвін по фемінізму» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
