Власницькі сили в Україні на початку 1918 р. Павло Скоропадський та його політична програма
Прийшовши на Україну німецьке командування було здивоване, не знаходячи в ній партій несоціалістичної орієнтації, які б репрезентували інтереси власницьких кіл. Спочатку цс давало їм підстави вважати, що соціалісти справді висловлюють волю українського народу і разом з ними можна керувати країною. Але дуже швидко вони розчарувалися, не бачачи нікого, хто був би здатний керувати державою, навіть розробляли план запровадження в Україні прямого військового правління. Проте знайомство з П.Скоропадським, який очолював організацію "Українська громада", та його політичною програмою переконало німецьких представників у Києві відносно приходу до влади солідних поміркованих національних діячів власницької ліба-рельно-конссрвативної орієнтації. Чи існували в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 р. політичні сили несоціалістичної орієнтації, що були в опозиції до курсу Центральної ради та її уряду в соціально-скономічному питанні і ворожі більшовизму як такому? Відповідь на це запитання звичайна: їх просто не моглр не бути! Всі власницькі верстви населення, від міцних середніх селян до підприємців і великих землевласників, не кажучи вже про численних офіцерів, чиновників, працівників судової сфери, більшість науково-викладацької та інжснсрно-технічної інтелігенції та інші групи, не поділяли соціалістичних ідеалів або не вірили у можливість їх втілення за існуючих умов. Всі вони були в опозиції до національно-соціалістичних сил, що керували державою, і прагнули безпеки, спокою й ладу, коли б людям гарантувалося право власності як основна умова для повсякденної плідної праці. Розмірковуючи над цим питанням, П.Скоропадський у своїх спогадах зазначав, що в народній масі, як і у військових формуваннях, були присутні два елементи: елементи порядку, спокійної праці і елементи руйнівницькі, революційні. "Я був завжди того погляду, що на Україні перших значно більше, ніж других, що вони і числом і моральною силою більші і сильніші від других. Але з початком революції руйнівні елементи вже мали сильну підтримку ззовні, з боку російських більшовиків... Елементи порядку на Україні не мали ні сторонньої підтримки, ні підготовленої в дореволюційний період своєї організації, тому у них опустилися руки, тому не могла з'явитися у них віра в свої сили, в свою перемогу, тому елементи порядку були побиті і тому прийшла німецька окупація" [60, с.57]. На подібні роздуми натрапляємо у спогадах й інших спостерігачів тих подій. Так, М.Могиллнський, на підставі власних вражень від того, що діялося на Чернігівщині, свідчив: "Людей вбивали, маєтки палали і спустошувалися, а соціалізація залишалася порожнім звуком. Українські селяни, власники землі, особливо заможні, а таких _в Україні було достатньо, були проти небезпечної витівки соціалізації, так само, як і проти земельних комітетів, але, боючись помсти, мовчали і не заперечували проти... розподілу худоби, хліба, панських економій тощо. Коли мені особисто доводилося розмовляти з тими, кого я знав з дитинства, вони потайки признавалися: "Ми б'вам всіх їх видали, баламутів та грабіжників, лише за однією умовою: щоб вони більше до нас не повернулися". Страх перед помстою визначав ставлення до анархії, яка коїлася навколо". [6, с.121]. Подібні враження від подій, що відбувалися на початку революції на Полтавщині, передає В.Королснко. Вбивства і грабунок маєтків стало повсякденним явищем. "Люди, відомі своїм злочинним минулим, тепер сміливо висувалися на передній план, займали відповідальні посади, висловлювалися від імені революції, і маса не наважувалася і зойкнути проти них, як раніше не наважувалася цс робити проти станових, які інколи чинили відверті беззаконня вщ імені царя" [70, с.124 — 125]. Земельна реформа з самого початку пішла не як запланована загальнодержавна справа, а стихійно, в бік самовільних захоплень та пограбувань. Уряд українських соціалістів в гінці 1917р. не міг контролювати цей процес, а більшовики, які прийшли за ним, сприяли цьому безчинству. "Народ наш, —зазначає В.