Конституція 1978 року демонтувала стару систему, оскільки проголосила лад, що забезпечував самоврядування на всіх рівнях. Як уже зазначалося, самоврядування гарантується Конституцією і охоплює всі рівні. У послідовному утвердженні нової організації державного ладу важливими виявилися декілька етапів. По-перше, періодичне проведення виборів. Перші вибори до державних органів відбулися у 1977 році — через рік після референдуму, що схвалив програму політичних реформ. У 1979 році, через місяць після другого туру загальнонаціональних виборів, було проведено перші вибори до органів місцевого самоврядування, причому боротьба йшла за 60 000 депутатських місць. Перші регіональні вибори відбулися у 1980 році у Країні басків та Каталонії. По-друге, надання Кортесами (парламентом) автономії регіонам, що мало місце між 1979 і 1983 роками. Це встановило розподіл влади між різними рівнями і означало регіональне самоврядування в межах усієї країни. По-третє, низка основних законів, що сприяли запровадженню самоврядування: про фінансування АО у 1980 році, про узгодження статусу АО у 1982 році, про структуру місцевого самоврядування у 1985 році і про структуру фінансування органів місцевого самоврядування у 1988 році. Структура нових регіональних органів влади схожа. Кожен із них має однопалатний виборний законодавчий орган (збори), уряд у вигляді кабінету, адміністративний корпус і володіє певними винятковими повноваженнями, а також певною кількістю паралельних повноважень. Збори АО мають право законодавчої ініціативи у парламенті. Повноваження й права АО випливають з Конституції та їхніх первісних статутів автономії, які є відповідниками регіональних конституцій. Думка про те, що АО започатковують самоуправління і наділяють його законним статусом, підтверджується цілим рядом ознак. У десятирічний МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД 1 02 період між 1981 і 1991 роками законе- і нормотворчість перемістилися на рівень АО. Узагальнені показники свідчать про те, що у 1981 році 68% усіх законів і 82% всіх урядових розпоряджень чи декретів були оприлюднені центральним урядом, у той час як 1990 року держава оприлюднила лише 14% законів і 32% декретів, У 1981 році усі разом органи влади АО ухвалили 27 законів і видали 772 декрети, а вже 1990 року — відповідно 186 законів і 3727 декретів. Інакше кажучи, понад 85% обсягів законотворчості в Іспанії і далеко більше двох третин урядових розпоряджень припадає на АО. Видатки на кожному рівні урядування свідчать про те, що у 1981 році на уряди АО припадало менше 2% усіх видатків, однак вже у 1990 році вони зросли до майже 15%. За той же період видатки національного уряду скоротилися з 89 до приблизно 75% усіх видатків, у той час як видатки органів місцевого самоврядування залишилися відносно незмінними — між 10 і 11%. У 1982 році у владних органах АО було зайнято 44 475 осіб, однак у 1991 році їх було вже 565 460 — цифра, що дорівнювала майже одній третині усіх державних службовців. Переміщення бюджетно- фінансових коштів, починаючи з 1983-1989 років, також свідчать про розростання й інтерактивну позицію урядів АО. За цей період переміщення бюджетно-фінансових коштів зросли в абсолютному обчисленні з 741 млн. песет до понад 2 млрд. песет. Щороку за цей період близько 80% усіх міжурядових переміщень коштів надходило до урядів АО від центрального уряду, а решта 20% переміщень коштів відбувалися у напрямку від урядів АО до органів місцевого самоврядування. Нарешті, що найсуттєвіше, ці уряди 17 АО контролюються регіональними однопалатними законодавчими зборами, що обираються кожні чотири роки (уже відбулося четверо виборів). Ці збори, у свою чергу, обирають президента регіону і виконавчий орган, а також керують регіональними міністерствами. На кожній із територій виникли політичні партії та виборчі системи, у деяких випадках — регіональні варіанти основних іспанських партій, а в інших — регіональні націоналістичні партії, які пов'язують свою політичну платформу на виборах у законодавчі органи АО з вирішенням як регіональних, так і загальнодержавних проблем. Нові органи місцевого самоврядування У Конституції побіжно згадуються лише два яруси місцевого самоврядування — муніципалітети й провінції, однак вона гарантує їхню автономію, дозволяє створювати міжмуніципальні спеціальні округи і в загальних рисах описує місцеві фінанси. Основні контрольні й регулятивні функції визначені як такі, що поділяються між центральним урядом, який утримує право ухвалювати "основні" загальнодержавні закони і значні 103 бюджетно-фінансові повноваження, і АО, які у більшості випадків наділені правом встановлювати й коригувати муніципальні кордони, створювати нові муніципалітети й об'єднувати їх. На практиці багато функцій, закріплених за регіональними урядами, виконуються спільно з органами місцевого самоврядування. Крім того, багато переміщень фінансових коштів пропускаються через регіональні уряди, тому існує широка міжурядова співпраця, що міцно з'єднує обидва яруси. Базова структура й основні функції органів місцевого самоврядування були встановлені у березні 1985 року, коли парламентом було ухвалено Закон-про основи місцевого .