Основною правовою формою використання земель в Україні є право власності, яке виступає у формі державної, комунальної та приватної власності на землі. Проте, крім права власності на землі, цивільне та земельне законодавство передбачають й інші права на земельні ділянки, на основі яких землевикористання здійснюється особами, що не є власниками земельних ділянок. В умовах, коли державна власність на землю в Україні перестала бути домінуючою, у власників землі нерідко виникає потреба обмеженого використання чужих земельних ділянок, без якого неможливе ефективне використання за цільовим призначенням власних земельних ділянок. Відомо, що в цивільному законодавстві виділяють речові та зобов'язальні права на речі та майно. До речових прав на чуже майно Цивільний кодекс України відносить право володіння; право користування Узагальнення практики розгляду судами Львівської області цивільних справ про майнові питання, що виникають в процесі реформування аграрного сектора у І півріччі 2002 року. - С. 9. 247 РОЗДІЛ 12 (сервітут); право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ст. 395 ЦК України). У сучасній цивільно-правовій та земельно-правовій літературі питання про права на чужі земельні ділянки висвітлені недостатньо. Це обумовлено передовсім нетривалою дією основних нормативно-правових актів, у яких врегульовано права на чужі земельні ділянки -Цивільного та Земельного кодексів України. Крім того необхідно враховувати, що інститут прав на чужі земельні ділянки актуальний лише в умовах розвитку відносин права приватної власності на земельні ділянки. До недавнього ж часу (початку 1990-их р.) існувала єдина форма власності на землі - право виключної власності держави. Тому інститут прав на чужі земельні ділянки не був характерним для радянського цивільного та земельного права, що було зумовлено їхнім публічним характером. Права на чужі речі були відомі ще римському приватному праву, положення якого сьогодні € зразком розвитку відповідних положень у законодавстві окремих держав, у тому числі й України. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітут; б) емфітевзис та суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути.1 Класична суть сервітуту була сформована ще в часи римського приватного права, згідно з яким сервітутом вважалося право на чужу тілесну річ, відповідно до якого річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або кількох відношеннях." Сервітути поділялися на речові та особисті. Речові сервітути були в основному сервітутами земельними. Рецепція відповідних положень римського приватного права на рівні національного законодавства України сьогодні відображена у нормах Цивільного та Земельного кодексів України. Кардинальні перетворення відносин власності на землю створили умови для застосування земельних сервітутів на практиці. Особливо це стосується земельного устрою у сфері сільськогосподарського землевикористання, який склався в результаті здійснення приватизації та паювання земель. 1 Див.: Підопригора О. А- Основи римського приватного права: Підручник. - К.: Вища школа, 1995.-С. 120-121. 2 Див.: Орач Є. А/., ТищикБ. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 149. 248 Навели Земельного кодексу України 2001 року і земельні права громадян У сучасному законодавстві України правове забезпечення прав на чужі земельні ділянки представлене розділом II Книги третьої Цивільного кодексу України "Речові права на чуже майно" та Главою 16 "Право земельного сервітуту" Земельного кодексу України. Аналіз положень цивільного та земельного законодавства дозволяє виділити як загальні риси речових прав на чужі земельні ділянки, так і специфічні ознаки права земельного сервітуту як найбільш поширеного з них. Речові права на чужі земельні ділянки характеризуються наступними ознаками: 22 Вони є похідними від права власності на землю - основного речо вого права. Значна частина повноважень суб'єктів цих прав може здійс нюватися тільки за дозволом або погодженням із власником земельної ді лянки. Виникнення цих прав нерозривно пов'язане з правом власника земельної ділянки розпоряджатися нею. Про це свідчить в основному договірний характер встановлення речових прав на чужі земельні ділянки. 23 3 іншого боку, цим правам характерна і певна самостійність. Перехід права власності на земельні ділянки не тягне за собою припинення речових прав на них (п. 6 ст. 403, п. 2 ст. 414 Цивільного кодексу України). 24 Особи, які мають речові права на чужі земельні ділянки, користуються правом захисту цих прав, в тому числі й від власника, в порядку і способами, передбаченими для захисту права власності (ст. 396 Цивільного кодексу України). Власник земельної ділянки вправі втручатися у здійснення суб'єктами речових прав на неї тільки в межах закону чи договору. В протилежному ж випадку, відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Як і суб'єкт будь- якого цивільного права, особа, яка має речові права на чужі земельні ділянки, може подати позов про відшкодування збитків, завданих порушенням цих прав, в тому числі й моральної шкоди. 