Особистісна самоідентифікація та проблема громадянської консолідації українського суспільства
Становлення повновагого громадянського суспільства в Ук- раїні309 очах усієї планети, засвідчує цілу низку несподіваних та надз- вичайно неоднозначних проблем. Зупинимося на деяких із них, на мою думку — найбільш визначальних. Передовсім йдеться про те, що ті ідеї, котрі іще кілька років тому здавалися теоретично бездоганними й достатньо лег- кими для реалізації, насправді виявилися зовсім не такими. А саме йдеться про ідею політичної нації як основи функціону- вання громадянського суспільства, суспільства громадян Ук- раїни, це по-перше, та про ідею особистісної самоідентифікації як самосущої, котра не базується на національній самоіденти- фікації, як іншого вирішального чинника становлення цього громадянського суспільства. Це по-друге. Дуже часто, коли чуєш виступи чи читаєш публікації віт- чизняних авторів на цю тему, то складається враження, що становлення громадянського суспільства мислиться заледве не як становлення опонента держави Україна, а сама ця держава взагалі не є якоюсь цінністю у ціннісній шкалі суспільного життя жителів країни. Здійснення обох цих ідей виявилося за конкретних ук- раїнських реалій останніх років нереальним, а отже, таким, котре вимагає цілком певної теоретичної корекції цих ідей як не у всьому адекватних. Так от, моя позиція у цьому питанні наступна. Найбіль- шими, рівновеликими цінностями у антропо- та соціокультур- ній сфері України є особистість, людина з усіма її не від’ємними правами, та власне держава Україна, саме існування котрої є зовсім не якоюсь без боротьби здобу- тою, ледь не подарованою данністю, а навпаки, є коло- сальною, нічим не замінюваною цінністю і вирішальною основою можливості ствердження прав людини саме тому, що історія України є чи не найдраматичнішою у колі європейських народів і чи не найбільше пронизаною стражданнями й приниженнями та полита кров’ю мільйонів і мільйонів: і в роки козаччини, і при будівництві Північної Па- льміри, і в роки Української революції 1917—1920 рр. та й узагалі упродовж усього радянського володарювання, уп- родовж ХХ століття. Вийшовши із Київської Русі, Ук- раїна після Батия пройшла тяжкий та страшний шлях310 бездержавності й напівдержавності, шлях боротьби, змужніння і крові, величезної крові. Через це для мене будь-які розмови про громадянське сус- пільство в Україні, яке не є суспільством громадян держави Україна і яке у ці тяжкі роки становлення вистражданої де- сятиліттями й сторіччями державності хоча б у теорії видає- ться як опозиція до цієї держави, є цілковито повним нонсенсом. Так, політична нація як нація усіх громадян України, не- залежно від їх національної приналежності, є ідеалом. Але, по-перше, при цьому може йтися лише про становлення гро- мадянського суспільства як громадян держави Україна, а по- друге, про національну самоідентифікацію усіх етнічних українців як вирішальний з-поміж інших чинник консолідації українського суспільства. А тепер я хочу поговорити про проблеми, які постають на шляху становлення і громадянського суспільства в Україні, і, власне, становлення держави як дійсно суверенної й соборної держави Україна. Суспільні реалії України останніх п’яти років засвідчили, що особистісна самоідентифікація усіх дорослих жителів Ук- раїни — є, існує, але це зовсім не означає того, що усі ці люди хочуть бути громадянами — не якимись абстрактними грома- дянами світу, а громадянами саме держави Україна, українсь- кими громадянами. І це є найбільшою проблемою в Україні, котра висвітлилася за останні п’ять років. Цьому причиною є кілька чинників, які вияскравилися впродовж останніх п’яти років. Передовсім йдеться про те, що 340 років перебування у російській та радянській імперії за- лишили по собі надто глибокі сліди, особливо у результаті спланованого й цілеспрямованого голодомору 1932—1933 рр. та практично повного відстрілу у 30-ті роки української, особливо гуманітарної інтелігенції. Сюди ж прилягає й брутальне при- душення національно-визвольного руху у західній Україні та масові депортації її мешканців. Далі, йдеться про те, що Росія ось тут, зовсім поруч. Відтак російська присутність у нинішній Україні є наскрізною: й економічно, й ментально, й інформа- ційно, й церковно, й культурно. І, нарешті, про ментальність,311 світовідчуття та світорозуміння значної частини російсько- мовного населення України, як