самоврядування (іспанське скорочення — LBRL. Прим перекл.). До того часу новий режим, по суті, керував органами місцевого самоврядування на підставі старих законів. LBRL визначає загальні функції та організацію місцевого самоврядування, полишаючи на регіональне законодавство й окремі закони про фінанси, їхнє конкретне наповнення. Невизначену роль провінцій не було врегульовано у законодавчому порядку; вони продовжували своє існування, однак регіони отримали "зелену вулицю" у визначенні районів або comarcas з надання послуг, муніципальних керівних органів, спеціальних округів і рад субмуніципальних сусідніх районів. Згідно із законом LBRL муніципалітетами керують муніципальні ради, муніципальні комісії (виконавчий комітет) і мери (алькальди), обрані радами. Закон зміцнив владу мера за рахунок ради, уповноваживши цю посадову особу призначати комісію у складі лише представників партій, що мають більшість у раді, на відміну від попередньої практики, коли обов'язковим було пропорційне представництво. Мер є звичайно керівником партії більшості у раді і поєднує декілька функцій: голови ради, головного представника міста, голови муніципальної адміністрації, голови муніципальної поліції, а також безліч повноважень щодо призначення на посади та ін. Відомства, як правило, очолюються виборними радниками. У LBRL встановлено, що всі муніципалітети повинні виконувати дев'ять різних функцій: освітлення вулиць, утримання цвинтарів, видалення сміття, прибирання вулиць, фінанси, каналізація, під'їзні шляхи, брукування вулиць і контроль за якістю харчових продуктів і напоїв. Муніципалітети з більшою кількістю населення зобов'язані виконувати додаткові функції. Наприклад, ті, де мешкає понад 5 000 осіб, повинні утримувати громадські парки, публічні бібліотеки, ринки й очищувати стічні води; ті, що мають понад 20 000 мешканців, утримують пожежників і поліцію, громадські установи тощо, а ті, де мешкає понад 50 000, опікуються міським транспортом і охороною навколишнього середовища. Муніципальні податки за рахунок власних джерел включають майнові податки, податки на платежі, що їх отримують підприємства за надані МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД 1 04 послуги, податки на автотранспортні засоби і податки на приріст вартості земельної власності. Згідно із Законом 1988 року про місцеві фінанси, муніципалітети мають змогу встановлювати майнові податки на відносно вільній основі. Центральний уряд встановлює базу й ставки місцевого податку на підприємництво, однак муніципалітети на свій розсуд можуть стягувати додатковий податок. Комунальні послуги, наприклад, водопостачання, каналізація, видалення сміття і дозволи на будівництво, надаються на основі стягнення відповідних зборів. Нарешті, муніципалітети фінансуються за рахунок субсидій, що надаються Мадридом без попередніх умов через уряди АО, а також субсидій на виконання науково-дослідних чи дослідно-конструкторських робіт для поточних цілей (наприклад, соціальні послуги) або спеціальні проекти (наприклад, громадські роботи). Провінції мають подвійний характер, оскільки є проміжною владою на місцевому рівні, що представляє муніципалітети, а також територіальні одиниці у виконанні загальнодержавних і регіональних функцій. Серед їхніх інституцій можна назвати: 1) раду, що видає постанови (diputacion) і обирається непрямим способом муніципальними радниками, які одночасно стають провінційними делегатами (крім провінцій Країни басків); 2) провінційну комісію (виконавчий комітет); 3) президента, якого обирає рада, як правило, від партії більшості; та 4) адміністративні відділи, очолювані делегатом. LBRL не визначає функції провінцій так само чітко, як це робить щодо муніципалітетів, у зв'язку із суперечками й полемікою стосовно їхньої ролі, що не вщухають, але передбачає координацію комунальних послуг, юридичної, економічної і технічної допомоги, а також співпрацю з дрібними муніципалітетами і надання міжмуніципальних послуг. Єдиним окремо виділеним типом діяльності є затвердження щорічної програми капіталовкладень (Plan Provincial de Obras y Services) для покриття потреб дрібніших муніципалітетів у межах провінції, фінансованої спільно провінційною радою, регіональним та центральним урядами. Як і у випадку з муніципалітетами, провінції можуть вести господарську діяльність і створювати державні монополії у сфері послуг, таких як транспорт і комунальні підприємства, за умови згоди регіонального уряду. Фінанси провінцій у зв'язку з їхнім невизначеним статусом зазнали деякого перегляду. До 1986 року основним джерелом їхніх доходів була частка від податку з обороту. Після того як Іспанія приєдналася до Європейського Союзу і було введено податок на додану вартість, податок з обороту було скасовано і частку, яка надходила провінціям, було замінено необумовленою субсидією центрального уряду, яка з часом 105 розширилася і почала залежати від кількості населення. Провінції отримують також значні інвестиційні субсидії, які, у свою чергу, перерозподіляються серед муніципалітетів у вигляді субсидій — наприклад, субсидії на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Єдиним власне провінційним джерелом доходів є набавка на муніципальний податок на підприємництво. З 1990 року розміри ставки набавки було полишено на розсуд провінцій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗАСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ АВТОНОМІЙ В ІСПАНІЇ» з дисципліни «Місцеве самоврядування: світовий та український досвід»
