Як зазначалося вище, грошовий обіг не є простим повторен-ням обігу товарів і підпорядковується своєму специфічному за-кону. Сутність його полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об’єктивно обумовлена маса ку-півельних і платіжних засобів. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де Мф — фактична маса грошей в обігу, а Мн — об’єктивно необ-хідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн — значить в обігу з’явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн — їх нестача. Причому мова йде не про всю масу грошей, що обслу-говує грошовий оборот, а тільки про ті гроші, які обслуговують його частину — грошовий обіг. Найскладнішим питанням у розумінні закону грошового обігу є трактування величини Мн. Це пояснюється значною різномані-тністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю форму-вання їх маси. У радянській навчальній літературі в поняття Мн включалася лише маса готівкових грошей. Це було наслідком обмеження грошового обігу тільки готівковою сферою й означало виключення сфери обігу депозитних грошей з-під регулюючого впливу вимог об’єктивного економічного закону. Якщо виходити з принципу монізму в трактуванні сутності грошей, єдності процесу їх обігу, то необхідно визнати, що вели-чина Мн включає в себе всі форми грошей, які обслуговують по-треби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу — готівкову і безготівкову. Таке визначення на-буває особливої актуальності за умов переходу до ринкової еко-номіки, в межах якої вирішального значення набувають економі-чні методи регулювання грошового обороту як єдиного об’єкта. Кількість грошей, у середньому необхідних для обігу протя-гом певного часу (Мн), прямо пропорційна масі товарів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швидкості обігу грошової одиниці. Цю залежність можна виразити формулою: , де P Q — сума цін товарів, що реалізуються за певний період, V — середня кількість оборотів грошової одиниці за цей же період. Проте не всі товари, які реалізуються, оплачуються негайно. Ча-стина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний мо-мент не потрібні, що відповідно зменшує величину Мн. Водночас в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують пога-шення різних боргових зобов’язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжного засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реаліза-цію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов’язання погашають-ся реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей. Якщо врахувати всі ці додаткові фактори, що діють на грошо-ву масу, то величину Мн можна виразити так: , де К — сума продажів товарів і послуг у кредит; П — загальна сума платежів, строк оплати яких настав; ВП — сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів. Величина Мн як об’єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних фор-мах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об’єктивно діє і цей закон — закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості. В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпе-чувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартіс-тю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг до-ти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн. Зі скасуванням золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна вели-чини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був — держав-на казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирі-внювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набува-ють інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться за-лежно від характеру грошей — казначейські вони чи банківські. Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то пору-шення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випус-кає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину Мн. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу. Отже, хронічне порушення закону Мн — закономірність обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фак-тично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення гро-шових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об’єктивності його дії в умовах обігу казначейських грошей. При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширю-ються можливості для вирівнювання Мф і Мн у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обі-гу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійсню-ється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню прин-ципів і закономірностей кредитного процесу. Розширенням кре-дитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг ви-даних позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Обмеженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виклю-чає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базуєть-ся на економічно обґрунтованій кредитній політиці. Отже, специфікою дії закону Мн в умовах обігу банківських грошей є те, що вже під час випуску таких грошей створюються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової ма-си в обігу на об’єктивно необхідному рівні. Закон грошового обігу був і є об’єктом активного дослідження в радянській та в сучасній вітчизняній літературі з теорії грошей та грошового обігу. У сучасній західній літературі проблема балан-сування Мф і Мн взагалі не аналізується. Але не тому, що в розви-нутих країнах ринкової економіки науковці не досліджують шляхи забезпечення стабільності грошей. Навпаки, ця проблема там є центральною. Проте вирішується вона із суто ринкових позицій — через регулювання співвідношення між попитом і пропозицією грошей на грошовому ринку. Такий підхід є плодотворнішим, бо попит на гроші виражає повну потребу в грошах, пов’язану з об-слуговуванням усього грошового обороту. Показник же Мн в ме-ханізмі закону грошового обігу виражає лише частину потреби в грошах, яка пов’язана з грошовим обігом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗАКОН ГРОШОВОГО ОБІГУ» з дисципліни «Гроші та кредит»