Королснко, —в цілому все-таки не розбійник і не грабіжник... Але у нас старою нашою історією вбито сміливість думки, здатної йти проти будь-якої різкої течії... І раніше у нас були села, де відомі злодії тримали населення в страсі підпалу або вбивства і багато рогів верховодили безкарно над цілими громадами. У нас є чимало хороших людей, проте натовп часто піддається спонуканням не кращих своїх представників, а гірших... [70. с. 125]. Все цс в січні 1918 р. на Правобережжі бачив і П.Скоропадський. Він розумів, що своїм перемогам ліворадикальні елементи зобов'язані саме нездатності до об'єднання, консолідації поміркованих, власницьких гіл. Цс сталося, на його думку, безпосередньо внаслідок політики "старого уряду, що все хотів робити сам, а благонадійні елементи привчав тільки підлягати та виконувати "прсдложснія" уряду". В страшні тижні першої більшовицької окупації України майбутній гетьман усвідомлював, що противників більшовизму була більшість, але вони не були здатні об'єднатись, "бо не готувались до того, щоб самим, з власної ініціативи свої інтереси і своє життя захищати" [60, с.58]. Було б несправедливим вважати, що в Києві напередодні його захоплення червоними військами М.Муравйова взагалі не було поміркованих людей лібсрально-власницької орієнтації, здатних об'єднатися й розробити альтернативну суспільно-скономічну програму. Перш за все слід згадати Українську фсдсративно-дсмократичну партію (УФДП), яку очолював В.Наумснко, майбутній міністр освіти в уряді П.Скоропадського. Програма цієї партії проголошувала верховенство загальнолюдських цінностей над національними та класовими і ставила право особи вище інтересів окремих соціальних чи національних спільнот. Тобто ця партія, наголошуючи на правах людини, серед яких невід'ємним правом кожної особи визнається право на приватну власність, репрезентувала в українському суспільстві традицію світового лібералізму, так само як в загальноросійському масштабі цс робили конституційні демократи. Вважаючи себе спадкоємницею таких більш давніх течій української громадської думки, як Кирило-МефодіЇвське товариство та драгоманівськс крило "Старої Громади", партія вважала своєю першою вимогою найширшу свободу особи та рівноправність всіх громадян [55, с.7б]. Особливо цікавою була аграрна програма цієї партії. Вона виходила з того, що в Україні малоземелля є відносним, тобто обумовлюється не реальною нестачею землі у селян (український селянин, що вважався малоземельним, мав ділянку більшу, ніж заможний західноєвропейський фермер), а низьким, відсталим рівнем землекористування. В Україні, як і в Росії, не так не вистачало землі у селян, як їм бракувало вміння і досвіду раціонального ведення господарства. Тому, визнаючи необхідність радикальної земельної реформи, а програма, передусім, передбачала необхідність забезпечення модернізації всієї системи сільськогосподарського виробництва. При цьому невідкладними заходами вирішення аграрного питання вважалося відчуження частини приватної землі у власників, що мали більш ніж 50 десятин, за відповідну винагроду і розподіл цих вилучених ділянок між малоземельними селянами. Водночас планувався і розпродаж приватним власникам певної частини земель державного фонду [55, с.86 — 87). Мстою було перетворення аграрного сектору України на систему заможних селянських господарств фермерського типу. На протилежність пануючим у Центральній раді соціалістичним партіям УФДП вважала, що соціалізація та націоналізація землі можуть призвести лише до "насадження колективізму згори, що покличе державну опіку та бюрократизм, який глибоко відворотний душі українського народу". "Українське землеробство спокон віку було індивідуальним; спокон віку сини відділялися: вели самостійне господарство на своїх окремих ділянках" і зважуючи на все цс, УФДП "вважає, що не тільки землероби мають отримати землю у власність, але мусять бути відмінені і всі обмеження в праві користування землеробами своїх ділянок". "Кожний хлібороб на Україні може скористатися всіми благами, що надає індивідуальне господарство, вільне від державної опіки" [55, с.88]. Така поміркована, глибоко виважена, ґрунтовна програма подолання земельного голоду й вивидення сільського господарства країни на вищі світові рубежі, на жаль, не привернула уваги керівників Української Народної Республіки, котрі, враховуючи настрої хліборобів, лише на останньому засіданні Центральної ради спромоглися прийняти рішення, що соціалізації не підлягає власність до ЗО десятин. Водночас програма вирішення земельного питання, запропонована УФДП, добре узгоджувалася з вимогами полтавських хліборобів-демократів, які вони висунули перед есерівським урядом УНР в квітні 1918 р. Так само їй відповідали і наміри П.