Політика ліквідності спрямована на вирішення дилеми «ліквідність — прибутковість». Перед банком постає завдання мак-симізації дохідності операцій за наявності даного обмеження. Вимо-га підвищення прибутку потребує не збереження коштів у ліквідній формі, а їх використання для видачі кредитів та здійснення інвести-цій. Для цього необхідно звести до мінімуму готівку в касі та зали-шки на коррахунках. У такому разі виникає загроза безперебійності виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами. Отже, сут-ність управління банківською ліквідністю полягає в гнучкому поєд-нанні протилежних вимог — максимізації прибутковості за обов’язкового додержання норм ліквідності. При цьому присутній чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з певністю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона вини-кає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на ос-нові раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої струк-тури активів і пасивів або напрацьованих операцій. З метою ефективного вирішення дилеми «ліквідність — прибут-ковість» потреби банку в ліквідних коштах мають постійно аналізу-ватися для уникнення як надлишків, так і дефіциту. У практичній діяльності банківські менеджери застосовують кілька методів оці-нювання потреб банку в ліквідних засобах: n метод фондового пулу (оцінювання надходжень і платежів); n метод структурування фондів (поділу джерел фінансування); n метод показників ліквідності. Кожний з методів базується на певних припущеннях і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних банку в певний момент часу. Виконувати таку роботу можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про наявні ліквідні кошти, очікувані надходження та майбутні платежі. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних та вихідних грошових потоків на відповідний період — декаду, місяць, квартал. Менеджер з управління ліквідністю має постійно оцінювати потребу в ліквідних коштах на основі наданої інформації. На практиці більшість банків створюють резерви ліквідних за-собів, які складаються з двох частин: 1) операційних резервів для підтримки потреб ліквідності за короткостроковими прогнозами; 2) планових резервів для забезпечення довгострокових прогнозів по-питу на ліквідні засоби. Операційні резерви можуть перевищувати або дорівнювати реальній потребі в ліквідних засобах, залежно від того, якої загальної стратегії управління банком додержує керівниц-тво і який ступінь ризику (імовірність залишитися без ліквідних ко-штів) є прийнятним для даного банку. Зрештою дії менеджменту щодо управління ліквідністю значною мірою грунтуються на ре-зультатах оцінювання потреб у ліквідних засобах на певний період, а ефективність процесу управління визначається точністю та реаліс-тичністю одержаних прогнозів. Тому обраний керівництвом метод оцінювання потреб у ліквідних засобах має важливе значення при вирішенні проблем ліквідності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДИ ОЦІНЮВАННЯ ПОТРЕБИ В ЛІКВІДНИХ ЗАСОБАХ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
