Адорно, Теодор Візенґрунд (Adorno, Theodor Wiesengrund) Нар. 11 вересня 1903 p. y Франкфур-ті-на-Майні, Німеччина; пом. 6 серпня 1969 p. y Вале, Швейцарія. Філософ і теоретик у галузях соціології, політології та культури Наукова творчість Теодора Адорно, типового мислителя Франкфуртської школи соціальних досліджень і одного з провідних представників критичної теорії, що була опрацьована цією школою, являє собою критику філософських систем, що їх вона розглядає. Вона має дуже широкий діапазон і серед багатьох інших тем торкається питань естетики, модернізму (як у його літературній, так і в музичній інтерпретаціях), фашизму, масової культури та керованого суспільства пізнього капіталізму. Ніцшеан-ська відраза до системи виразно проглядає у змісті праць Адорно там, де йдеться про аналіз явищ. Справді, власні філософські аргументи Адорно не вироблені з погляду ієрархії або судження, а радше структуровані як констеляції — цей термін він запозичив у свого друга Вальтера Беньяміна. Це видно також із його насиченого й паратактичного стилю, який не підпорядковує елементів його критики і не надає їм привілейованого статусу. З цієї причини читати Адорно нелегко: його тексти вимагають, щоб читач завжди залишався уважним до їхніх складних переплетень та взаємозв'язків. Досить складний зв'язок Адорно з Ніцше та Геґелем дає нам змогу ескізно визначити його близькість до постструктуралізму. Від Ніцше Адорно запозичив його в'їдливу підозріливість до метафізики й Просвітництва та його оцінку мистецтва як "іншого" у стосунку до розуму; проте наука Адорно була радше сумною, аніж веселою; йому ледве пощастило втекти від фашизму, що прийшов до влади в його рідній 14 Німеччині, і він глибоко скептично ставився до будь-яких концепцій, що розглядали практику мистецтва як реалізацію "волі до влади". Від Ге-ґеля Адорно взяв діалектичну методологію й концепцію мистецтва як засобу вираження істини, але для Адорно діалектика є власне негативною: філософська істина не має якоїсь привілейованої переваги над творчою працею мистецтва, внаслідок чого можна вийти за межі мистецької творчості засобами філософського мислення. І мистецтво, і філософія радше пропонують часткові істини, які можна лише доповнити, — якщо взагалі можна, — через їхню взаємодію. Більшість ключових тем філософії Адорно подані в найприступнішому вигляді в "Діалектиці Просвітництва", що її він написав спільно з іншим представником Франкфуртської школи, Максом Горкгаймером. У строго діалектичній манері Адорно та Горкгаймер твердять, що модерність постала за класичних часів і описує процес, через який міф стає просвітою, а просвіта — міфом (див. також Aufklärung). І мі-фологізована думка, і сучасне інструментальне раціональне мислення виражають те саме прагнення панувати над нашою внутрішньою і зовнішньою природою. На противагу прагненню інструментального розуму до панування й об'єктивації, культурні й мистецькі явища та практика, що їх аналізував Адорно, — і передусім модерністський текст, — виражають логіку дезінтеграції, яка знищує будь-яку ілюзорну видимість цілісності й до певної міри передбачає пізніші праці Жака Дерида. Проте для Адорно дезінтеграція праці не нагадувала нескінченної вільної гри означування. Натомість вона засвідчила можливість зведення докупи просвітницької думки й природи, що не означало стирання їхніх відмінностей у процесі хибного заперечення або синтезу, а радше являло собою захист раціонального мислення від ірраціоналізму шляхом знаходження слідів визвольного розуму в інструментальному. Критика Адорно гегелівського діалектичного заперечення, чия приблизна версія визначає інструментальний розум, поширюється на діагноз, що його він поставив фашизмові: в останньому мислення в термінах ідентичності, з характерним для нього стиранням відмінностей, є симптомом примусової демонізації та відкидання всього, що є іншим або неспівмірним. Це далеко відбігає від наслідків суто філософського характеру, — у "Негативній діалектиці" він писав: "Освенцім підтвердив філософему чистої ідентичності як смерті" (Adorno, 1973: 362). У своєму захопленні текстами та засобами поширення масової культури Адорно передбачив шляхи розвитку культурних студій, але, як можна помітити з його тривалої дискусії з Бень-яміном, був песимістично настроєний щодо визвольного потенціалу масової культури. Масова просвіта була для Адорно масовою оманою. Та, рішуче віддаючи перевагу елітарній модерністській праці, він розумів, що сама по собі вона не може дати того, що бракує масовій культурі, бо в найкращому випадку вона здатна запропонувати тільки видимість примирення: лише в якомусь ще не реалізованому і не спрощеному їхньому діалектичному синтезі може прийти свобода. У своєму листуванні з Беньяміном він писав, що масова й елітарна культура є двома половинками сутнісної і неодмінної свободи, якій жодна з них сама по собі не відповідає. Проте модернізм залишався вкрай важливим для Адорно, й не тільки тому, що сам він був модерністом і вивчав музичну композицію у Альбана Берґа у Відні в 1920-х pp. У своїй останній праці "Теорія естетики" (смерть перешкодила довести її до кінця) він довів до кульмінації свою думку про модерністську естетику, знову підтверджуючи свою безкомпромісно утопічну — і водночас глибоко песимістичну — марксистську критику новітнього суспільства. За Адорно, незалежність модерністської праці дозволяє критикувати суспільні інституції, а також висувати їм утопічні альтернативи. Але ця незалежність, у свою чергу, залежить від уречевлення та класових конфліктів пізнього капіталізму. Адорно бачив у модерному мистецтві і творення, і дезінтеграцію уречевленого суб'єкта розвинутого капіталізму (див. також суб'єктивність). І хоч модерне мистецтво твориться і споживається тим самим несправжнім суб'єктом, що з нього воно прагне зняти маску, воно також пробуджує голоси пригнобленого утопічного колективу. Див. також: Діалектика Просвітництва. 15
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Адорно, Теодор Візенґрунд» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