Скоропадського та його уряду в сфері аграрних перетворень в Україні. Але при всій виваженості й ґрунтовності своїх положень УФДП так і не стала впливовою політичною силою, можливо, саме через ці якості, зрозумілі в колі професорів, що складали її основу, але малоефективні у водограї запеклих політичних пристрастей. Як писав П.Скоропадський, у питаннях як соціальних, так і національних тоді треба було шукати компромісних рішень; "завдання тим більш важке, що все поділилося тоді на різко протилежні угруповання: одне — українське, різко шовіністичне, друге —рішуче не хотіло знати ніякого українства; одне —зо всіма крайностями і утопіями соціалізму, друге — без всякого політичного чуття необхідності деяких реформ". За цих умов поміркована партія В.Науменка, "малолюдна, м'якотіла і неактивна", помітної ролі в політичному житті відіграти не могла [60, с.97]. Інший, ідейно близький до УФДП центр консолідації антисопіа-лістичних сил утворився протягом перших місяців 1918 р. навколо П.Скоропадського. Павло Петрович Скоропадський (1875 — 1945) за походженням належна до одного з найшляхстніших і найзаможніших українських родів, які ще за часів утиску української культури з боку царату активно сприяли її розвитку. Його предок, Іван Скоропадський, тримав гетьманську булаву за пстровських часів, безпосередньо після Мазспиного правління, робив все можливе для збереження решток традиційних українських прав і свобод. Поступово родина Скоропадських входить до кіл вищої аристократії Російської імперії, але зберігає органічний зв'язок з Україною та її культурою. В маєтку батьків майбутнього гетьмана збиралась колекція козацьких старожитностей, а його рідна тітка Л.Скоропадська-Милорадович разом з наддніпрянцсм цукропромисловцсм В.Сими-рснком фінансувала створення у Львові Літературного товариства імені Т.Шсвчснка. Зокрема, на її кошти Товариство придбало друкарню. Велику допомогу Л.Скоропадська-Милорадович надавала і українським школам Полтавщини. Початок життєвого шляху П.Скоропадського типовий для представника аристократичної родини. Він дістав освіту у Пажеському корпусі, в якому навчання відбувалося за програмою не тільки середньої, але й вищої школи, і став офіцером Кавалергардського полку. У вільний від служби час він подорожував по країнах Європи та Туреччині, відвідував лекції у Сорбонні. В 1904 р., під час російсько-японської війни, він брав участь в бойових операціях і невдовзі за хоробрість отримав золоту зброю. Після цього, будучи полковником, він командує 20-м Фінляндським драгунським та Лсйб-гвардійським кінним полками, а в 1912 р. став генералом почту імператора. З самого початку Першої світової війни він перебував на фронті. Під час серпневих боїв 1914 р. у Східній Пруссії полк під його командуванням прославився блискучою атакою під Краупішкіном, а потім прикриттям відступу російських військ генерала Раннснкампфа. За вмілі дії молодого генерала підвищено у званні і призначено спочатку командуючим кавалерійської бригади, а потім і всієї 1-ої Гвардійської кавалерійської дивізії, яка в 1915 р. зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двини. Він отримує високі військові нагороди, зокрема, Георгіївський хрест. На початку 1917 р. П.Скоропадський як командир 34-го корпусу перебував на фронті в Західній Україні, де його й застало повідомлення про Лютневу революцію і зречення царя. За його власними свідченнями, він тоді з насторогою ставився до бурхливих подій, що розгоралися в Україні і, зокрема, до ідеї українізації армії, бо зовсім не співчував "тому українському соціалістичному рухові, який тоді панував, вважаючи його занадто лівим, і —як генерал — побоювався, як би справа українізації не підірвала боєздатність його корпусу [60,с.11]. Але любов до України і її минулого, зумовлена як сімейною традицією, так і тісними зв'язками з окремими діячами національної культури, наприклад П.