Блум, Гаролд (Bloom, Harold) Hap. 11 липня 1930 p., Нью-Йорк, США. Літературний критик і теоретик Історія літератури Гаролда Блума, зорієнтована на перегляд праць попередників, зокрема його оперта на конфлікт теорія психологічної війни між поетами та їхніми попередниками, відповідно захопила, заново витворила, а в 1970 — 1980-х pp. стала панівною в дослідженнях літературних впливів і традицій. Блум, визнаний засновником марксистської школи критики, яка дістала назву школи Граучо, оскільки взяла на озброєння гасло цього відомого американського коміка: "хоч би що це було, я проти", — займав панівну, проте відсторонену позицію в царині високих теоретичних дискусій, відтоді як у 1955 р. став працювати в Єйлському університеті, де він нині є чільним професором гуманітарних наук. Попри іконоборчий характер Блума, його плідні наукові здобутки, сама його сильна, до того ж вельми колоритна особистість, його прихильність до засобів масової інформації зробили його одним із найвідоміших і найбільш читаних літературних критиків XX століття. Від свого найдавнішого задуму, який передбачав підняти престиж британського романтизму, що його низько цінували в середовищі "американських нових критиків" (що були його вчителями в Єйлі), і до свого виданого 1994 р. твору "Західний канон: книжки та школа протягом віків" Блум найбільше цікавився ідентифікацією виокремлених поетичних традицій та розрізняльних ліній спорідненості між поетами 47 та їхніми попередниками. Зокрема, Блум досить низько поціновує всяку концепцію модернізму, пропаговану "новими критиками", як об'єктивну й раціональну втечу від суб'єктивності, та спонтанні пориви, що характеризували романтичну літературу. Блумова версія романтизму, яка знаходить свої початки в творчості Шекспіра, а за свого зразкового персонажа має Сатану Мілтона, цікавиться майже виключно поезією і тягнеться від Блейка аж до Воле-са Стівенса та А. Р. Емонса, включаючи кілька так званих "високих модерністів", таких як Гарт Крейн та Єйтс. Згідно з його концепцією новітньої літературної історії, безперервність романтичної поезії ніколи не уривалася й реально не може бути аж надто довгою, якщо система (яку Блум описує у своїй найуславленішій книжці "Збентеженість впливом" — система психологічного захисту, що діє у згоді з мистецькою традицією) залишається на місці. Аргументація книжки "Збентеженість впливом" виходить із твердження Шелі, що всі поети роблять свій внесок до однієї "Великої Поеми", яка безперервно подовжується, та з Бор-хесового зауваження, що письменники самі створюють своїх попередників. Блум прив'язує ці містичні заяви до вивчення поетичного впливу через свою теорію хибного прочитання або "недооцінки". Він висуває припущення, що кожне прочитання вірша є неминуче хибним і що акти хибного прочитання — це вияви критичного психологічного захисту від загального стану "запізнілості", в якому опиняється кожен поет або читач, коли намагається написати "новий" вірш або сформулювати "нове" прочитання якогось вірша (що, на думку Блума, є еквівалентним написанню вірша). "Недооцінка" облаштовує сцену для Едипового конфлікту між поетами, причому "потужні" поети застосовують якийсь із шести "коефіцієнтів перегляду" (клінамен, тессера, кенозис, даймоніза-уія, аскезис, апофрадес), які мають закоренити поета в традиціях його (або її) предків, водночас наділяючи його (або її) здатністю "відхилитися" від своїх попередників і здаватися творцем оригінальним і самостійним. У кінцевому підсумку намагання в кожному вірші досягти оригінальності зазнає невдачі, в міру того, як він входить у традицію, від якої він прагнув відійти, зміцнюючи в такий спосіб і традицію, і міць наступних поетів, які муситимуть виявляти дедалі більше жадання сили у своїх спробах відійти від традиції. Хоч ці важкі психологічні умови для творення поетичної новизни збільшують труднощі (Блум пов'язує їх із якістю) і самих віршів, і їхньої інтерпретації, вони також дають можливість критикові, наділеному даром розрізнення, накреслювати схему "прихованих стежок", які пов'язують вірш із віршем та попередника з попередником. Блум використовує наступні книжки своєї "тетралогії про впливи" — "Мапа хибного прочитання", "Кабала і критика" та "Поезія і гноблення" -— для того, щоб простежити ці майже деридіанські сліди поетичної стурбованості, водночас відкидаючи епістемологічний підхід до літературних текстів, характерний для Дерида та де Мана. Хоч і приймаючи твердження прибічників деконструкції про фрагментарну й неповну природу текстів, Блум разом з тим відмовляється обмінювати поетичний голос або дух на сам текст, твердячи, що психоаналіз залишається привілейованим способом критичного пошуку і що воля до влади Ніцше переважає арогіа де Мана. Хоча й пов'язаний із Єйлською школою деконструкції, Блум, можна сказати, застосовує деконструкцію лише для того, щоб перевернути традиційні моделі поетичного родоводу та впливу. Поступова втрата Блумом його впливу в теоретичних колах протягом 1980-х pp. може бути пов'язана з його опором американському пост-структуралізмові, але більш імовірною причиною є Блумове самоусунення від центральних дискусій літературної критики та теорії, з метою присвятити себе дослідженню історії біблійної літератури та взяти на себе обов'язки головного редактора таких видавничих серій, як "Бібліотека літературної критики", "Сучасні критичні погляди", "Сучасні критичні інтерпретації" та інших, що вийшли друком у видавництві Челсі Гаус і яких, починаючи від 1984 p., вже набралося понад 400 томів. На той час, коли Блум був уже визнаним естетом із стійким елітарним баченням, яке чітко відрізняло "потужних" письменників від приречених на забуття, його видавничі проекти, певно, стали каталізатором для написання "Західного канону" та "Шекспір: винахід людини". Відійшовши від культурного напрямку в літературній теорії та критиці 1990-х pp., Блум 48 врешті-решт став схожий на консервативних гуманітарних критиків, проти яких були спрямовані його ранні праці про романтизм та дослідження літературних впливів. Можна сказати, що зв'язки Блума з постмодернізмом досить болісні й хворобливі. Він відкидає гуманістичне захоплення уніфікованим значенням і закриттям дискусій, проте розглядає себе як верховного творця канону, завжди готового викинути "дрібніші" тексти та голоси з анналів літературної традиції. На думку Блума, постмодерна доба, як і всякий час перед нею, позначає період кризи для людського суб єкта, котрий, хоч і не залежить від дискурсу, перебуває під постійною загрозою бути втягнутим у царини дискурсу, що дедалі більше розширюються і стають всюдисутніми. Проте в критичному контексті Блума криза, яка сталася наприкінці 1990-х років, мусить або породити достатню кількість яскравих і виразно оригінальних текстів, або звістувати остаточний тріумф традиції над оригінальністю.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Блум, Гаролд» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
