Проблема суб'єктів права в інституті права власності громадян на землі сільськогосподарського призначення
1. Виходячи з чинного земельного законодавства, до кола фізичних осіб - суб'єктів права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення входять тільки громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства виключаються зі складу суб'єктів права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Вони як фізичні особи можуть виступати суб'єктами права оренди цих земельних ділянок. Іноземні юридичні особи можуть набувати пра- ' НосікВ. В. Конституційно-правові засади формування ринку землі// Землевпорядний вісник. - 1997. - № 1. - С. 13-15. 110 : . Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення во власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні або за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. 2. Згідно з загальною теорією права, суб'єктами права є учасники правових відносин, які мають суб'єктивні права і несуть юридичні обов'язки, тобто володіють правосуб'єктністю. Правосуб'єктність індивіда складається з правоздатності та дієздатності. Розглядаючи поняття "громадянин" як суб'єкт права власності на землю в Україні, слід мати на увазі його земельну правосуб'єктність. Земельні права виникають у громадян з народженням і реалізуються ними на свій розсуд. Умовно виділяються абсолютні природні земельні права (користування землями загального користування в межах населених пунктів, землями, що використовуються як шляхи сполучення, для задоволення культурно-побутових і комунально-побутових потреб) і відносні земельні права (використання земель для ведення фермерського господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку, садівництва, гаражного будівництва тощо). Різниця полягає в тому, що при відносних природних земельних правах вони стають невід'ємними від моменту проведення дій із використання землі за цільовим призначенням. Відносні земельні права в принципі будуються за аналогією з цивільною правоздатністю і суб'єктивним цивільним правом, де цивільна (земельна) правоздатність - це абстрактна можливість бути суб'єктом цивільного (земельного) права, бути здатним володіти суб'єктивним правом, а щоб мати конкретне суб'єктивне цивільне право, треба володіти цивільною (земельною) правоздатністю та її реалізувати. У зв'язку з цим, а також враховуючи, що в земельному законодавстві не йдеться про земельну правоздатність, можна, грунтуючись на загальних нормах цивільного права, припустити, що земельна правоздатність виникає з моменту народження людини і припиняється її смертю. Застосування загальних засад цивільної правосуб'єктності можливо при обов'язковому врахуванні норм земельного законодавства, тому що не кожна народжена в Україні особа є її громадянином, а значить земельна правоздатність стосовно земель сільськогосподарського призначення у цієї особи не виникає з моменту народження. Земельна дієздатність - це спроможність особи своїми діями набувати земельні права і створювати для себе земельні обов'язки. Виникнення земельної дієздатності та її обсяг залежить від віку людини і стану її здоров'я. РОЗДІЛ 7 Чинне законодавство виходить Із того, що дієздатність виникає з моменту повноліття, тобто від досягнення вісімнадцяти річного віку. З цього загального правила є винятки: у випадку, коли законом допускається вступ до шлюбу до досягнення вісімнадцяти років, громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту вступу в шлюб. Крім того, необхідно визнати, що неповнолітні громадяни (у віці від 16 до 18 років) можуть бути визнані частково дієздатними за певних обставин. Такими можуть бути права на вчинення угод з земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, яка належить неповнолітньому на праві приватної власності за згодою батьків (усиновителів). Це важливе питання, тому що здійснення права приватної власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення підлягає певним обмеженням. Щоб залишити за собою право власності на земельну ділянку, неповнолітній власник має приступити до її використання за цільовим призначенням (що він не завжди може зробити за своїм віком), продати, обміняти, подарувати за згодою батьків (усиновителів); здати в оренду. Вичерпна норма відносно земельної дієздатності стосовно земель сільськогосподарського призначення міститься в Законі України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. , ст. 5 якого закріплює, що право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку. Земельна дієздатність громадянина може бути обмежена за тих обставин і за умов, що й цивільна дієздатність. Особа, яка визнана судом недієздатною, не може бути суб'єктом права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Громадяни України можуть реалізувати свої права приватної власності на землі індивідуально або за допомогою різних організаційно-правових форм. 3. У громадянина право приватної власності на землі сільськогосподарського призначення виникає в наступних випадках: приватизації земельних ділянок, що були раніше їм надані у користування; безоплатної передачі їх громадянам із земель державної і комунальної власності; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю); придбання земельної ділянки за договорами купів-лі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими правочинами. Г (І 1 Голос України. - 2003,29 липня. 112 Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення Не кожний громадянин України може виступати покупцем земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Земельним кодексом встановлюються спеціальні вимоги до покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва - це повинні бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві, чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 130). При цьому переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки. Підставою виникнення права приватної власності може бути також набувальна давність. Згідно зі ст. 119 ЗК, громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої земельної ділянки встановлюється у межах норм, які визначені ст. 121 ЗК з урахуванням цільового призначення земельної ділянки, яке безпосередньо впливає на визначення її розміру. При цьому виникає проблема поєднання інституту набувальної давності з чинними нормативно-правовими актами. У тому випадку, коли власник такої земельної ділянки відомий (громадянин, юридична особа, органи місцевого самоврядування або держава), то такі землі не є безхазяйними та їхнє зайняття є самовільним. Безхазяйними не можуть бути землі, не надані у приватну або комунальну власність, тому що за діючим ЗК вони є державною власністю (ч. 1 ст. 84). Залишається, принаймні, один випадок, коли власник земельної ділянки за будь-яких обставин невідомий або коли власник відмовився від земельної ділянки. Такі випадки, як правило, рідкісні або неможливі за умов чітко налагодженої системи реєстрації прав власності на земельні ділянки. Земельний кодекс України не містить відповіді на питання про те, в яких випадках (крім зазначених вимог до фермера та вимог до покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення) громадянину може бути відмовлено у праві власності на земельну ділянку. 