Дорошенком, брала своє, і П.Скоропадський активно взявся за справу формування українських збройних сил. І в серпні 1917 р. під його командою постав зразково дисциплінований 60-тисячний І Український корпус, завдяки чому в листопаді цього ж року майбутньому гетьману вдалося врятувати Київ і щойно проголошену УНР від навали збільшовичсних частин, що самовільно покинули свої позиції на фронті. Тоді ж, 6 жовтня його було обрано отаманом Українського вільного козацтва. Але соціалістичний провід Центральної ради з недовірою ставився до його заходів,; запідозрюючи П.Скоропадського в бонапартистських намірах, зробив все, щоб очолювані ним військові формування втратили боєздатність. Цю мсту було досягнуто. Напередодні 1918 р. генерал був змушений піти у відставку, а незабаром розпався і його корпус. Відбулось цс напередодні більшовицького наступу і захоплення Києва військами М.Муравйова. Ідея встановлення тимчасової диктатури з мстою протидії руй-нівницьким силам виникла у П.Скоропадського саме в першій половині січня 1918 р., коли більшовицькі загони вже наближалися до української столиці, а уряд Центральної ради виявляв повну нездатність організувати оборону міста. В цей час майбутній гетьман активно займався формуванням Вільного козацтва та військовою підготовкою його старшин, і цс відіграло певну роль в перебігу подій, бо в перші дні більшовицького Січневого повстання саме загони "вільних козаків", якими в Києві керував М.Ковснко, змогли захистити УНР та її керівників. Але ще до цих кривавих подій, усвідомлюючи маштаб більшовицької загрози, П.Скоропадський за допомогою французької військової місії у Києві під головуванням генерала Табуї сподівався залучити до спільних дій польський та чехословацький корпуси. Французькі представники цілком підтримували такі пропозиції, але, як пише П.Скоропадський, "тут виявилось, що поляки не настільки готові слухатись французів, як я думав" [60, с.5б].
За розробленим майбутнім гетьманом планом польський корпус, що знаходився між Мінськом і Гомелем, мусив зайняти залізничні вузли Бахмач і Конотоп (до яких, вже після їх захоплення більшовиками, кілька сот київських учнів кинув військовий міністр М.Порш). "Досвідчений" військовий правильно розрахував, що головний удар має бути спрямованим саме з цього напряму, де згодом і об'єдналися червоні війська, розміщені у Харкові, Полтаві, Брянську і Гомелі, а не з боку Полтави, звідки їх чекав С.Петлюра. Польське командування хотіло йти на Правобережну Україну, що зовсім не допомогло б зупинити наступ більшовиків, а до того ж, справило б на Правобережжі найгірше враження на селян, вороже настроєних проти своїх тамошніх споконвічних гнобителів — польських магнатів і шляхтичів. Не налагоджувалися і відносини з чехословаками, представники яІЬіх взагалі не з'явилися на організовану французькою місією нараду. Остання, таким чином, і не мала конкретних наслідків. Більшовики ж все ближче підступали до Києва і врешті-решт захопили його. Пережите під час більшовицького терору, усвідомлення нездатності соціалістів Центральної ради організувати нормальне державне і господарське життя, реальна можливість перетворення України на німецьку колонію, переконували П.Скоропадського протягом перших місяців 1918 р. у необхідності консолідації всіх нссоціалістичних сил краю та встановлення з опорою на них тимчасової авторитарної влади. Тільки цс, на його думку, могло стримати від остаточного сповзання до хаосу, анархії й братовбивчої війни. Центральним пунктом програми П.Скоропадського було об'єднати всі власницькі, нссоціалістичні сили України, "бсзріжниці національності й віросповідання" для подолання революційної кризи та відродження української державності на правових засадах. Для здійснення цієї мети необхідно було створити розгалужену організацію — відповідну партію. Аналізуючи причини таких вражаюче легких перемог соціалістів, П.