25 Речові права на земельні ділянки мають такий же абсолютний характер, як і право власності на земельну ділянку. Будь-які інші особи зобов'язані не порушувати права особи - суб'єкта права користування чужою земельною ділянкою. 26 Об'єктом таких прав є належна іншій особі на праві власності земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, визначеними щодо неї правами (ст. 73 . 249 РОЗДІЛ 12 Земельного кодексу України). Тому, як і будь-які інші права на землю, вони підлягають державній реєстрації. Ці та інші риси речових прав на чужі земельні ділянки свідчать про їхні характерні особливості, порівняно з іншими речовими правами. Основним, найбільш поширеним та застосовуваним речовим правом на чужі земельні ділянки є право земельного сервітуту. Поняття "сервітут" походить від латинського servitutis - підпорядкованість. Звідси й випливає основний зміст та суть цього правового інституту -земельна ділянка повинна служити не тільки власнику, а й для задоволення інтересів власника іншої (здебільшого сусідньої) земельної ділянки. Відповідно до ст. 401 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Земельний кодекс України конкретизує поняття земельного сервітуту, визначаючи його як право власника або користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98). У порівнянні з іншими речовими правами на земельні ділянки, земельним сервітутам властиві певні особливості, до яких відносимо: 27 Встановлення права земельного сервітуту на конкретну земель ну ділянку завжди передбачає наявність сусідньої використовуваної земельної ділянки, Інтереси використання якої вимагають обмеженого використання чужої сусідньої земельної ділянки. Прикладом може бути неможливість прокладення комунікацій до власної земельної ділянки інакше, як через сусідню земельну ділянку. Інтереси власника земельної ділянки не можуть бути задоволені інакше, як через обмеження вико ристання іншої земельної ділянки. 28 Право земельного сервітуту завжди передбачає обмежене вико ристання чужої земельної ділянки для конкретно визначеної цілі. Так ст. 99 Земельного кодексу України встановлює, що власники або користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
29 право проходу та проїзду на велосипеді; 30 право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; 31 право прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'яз ку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; 250 Новели Земельного кодексу України 2001 року і земельні права громадян 32 право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; 33 право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; 34 право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; 35 право поїти свою худобу з природної водойми, розташованої на су сідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; 36 право прогону худоби по наявному шляху; 37 право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; 38 інші земельні сервітути.
39 Право земельного сервітуту повинно виникати тільки тоді, коли належну експлуатацію власної земельної ділянки неможливо здійснюва ти, не використовуючи обмежено сусідню земельну ділянку. Якщо ж можливе повноцінне використання за цільовим призначенням власної земельної ділянки, то право земельного сервітуту не повинно виникати. 40 Здійснення сервітуту повинно бути найменш обтяжливим для земельної ділянки, у відношенні якої він встановлений. 41 На відміну від земельної ділянки, належної особі на праві влас ності право земельного сервітуту не може бути самостійним об'єктом цивільних правочинів, тобто сервітут не є самостійним об'єктом цивіль них прав. Ст. 101 Земельного кодексу України встановлює, що земель ний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам. 42 Право земельного сервітуту є додатковим до основного права на земельну ділянку для особи, на користь якої встановлено сервітут. Із припиненням права цієї особи на земельну ділянку припиняється і право земельного сервітуту. Сервітути можуть бути різними за змістом, призначенням тощо, що дає можливість їх класифікувати за різними критеріями. За терміном їхнього встановлення сервітути можуть бути постійними та строковими. Хоч, як правило, сервітут може встановлюватися не на певний строк, а до усунення причин, які викликали необхідність цього сервітуту. Припинення підстав його встановлення є однією з підстав припинення дії земельного сервітуту. Земельні сервітути можуть бути платними та безоплатними. Відповідно до ст. 101 Земельного кодексу України власник, землекористу- 251 РОЗДІЛІ 2 вач земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом. Плата за сервітут є своєрідною компенсацією власнику земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут, за ті обмеження та незручності, які викликані його встановленням. Залежно від підстав встановлення земельні сервітути поділяються на публічні та приватні. У Земельному кодексі України практично не згадуються публічні земельні