4. Громадянин України може реалізувати своє право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення шляхом створення фермерських господарств; сільськогосподарських кооперативів; приватних і приватно-орендних підприємств; особистих селянських господарств, а також шляхом ведення індивідуального або колективного садівництва. 113 РОЗДІЛ 7 Поширеними на практиці є об'єднання громадян-власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення або земельних часток (паїв) у господарські товариства, частіше в товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства. Проте, закономірність господарського товариства як аграрної структури є на сьогодні дискусійною. Законодавство України про господарські товариства прямо не орієнтовано на організацію аграрних структур, а тому і не передбачає пільг, які вони мають за спеціальним аграрним законодавством. Важливе місце серед організаційно-правових форм, створених в результаті реструктуризації сільськогосподарських підприємств, займають сільськогосподарські кооперативи. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарський кооператив -це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу. На жаль, земельні відносини в сільськогосподарських кооперативах новим Земельним кодексом не врегульовані. Також не врегулював ці питання і Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", що створює певні труднощі на практиці. Приватні сільськогосподарські підприємства створюються однією особою з правом найму робочої сили, всі питання діяльності цього підприємства вирішуються цією особою.1 Новою організаційно-правовою формою господарювання в сільському господарстві вважаються приватно-орендні підприємства, які створюються на підставі Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектору економіки" від 3 грудня 1999 р. Законодавчо правове становище цих підприємств не визначено. В науковій літературі приватно-орендним визнається підприємство, що засновується на власності фізичної особи, а діяльність такого підприємства здійснюється на засадах оренди земельних часток (паїв), майна, а також використання пращ фізичних осіб на підставі трудових договорів. За своєю правовою природою - це фактично те саме приватне підприємство, яке має перехідний характер у зв'язку з чіткою підставою створення - орендою земельних часток (паїв) та майнових паїв. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення На сучасному етапі створення фермерських господарств набуло нового розвитку за рахунок реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Землі фермерського господарства, згідно з ЗК України, можуть складатися з земельної ділянки, яка належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, які належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності, і земельних ділянок, що використовуються фермерським господарством на умовах оренди (ст. 31). Громадянам-членам фермерського господарства законодавством надається право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Це означає, що якщо кількість громадян-членів одного фермерського господарства становить двоє і більше осіб, то кожен із них має право на безоплатне отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). Але необхідно враховувати і той факт, що фермерські господарства, які були створені до вступу в дію Земельного кодексу 2001 p., вже мали земельні ділянки на праві власності, суб'єктом якого виступав голова цього господарства. Цей факт має бути врахований при визначенні розміру земельної ділянки фермерського господарства. Громадяни України можуть мати на праві приватної власності земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Сьогодні ця форма використання земель сільськогосподарського призначення фактично втратила підсобний характер, тому виникає багато питань як теоретичного, так і практичного характеру. Оновні з них вирішено Законом України "Про особисте селянське господарство" від 15 травня 2003 р.1 Юридична природа земельної власності в особистих селянських господарствах може бути різною: власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства. У ст. 121 ЗК закріплений максимальний розмір земельних ділянок (не більше 2,0 га) у разі безоплатної передачі їх із земель державної або комунальної власності та можливість збільшення цього розміру у разі отримання громадянином в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Але ці земельні частки (паї) можуть бути отримані у власність членами сім'ї й об'єднані в один масив. Тому існує проблема спеціальної правової регламентації правового режиму земельних ділянок осо-
' Закон України „Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.// Відомості Верховної Ради УРСР. -1991.-№24. - Ст. 272. 114 Урядовий кур'ср. -2003, 1 червня. 15 РОЗДІЛ 7 бистих селянських господарств та розмежування з землевикористанням фермерських господарств. Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення для ведення індивідуального або колективного садівництва. Основним цільовим призначенням цих земельних ділянок є закладення та вирощування саду. Частину земельної ділянки для садівництва громадянин може використати для будівництва та обслуговування садового будинку та господарських будівель, необхідних для сезонного проживання громадянина та членів його сім'ї, а також для зберігання господарського інвентаря, вирощеної продукції тощо. Право власності передбачає для власника встановлені законом права щодо своєї земельної ділянки (ст. 90 ЗК). Права громадян України (переважно селян) - власників земельних ділянок гарантовані законом, тобто ці права можуть бути обмежені лише у випадках, прямо передбачених законом. Тільки у випадках і на підставах, передбачених законом, право власності на земельну ділянку або ЇЇ частину може бути припинено, а втручання в діяльність власників земельних ділянок з боку державних органів може мати місце лише в разі порушення власником земельного законодавства. 5. Право приватної власності громадянина на земельну ділянку сільськогосподарського призначення припиняється в тих самих випадках, що й на інші земельні ділянки, а саме: добровільної відмови власника від права на земельну ділянку; смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуженні земельної ділянки за рішенням власника; зверненні стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуженні земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскації за рішенням суду. У разі смерті власника земельна ділянка сільськогосподарського призначення може перейти у спадщину. При цьому спадкоємцем може бути і не громадянин України, але реалізувати своє право власності на таку земельну ділянку він не зможе. Згідно з ч. 4 ст. 81 ЗК, землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблема суб'єктів права в інституті права власності громадян на землі сільськогосподарського призначення» з дисципліни «Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України»