Скоропадський дійшов висновку, що їх сила була в наявності сформованих ще за часів царату організаційних структур та, відповідно, в слабкості власницьких елементів, які були роз'єднані, не мали досвіду самоорганізації і після зруйнування основ старого режиму не вміли об'єднатися, до того ж, у своїй більшості не завжди розуміли необхідність докорінних перетворень, у тому числі у сфері землеволодіння. Усвідомлення необхідності самоорганізації поміркованих власницьких сил у відповідну партію зумовило, завдяки активній діяльності П.Скоропадського, формування в березні 1918 р. організації лібарсльно-конссрвативного спрямування під назвою Української народної громади (Української громади). До неї вступило багато старшин колишнього І Українського корпусу та представників Вільного козацтва, особисто зв'язаних з П.Скоропадським. Крім нього, визначними організаторами цієї партії були і такі відомі українські громадські діячі, як М.Устимович, В.Кочубсй, М.Воронович, ВЛюбинський, М.Василснко. Громада встановила тісні стосунки з партією хліборобів-демократів, до якої належали, зокрема, брати В. і С.Ше-мети, М.Міхновський та В.Липинський, а також зв'язки з Союзом земельних власників. Але між цими політичними об'єднаннями власницької орієнтації й П.Скоропадським були досить істотні протиріччя. Душею партії хліборобів-демократів вважали М.Міхновського, лідера колишньої Української народної партії, яка у 1917 р. стала основою партії самостійників-соціалістів. Цс був харківський адвокат, який ще в перші роки XX ст. висунув гасло "Україна для українців" і поставив своєю мстою боротьбу за повну незалежність України. Ставлення П.Скоропадського до нього ще з березня 1917 р., коли той розпочав організовувати український національний рух у військах, було двоїстим. З одного боку, майбутнього гетьмана приваблювали активна і принципова національно-дсржавницька діяльність М.Міхновського — ініціатора організації першого українського полку ім.Б.Хмсль-ницького та проведення І Всеукраїнського військового з'їзду, на якому на перший план висунуто розбудову Української держави і підпорядкування цьому завданню всіх інших. Задовольняла П.Скоропадського і соціально-скономічна програма хліборобське-демократичної партії, що уникала крайнощів і відстоювала принцип приватної власності, вважаючи можливим вирішити аграрне питання тільки законними шляхами парцеляції великої земельної власності. Саме цс, як і "різка та неуживчива вдача", зумовило конфронтацію М.Міхновського з есс-рівсько-соціал-дсмократичною більшістю Центральної ради. Водночас П.Скоропадський засуджував у ньому "крайності шовінізму, який багато йому шкодив" [60, с.80]. Тут майбутній гетьман принципово розходився як з М.Міхновським, так і з Д.Донцовим, який у цей час також приєднався до партії хліборобів-демократів. За переконаннями П.Скоропадського, для відтворення України потрібно було "найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний органічний зріст, ніж поверхове і примусове прищеплювання". Засвоєння народом шовіністично-націоналістичних тенденцій він вважав з державної точки зору шкідливим, бажаючи натомість розвитку "тсриторіально-дсржавницького патріотизму", який мав би охопити як українців, так і представників інших етнічних груп України, та прагнув "підпорядкування українського націоналізму територіально-дсржавницьким інтересам" [60, с.84]. Різниця в підходах до національного питання віддаляла П.Скоропадського від М.Міхновського та Д.Донцова, але зближувала з ВЛипинським, який в наступні роки — перший серед українських громадських діячів — виступив з обгрунтуванням концепції побудови не вузько-національної, а громадянсько-правової Української держави на чолі з гетьманом. Якщо основним пунктом розмежування Української громади з більшістю у проводі хліборобів-демократів було національне питання, то розбіжності з Союзом землевласників зумовлювалися різними підходами до аграрного питання. П.Скоропадський вважав за потрібне брати курс на утворення великої кількості міцних сільських господарств фермерського типу, перерозподіливши надлишки великих володінь за умов виплати компенсації їх. власникам. Керівники Союзу землевласників, як і близької до нього по духу Ради землян, що складалася з правобережних поміщиків-католиків, вперто стояли за охорону старої системи землеволодіння без змін. Навіть найпоміркованіша програма аграрної реформи самого П.