сервітути. А, наприклад, Земельний кодекс Російської Федерації, навпаки, більше уваги приділяє саме публічним сервітутам, які встановлюються в інтересах держави, місцевого самоврядування чи населення, яке проживає на відповідній території. Подібний поділ земельних сервітутів передбачений "Методичними рекомендаціями щодо складання планів землекористувань новоство-рених приватних господарств". При цьому права обмеженого користування чужими земельними ділянками, встановлені для однієї або кількох осіб шляхом укладення договорів між ними та власниками цих земельних ділянок, належать до приватних земельних сервітутів. Права обмеженого користування чужими земельними ділянками, встановленими законом або іншим нормативно-правовим актом для необмеженого кола осіб, належать до публічних земельних сервітутів. У римському приватному праві домінуючим був поділ земельних сервітутів на сільські та міські. До земельних сільських сервітутів належали передусім дорожні і водні сервітути: право проходу, проїзду, прогону худоби, водопроводу, добування піску тощо. Сервітути, що випливали з землекористування міською землею, називались міськими. До них належали право прибудовувати будівлю до чужої стіни; право спирати колоду на чужу стіну; право стоку дощової води тощо. Земельним кодексом України визначено порядок встановлення приватних земельних сервітутів. Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати'встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Підставою встановлення сервітуту є домовленість між особою, яка вимагає встановлення земель- 1 Див-: Крассов О- И. Комментарий к Земельному кодексу РоссийскоЙ Федерации. - М.:Юрисгь,2002.-С 180. 2 Землевпорядний вісник. - 2001. - № 1. - С. 56-70. 3 Див.: Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник. - К.:.Вища школа, 1995. -С. 125. ,.•», Но&ели Земельного кодексу України 2001 року і земельні права громадян ного сервітуту, і власником сусідньої земельної ділянки. У випадку не-досягнення згоди про встановлення чи умови сервітуту спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. В окремих випадках можливість встановлення земельних сервітутів може бути передбачена законом. Так особи, які отримали ліцензію на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій, мають право вимагати від власників земельних ділянок або землекористувачів установлення сервітутів до категорії земель, визначених Земельним кодексом України, для прокладання під землею телекомунікаційних мереж та /або усунення їхніх пошкоджень.' Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. За своєю правовою природою земельні сервітути дуже подібні до обмежень прав на землю. На відміну від сервітуту, обмеження прав на землю полягає у встановленні заборон або вимог про утримання від здійснення певних дій. Переважно обмеження прав на землю прямо передбачені в нормативно-правових актах І мають суто адміністративний характер. Сервітут же в основному встановлюється за домовленістю сторін і може мати оплатний характер. Стосовно сервітуту в законодавстві міститься поняття "обтяження" земельної ділянки. Як зазначалося, сервітут встановлюється на певний строк, безстроково чи до усунення обставин, що стали причиною його встановлення. Припинення дії земельного сервітуту пов'язане з настанням певних юридичних фактів, визначених законом. Відповідно до ст. 102 Земельного кодексу України дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: 43 поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якої він встановлений, та власника земельної ділянки; 44 відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; 45 рішення суду про скасування земельного сервітуту; 46 закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; 47 невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; 48 порушення власником сервітуту умов користування сервітутом. 1 Закон України "Про телекомунікації" від 18 листопада 2003 р. // Урядовий кур'єр. 2003, 24 грудня.
252 253 РОЗДІЛ 12 На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку у випадках: 49 припинення підстав його встановлення; 50 коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює вико ристання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Визначений законом перелік підстав припинення дії земельного сервітуту має вичерпний характер, що є певною гарантією прав осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут. Цивільне законодавство передбачає й деякі інші, крім земельного сервітуту, права на чужі земельні ділянки. До них відносяться право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Такі правові форми використання чужих земельних ділянок можуть встановлюватися на основі договору або заповіту. Разом із тим, на відміну від земельного сервітуту, цивільно-правові положення про емфітевзис та суперфіцій не конкретизовані у земельному законодавстві і мають загальний характер.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Право земельного сервітуту» з дисципліни «Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України»