частини етнічних росіян, так і зросійщених українців, а точніше — малоросів, зосереджених, що істотно, передовсім у великих містах сходу та півдня країни, а відтак, економічно, політично й культурно надзви- чайно активного й впливового населення. Так, це підприємці, володарі й працівники фінансових ус- танов, управлінці — державні й на окремих підприємствах, ін- женери, кваліфіковані робітники, лікарі, викладачі та вчителі, працівники інформаційної сфери, готельного й ресторанного бізнесу, торгівлі, сфери послуг та дозвілля тощо. І усі вони, за формальною ознакою, за паспортом є громадянами України. Але чи є вони громадянами України насправді? Чи є їхнє сві- товідчуття та світорозуміння саме світовідчуттям та світорозу- мінням громадян Української держави? Чи є такими їхній світогляд та ціннісні орієнтації? Чи є їхня особистісна самоі- дентифікація саме самоідентифікацією як громадян держави Україна? Це викликає, як показали події останніх років, величезне і, що найбільш прикро, зовсім небезпідставне занепокоєння. Бо йдеться ж про речі не другорядні, а визначальні, чи не най- головніші. Як виявилося впродовж останніх п’яти років, для більшості російськомовних людей їх етнокультурна самоідентифікація грає не менш важливу роль, аніж їхній соціально-економічний статус. Якось про це за роки незалежності до 2004 р. не прий нято було ні особливо задумуватися, ані говорити. Насправді ж проблема, хай і приховано, існувала, але вияскравилася вона як надзвичайно гостра впродовж саме п’яти останніх років. То що ж виходить? Взагалі-то, нормальне суспільство — це суспільство, стурбоване передовсім економічними пробле- мами. Але, як виявляється насправді, визначальною переду- мовою такого стану суспільства є національна консолідація, сформована політична нація, заснована насамперед на консо- лідації титульної нації, як є, скажімо, у більшості країн Єв- ропи. Близький і зримий для українців приклад — країни Прибалтики. 312 Але за українських реалій усе складається зовсім не так. На передній план — і це на дев’ятнадцятому році незалеж- ності — висувається проблема соціокультурного розколу Ук- раїни, яка, як це не парадоксально, потьмарює усі економічні проблеми і негаразди пересічного жителя України. Проблема, значною мірою штучно створена, проте від якої нікуди не по- дінешся. Навіщо ж було штучно створювати цю проблему соціоку- льтурного розколу і кому це було потрібно? Річ у тім, що на момент попередніх президентських виборів, на 2004 рік, в Ук- раїні повільно, крок за кроком, але неухильно відбулася певна консолідація суспільства. Люди нормально жили й працювали, й не було жодного протистояння ні на мовному, ні на релігій- ному ґрунті. Оця ситуація певної консолідації українського суспільства страшенно налякала московських можновладців, і їхні політ- технологи доклали усіх зусиль, щоб спровокувати відомі полі- тичні сили на загострення ситуації із мовного, церковного питання, а також стосовно визначальних цивілізаційних та ціннісних орієнтацій. Водночас це вилилося не просто у соціо- культурний розкол у суспільстві, але й почало переростати у сепаратистські настрої та прояви. Отже, виявилося, що етнокультурна самоідентифікація, а не майновий стан чи класова приналежність більшості росій- ськомовних жителів України є найбільш визначальною для їх особистісної самоідентифікації, а відтак і їх електоральних уподобань. Тому основною загрозою, як стало зрозуміло за останні п’ять років, для подальшого існування українства та Української дер- жави є те, що жителі України поділені на дві великі групи — власне українців, дійсно громадян України за своїм світогля- дом, ціннісними уподобаннями і цивілізаційними орієнтаціями й тією великою частиною російськомовних жителів України, приналежність і поведінка яких саме як громадян України під питанням. Ця поведінка є непрогнозованою, непередбачуваною, не зорієнтованою на європейські цінності, а зорієнтованою на цінності й культуру євразійську, є «совковою», є проросійською, не сповна українською — у кращому разі. 313 У свою чергу, цю проблему слід розділити на два питання: питання про етнічних росіян на теренах України та питання про російськомовних етнічних українців. На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, до десяти мільйонів, прошарку так зва- них російськомовних українців, слід зупинитися окремо, бо саме ця обставина, як виявилося за останні п’ять років, виз- начальним чином впливає на нинішній і майбутній соціокуль- турний вибір України, визначає її майбутнє. Отже, головна моя думка наступна. Держава Україна може відбутися лише тоді, коли остаточно, у повному обсязі скла- дуться українська етнічна й політична нація і, відповідно, гро- мадянське суспільство України. Останнє, себто суспільство громадян України, може скластися лише як результат форму- вання української політичної нації, не якоїсь абстрактної по- літичної нації на теренах держави України, а саме — української політичної нації. Звісна річ, що поняття україн- ської політичної нації не ділить громадян на українців і не- українців (усі є громадянами України, як, власне, етнічні українці, так і представники інших національностей). Водночас є абсолютно зрозумілим, що без остаточно сфор- мованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних українців, котрі повинні ідентифікувати себе як ук- раїнці і у яких би ствердилося українське світовідчуття, сві- тосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці є стрижнем, осереддям української по- літичної нації. На цьому ж осередді тримається й нормально функціонує повноваге українське громадянське суспільство. Відтак потрібно виокремити й особливо підкреслити таке: усі права етнічних росіян та інших національних груп, що мешкають в Україні, — мовні, освітні, інформаційні (телеба- чення, преса, книги тощо), — чітко українською державою унормовані й законодавчо закріплені. Це питання раз і на- завжди вирішене (інша річ, що не усім те, що воно вирішене, до вподоби). Тобто з етнічними росіянами ситуація у цілому зрозуміла: ми можемо лише висловити побажання, щоб вони не почасти,314 як зараз, а у цілому рано чи пізно стали належними до ук- раїнської політичної нації. Але цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних українців, які стали такими в результаті відверто русифікаторської політики в Україні впро- довж століть, а особливо за радянських часів. Питання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню — воно повинно бути вирішене із часом абсолютно однознач- ним чином — через остаточне повернення їх у лоно рідного народу. Згідно з останнім переписом 2001 року, в Україні прожи- ває близько 8 млн етнічних росіян, близько 3 млн представ- ників інших національностей і близько 35 млн етнічних українців. Оці 35 млн етнічних українців діляться на дві нерівні час- тини. Одна із них зрозуміло яка — україномовна більшість, понад 25 млн чоловік, — україномовна й котра ідентифікує себе як українців. Друга — так звані російськомовні етнічні українці. Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, їхня національна свідомість, їх світовідчуття та світорозуміння — ось корінь проблеми. Так звані російськомовні українці, значна частина жителів великих міст південного сходу та півдня України, з одного боку, — це близько десяти мільйонів людей і усі вони є грома- дянами України по факту. Проте, з іншого боку, під питанням стоїть належність їх до української нації, а отже, і до українського громадянсь- кого суспільства. Отже, про головний висновок і центральну проблему: у результаті такої несформованості в остаточному вигляді україн- ської нації, а відтак цілісного українського громадянського сус- пільства в Україні у 2004 р. відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, а відтак проблемним за- лишається майбутнє України як цілісної держави у межах її ет- нічної території, визнаних міжнародною спільнотою. Це є величезна, одна із визначальних, проблема, котра вимагає до себе найпильнішої і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи як політичної та інтелек-315 туальної еліти, так і усього громадянського суспільства. Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) є єдиною запорукою збереження і майбутнього української держави як дійсно української. Як і запорукою перспективи, відповідно, і складових нормаль- ного суспільства — єдиної, цілісної української нації, етніч- ної й політичної, та загальноукраїнського громадянського суспільства. В іншому разі відсутнє майбутнє в українців як нації, у яких на планеті Земля немає іншої, історично належної і між- народно-правовим чином закріпленої етнічної території, окрім території нинішньої держави Україна. Не має Україна також територіальних претензій до Росії. Натомість можна спостерігати фактично інспіровані із Москви претензії на споконвічні українські етнічні території частини антидержавно налаштованих мешканців південного сходу України. Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити? Повинні бути назавжди скасовані вільні економічні зони, особлива, незрівнянно м’яка податкова політика щодо під- приємств, розміщених у них, щоб усі виробники України пе- ребували в абсолютно однакових умовах, щоб дати простір для розвитку високотехнологічних виробництв на усій те- риторії України та щоб у натхненників та виконавців сепа- ратизму, ідеї «федералізації» раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу. Також повинно бути обов’язково вирішене питання про рів- номірне розміщення нових промислових об’єктів, особливо зас- нованих на інноваційних технологіях, на усій території України. Принциповим для консолідації українського суспільства є також вирішення питання про припинення розвалу села, оскі- льки це стосується третини усієї людності, 15 мільйонів людей — найбільш знедоленої, упослідженої частини українства, які не менше, аніж решта громадян України заслуговують на за- лучення і до європейських цінностей, і до демократичної перс- пективи України. Та, мабуть, найперше заслуговують. Бо саме на їх кістках, їхньому — до десяти мільйонів — геноци- дові у 20—30 роки й фактичному кріпацтві із 1928 року (із ко-316 роткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і була створена та індустріальна міць сходу та півдня України, якою зараз так хизуються можновладці цього регіону. Доля селян, а відповідно і особисте самопочування кож- ного із них, видається найбільш примарним і драматичним: повернення у наші часи від великотоварного, високомеханізо- ваного, рентабельного господарства у горбачовські часи знову до низькотоварного, напівнатурального виробництва, а у со- ціальному плані — до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність перспектив на май- бутнє, особливо щодо можливості одержати пристойну освіту, сільської молоді. Нищення українського села — а це була цілеспрямована упродовж останніх понад десяти років політика — це удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Кате- риною ІІ і його скасування без надання селянам землі у 1861 р.; після масового розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932—1933 років) удар по генетичному коду ук- раїнства, не менш страшний, аніж усі попередні. За роки незалежності, що найстрашніше, був зруйнований життєвий світ особистості, отой lebenswelt українського селя- нина — не щось абстрактне, а дуже конкретне — українське село в усій його цілісності. Самим же селянам, 15 мільйонам людей, як людям другого сорту запропонували цілком безальтернатив- ний, без можливості вибору, тобто свободи, шлях існування — шлях так званого фермерства, із дуже близькою перспективою перетворення їх, усіх поспіль, на наймитів новоявлених глитаїв. Українським селянам від влади потрібно зовсім небагато — її, влади, дозволу на самоорганізацію, закон «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію». Проте саме цього закону немає й не видно і намірів об- говорювати його у Верховній Раді. Та це й не дивно, за умов, коли у цій Верховній Раді немає жодного представника 15 мільйонів українських селян. Натомість після примусового паювання землі прийняті практично усі закони про повернення панщини в Україну (за- лишилося лише три закони), гряде ера перетворення останнього, що іще залишилося в українців, — землі сільськогосподарсь-317 кого призначення — на товар. Зрозуміло, що це є прямий шлях до повернення латифундій, до визиску селян, системи панів та наймитів (останніх — у вигляді усього села). Це є по- верненням українського села на сто років назад, ніби й не було колосального, надзвичайно успішного кооперативного руху в Україні впродовж перших трьох десятиліть минулого століття — у досталінські часи. Далі, більш докладно про комплекс підходів до роз в’я - зання проблеми російськомовних етнічних українців, які по- винні бути обов’язково повернуті у лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовідчуття. Це — доконечна потреба. Перше, що потрібно, виходячи із нового п’ятирічного по- вороту подій — це негайне відновлення позначки «національ- ність» у паспорті. Без неї не може бути, за визначенням, жодної національної політики в Україні, а без останньої, зро- зуміло, не може йтися й про подолання соціокультурного роз- колу в Україні, що, окрім бід, принести нічого не може. Далі, хай і не одномоментно, а впродовж одного-двох по- колінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той со- ціокультурний розрив, розходження уподобань та ціннісних орієнтацій, котрий спостерігається і який, як стало очевидно в останні п’ять років, у результаті абсолютно недолугої дер- жавної політики із цього питання, ще й поглибився за роки незалежності. І навчатися тут потрібно, як не дивно, у тієї ж таки Росії, за всіма напрямками. Тобто, якщо говорити у цілому, потрібно, щоб абсолютно необхідний процес становлення повноцінної національної са- моідентифікації російськомовних етнічних українців півден- ного сходу України проходив не лише результативно, але й був пов’язаним із задоволенням, котре вони б отримували від залучення до усього обширу високої і масової української ку- льтури, був пов’язаним із приємними емоціями. І це останнє — передовсім. Тобто почати треба із серця та душі, із тих же українських хітів, української поп- та рок-музики, із пісні для ніг, коли усі танцюють і усе танцює, усе пронизане цією піснею. Ук-318 раїнці, як зроду-віку водилося, співали і належать, поруч із італійцями, до найспівучіших народів світу. Відтак сам Бог велів заполонити усі українські обшири прекрасною сучасною українською поп- та рок-музикою, танцювальною піснею, яка захоплювала б усіх, від молоді до людей середніх років, у єди- ному пориванні: і на дискотеках, і на вечірках у трудових ко- лективах, і на сімейних урочистостях. Це — завдання завдань, бо саме із цього починається дорога до адекватного українсь- кого світосприймання. Згадаймо хоча б пісні Володимира Іва- сюка — зовсім не випадково він був знищений агентами КДБ іще у зовсім молодому віці, 30-літнім. Його вбили, бо вся ук- раїнська молодь почала співати «Червону руту» і перестала співати «Подмосковные вечера». Сучасна людина є надзвичайно стомленою, стомленою необхідністю добувати матеріальні статки, часто через рутинну працю, стомлена пришвидшеним ритмом життя, політичною напругою тощо. Через це будь-яка можливість відпочити, по- танцювати, сприймається нею як сенсоутворююча наповненість цього буття. Це складає величезний відсоток найприємніших вражень, які запам’ятовуються, відкладаються на підсвідо- мому рівні, не лише розсудку, але й душі та серця. Але що людина при цьому, хай і підсвідомо, запам’ятовує? Запам’ятовує, що найприємніші години життя вона провела із танцювальною мелодією: московською, а не українською, попсою, та ще Вєркою Сердючкою. Ось у чому увесь корінь проблеми. І над чим в Україні ніхто не хоче ні замислюватися, ані працювати, те ж саме Міністерство культури й туризму. Де організовані й профінансовані літні тури популярних вико- навців, молодіжної української естради на головних площах тих же міст південного сходу України? Де спеціалізовані ма- газини із електронними носіями, на яких був би записаний увесь величезний масив української естрадної музики у тих же містах південного сходу та й по всій території України взагалі? Далі, потрібно радикально переробити увесь загальноук- раїнський теле- і радіопростір. До найвіддаленіших закутків Луганщини та інших регіонів південного сходу України по-319 винні щодня доходити справжні шедеври українського мис- тецтва, театру, кіно, документалістики, розважальних та освіт- ніх передач, багатобарвних, але цілеспрямованих інформаційних каналів. А окрім цього, українські дубляжі світової класики, найкращих зразків європейського та американського кіно, а не у масі своїй сірятини, як є зараз. І на це потрібно не пош- кодувати ніяких грошей. Так само йдеться і про постійні гастролі саме у містах півдня і сходу України усіх можливих українських художніх колективів. Це повинно відбуватися безперервно і щодня. Зрозуміло, що до цього безпосередньо прилягає роз в’я - зання низки питань українського інформаційного поля. Йде- ться як про відслідковування по суті, щодо обстоювання саме українського світобачення, радіо- і, особливо, телепередач, і про недопустимість існування в Україні ніякої іншої віт чизня- ної преси, окрім тієї, котра обстоює українські на ціональні ін- тереси. Надзвичайно болючим є питання української книжки, вихід якої за роки незалежності зменшився на порядок. Але якщо вихід української книжки ще якось налагоджено, то цього не скажеш про книгорозповсюдження. Державна система книгорозповсюдження повинна бути обов’язково, у законодавчому плані, відновлена. Українська книжка, і вітчизняних авторів, і перекладна, повинна бути максимально доступною, особливо у великих містах півдня та сходу України. Далі, це кіновиробництво — потрібне окреме політичне рі- шення про його фінансування, але фінансування передовсім того кіно, де була б відображена уся складність, проблемність, але й цікавість, різноколірність життя сучасної української пересічної людини, щоб це кіно хотілося дивитися. Те ж саме стосується й кінопрокату. Про матеріальне забезпечення усього цього, як про ок- реме політичне рішення, враховуючи світовідчуття мешкан- ців південного сходу України, треба сказати іще раз: йдеться і про цільову комплектацію бібліотек регіону українською (авторською і перекладною) книжкою, і про цілковито дос- тупну на усіх теренах України кіно-, аудіо- та відеопродук-320 цію, і про електронні носії, а також про український сегмент Інтернету тощо. Далі, така вагома складова національної самоідентифіка- ції, як історична пам’ять. Багатоаспектне історичне виховання є надзвичайно вагомою складовою формування громадянина української держави. Недаремно ж із наших голів та душ витравлювали деся- тиліттями й століттями хоча б згадку про запорожців, про Українську революцію 1917—1920 років чи про голодомор. Усе це, зрозуміло, повинно бути доступним — на державному рівні — жителям великих міст південного сходу України. Ну і, нарешті, про мовне питання. Зрозуміло, що друга державна мова в Україні — це мова просто одна, відомо яка. Найперспективніший же шлях розв’язання мовного пи- тання — це поступове, але неухильне переведення на всій те- риторії України вищої школи й технікумів на українську мову викладання. Відповідно, це буде не останнім чинником для ба- тьків задуматися про майбутнє своїх дітей. Ясно, що усе щойно окреслене робиться не за рік, а роз- раховане на десятиліття, але у ситуації, яка висвітилася впро- довж п’яти останніх років, це повинно стати послідовною і наполегливо довготривалою державною політикою України, політикою якщо не нинішнього, то майбутніх урядів, щоб уникнути у перспективі нових колізій та потрясінь на цьому ґрунті. Підсумовуючи, слід сказати наступне. Звичайно, було б ба- жаним, щоб в Україні з роками ствердилася політична нація, нація самосвідомих і консолідованих громадян України. Це був би ідеальний варіант. Проте події останніх п’яти років засвідчили, і засвідчили із надзвичайною гостротою, що у найближчі роки цей ідеал зреалізованим уповні не буде. Бо дуже великий спротив цьому чиниться значною частиною російськомовних жителів сходу й півдня України, активне (а то й агресивне) їх не- бажання самоідентифікації саме як громадян держави Ук- раїна. Зрозуміло, що усе це не жарти, адже йдеться про майбутнє держави Україна й українського народу, у якого, повторимо,на планеті Земля немає іншої етнічної території, окрім тери- торії Української держави. І тому ні у кого із дослідників не повинно бути ніяких ілю- зій щодо того, що найголовнішим, ефективним, радикальним й довготривалим засобом консолідації українського суспі- льства, збереження соборності України на віки, поряд із ін- шими чинниками, про які уже йшлося вище (розвиток високих технологій, технічні досягнення у державі, ефективне функціо- нування інститутів демократії та суспільного дискурсу, розвиток місцевого самоврядування, нарешті, становлення дійсно євро- пейської моделі соціально-економічного устрою — соціальної ринкової економіки та соціальної держави тощо), є консоліда- ція етнічних українців, які проживають на теренах України. А це, у свою чергу, означає не що інше, як повернення на- ціональної самоідентифікації усім без винятку російськомов- ним етнічним українцям — громадянам України, повернення їх у лоно рідного народу, його культури, історичної пам’яті, мови і традицій, його світовідчуття та світорозуміння. Без цього будь-які сподівання на консолідацію українсь- кого суспільства, на громадянський лад та спокій у державі в довготривалій перспективі, не говорячи уже про сталий роз- виток України, є марними і нездійсненними. Насамкінець хочу сказати, що багатьом надзвичайно впли- вовим у країні силам дуже хочеться побудувати таку державу Україна, у якій власне українці були б приречені на довічну внутрішню еміграцію. Висновки із цього, гадаю, напрошую- ться самі собою.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Особистісна самоідентифікація та проблема громадянської консолідації українського суспільства» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