Скоропадськоаго, викладена на засіданні Союзу землевласників, викликала обурення присутніх. "Я ніколи не відчував, — згадував він, — такого розчарування в політичних здібностях наших вищих класів, як того разу... У більшості членів Союзу землевласників чомусь було переконання, що увесь світ буде за них; що німці, як тільки прийдуть, негайно відновлять все старе; що все, що тоді переживалося, було лише тимчасовим; що хтось обов'язково мусить повернути все до старого і для чого, мовляв, робити уступки, коли можна одержати все своє назад" [60, с.78]. Зрозуміло, що в цих колах і українська ідея не знаходила собі прихильників, а серед багатьох взагалі викликала обурення і лють. "Заїлість цих українонснависників була... одною з головних причин, яка перешкоджала власницьким елементам з'єднатися в об'єднану організовану силу" [60, с.85]. Антагонізм між хліборобами-демократами, виразниками інтересів міцних і працьовитих елементів українського села, та угрупованнями поміщиків з обох боків від Дніпра був відвертим. Тому постать П.Скоропадського була найпридатнішою, щоб очолити всі власницькі, антисоціалістичні елементи. З числа діячів різних українських національних груп, зазначав він, на роль лідера з диктаторськими правами не міг бути висунутим ні один, "бо всі вони для таких численних на Україні кіл російського напряму були занадто крайні або в своїх соціальних, або в національних прагненнях. Так само всякий кандидат російського напряму викликав би найгострішу опозицію українських національне свідомих кіл усіх категорій". Серед всіх можливих кандидатів П.Скоропадський мав справді найбільше шансів на підтримку з боку і прихильників національної ідеї, не орієнтованих на соціалізм, і "наших українських людей, прихильних до Росії, і кіл російської громадськості міст України", розраховуючи і на прихильне ставлення з боку землевласників-католиків Правобережжя, Поділля і Волині, в середовищі яких він також мав особисті знайомства [60, с.86]. Альтернативою приходу до влади представників власницьких кіл, як вже було зрозуміло після трагічних подій січня —лютого 1918 р., міг бути лише більшовизм. Українська інтелігенція, що переважно схилялася до соціалізму, але була нездатною налагодити справу розбудови державності, своїми популістськими гаслами та обіцянками, які не могла задовольнити, лише розчищала шлях більшовицькій експансії. П.Скоропадський дає їй малопривабливу, але не позбавлену правди, характеристику. За його словами, вона, "наша демократична і соціалістична інтелігенція", загалом нсімуща, "була перейнята лютою заздрістю до всіх імущих", і, можливо, в цій заздрості і був головний секрет її соціалістичних настроїв. Вона "не розуміла завдань держави і не тямила в організації влади", вносячи своїм невмілим керуванням дестабілізацію і анархію в народні маси" [60, с.75]. "Я бачив, —писав П.Скоропадський на початку 1919 р., —що соціалістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка відірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної і матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустелю, на якій з часом усіявся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, м'якотілий, що животів у нас досі, а всемо-гучий всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзти наш же нещасний, соціалістичними провідниками обдурений "революційний народ... " [60, с.98]. І сьогодні ми змушені визнати, що це пророцтво здійснилося вже майже повністю. Тоді, 75 років тому, мало хто так чітко уявляв собі контури того лиха, яке несли соціалістично-більшовицькі елементи. Заради вищої мсти —згуртування всіх антисоціалістичних сил для боротьби з загрозою більшовизму П.Скоропадський пішов на компроміси з потенційними союзниками, хліборобами-демократами та земельними власниками, зміцнюючи, водночас структуру та ідейне тло власної партії. В ній об'єднувалися "всі власницькі елементи без різниці відтінків, для боротьби з руйнуючими соціалістичними гаслами". Вона мусила ставити на перше місце "справу державну та сповідувати українську національну ідею, але без крайнього шовінізму, без виховування ненависті до всього російського, твердо стоячи на завданнях розвитку української культури" (60, с.75]. