Доброчинність — це категорія буржуазної культури та моралі, закорінена в сучасній гуманістичній філософії Просвітництва. Хоч "Оксфордський словник англійської мови" визначає доброчинність як природну схильність, приклади, які в ньому наводяться, свідчать про те, що лінгвістична історія цього слова була позначена класовими та ґендерними відмінностями: "Вбогі та упосліджені сприяють нашій реальній доброчинності"; "Нехай чоловік у ставленні до своєї дружини виявляє належну доброчинність" (1988: 803). Постмодерністські критики влади й суб'єкта підходили до доброчинності радше в термінах епістемологічного та морально-ідеологічного продукування панівного гуманістичного суб'єкта, ніж природної людської схильності. Наприклад, технологічне реформування кари — це вочевидь доброчинний акт, прогрес у сфері гуманізму. Проте, говорячи про зв'язок між доброчинністю та ув'язненням, Мішель Фуко у своїй книжці про сучасну дисципліну "Наглядати й карати: народження в'язниці" показав, що реформістська доброчинність прагне економічної та політичної вигоди, що її вона видобуває з дисциплінованих і продуктивних тіл. Деконструкцію Жака Дерида також можна прочитати як метод викриття доброчинних намірів. Оскільки деконструкція розглядає суб'єкта як наслідок текстуальної мережі в най-ширшому значенні цього слова, вона пропонує суб'єктові можливість взяти до уваги структуру його власного виробництва і прочитання його суб'єктивного внеску в тексти та наративи через привернення уваги до їхньої риторичної природи та контексту (1976). Найбільш вдумливу та послідовну критику доброчинності в сучасній теоретичній літературі можна знайти в критиці неоколоніалізму Гаятрі Чакраворті Співак. На думку Співак, західна гуманістична доброчинність є істотною складовою частиною системи та проблематики неоколоніальної гегемонії. Зводячи докупи здійснену Жаком Дерида деконструкцію метафізики, феміністичну критику фалоцентризму та марксистську критику імперіалізму в таких працях, як "V інших світах" і "Постколоніальна критика", Співак твердить, що доброчинне прагнення суб'єкта робити добро та сприяти щастю інших включає в себе "запрошення цих інших у своє власне розуміння світу, так щоб вони теж могли бути визволені й почати населяти світ, який є найкращим із усіх можливих світів" (Spivak, 1990: 19). Інавгураційна промова президента Трумена в 1949 р. дає добрий приклад того, що Співак називає доброчинною суб'єктивністю. Спочатку описавши новоз'явлений "третій світ" як "неадекватний", "примітивний" і "застояний", Трумен потім пропонує, щоб "ми зробили доступними для миролюбних народів вигоди наших запасів технічного знання, аби допомогти їм реалізувати їхні прагнення до ліпшого життя" (цитується в Escobar, 1995: 3). Проте у здійсненні таких добрих намірів люди здебільшого діють як доброчинні раціоналісти. Таким доброчинним гуманістом не обов'язково мусить бути представник західної держави. В системі неоколоніалізму секулярні буржуазні уряди "третього світу" можуть годувати племінні етнічні суспільства всередині своїх на- 131 ціональних кордонів такими самими риторичними фігурами доброчинності. Бразильський уряд визначає племена Амазонії як "наших індіанців, приречених на вбоге й жалюгідне животіння", оскільки вони живуть не так як годиться, і вважає за свій обов'язок "допомогти їм визволитися від рабства... піднятися до гідності бразильських громадян, щоб узяти повну участь у розвитку національного суспільства та втішатися його вигодами" (цитується за Clastres, 1994: 45). Таким чином, "інтеґраціоністська стратегія", яка вже міститься в критиці Фуко, може бути також виявлена в неоколоніальній або урядовій доброчинності, спрямованій на підлеглі народи поза західними країнами. Постмодерна критика неоколоніалізму показує доброчинність як заперечення відмінності й конституювання панівного суб'єкта. Витворення суверенного західного "я" ховається за від-інш-уванням "третього світу", який позбавляють громадянських прав як такий, що йому бракує відповідної дієвості. Отже, в доброчинному дискурсі відмінність приймається і заперечується водночас, тобто вона підноситься до рівня природної ієрархії. Саме тому для пост-модерністської критики доброчинної суб'єктивності дискурси про бідні або племінні меншини "третього світу" завжди видаються досить-таки проблематичними. Такі визначення, як "відсталий , ' позбавлений або 'примітивний , є не просто об'єктивними фактичними описами, а нерідко й риторичними зміщеннями глобальних суспільно-економічних визначень до культурних або географічних характеристик. Доброчинний дискурс не так представляє нижчого чи допомагає йому, як здійснює гегемонію неоколоніального суб'єкта і визначає його світ як природно вищий. Це блокує можливість довірчої розмови з підлеглим. Доброчинний гуманізм є не просто легітимною ідеологією, поставленою на службу економічним інтересам, які присутні деінде. Програми допомоги та розвитку, опрацьовувані Міжнародним валютним фондом та Світовим банком, — це приклади доброчинності, що виступає у формах добування економічної вигоди. Оскільки такі форми є істотними для системи неоколоніальної експлуатації, так звані добро- чинна суб'єктивність та мораль неминуче стають політико-економічними фрагментами мови.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Доброчинність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
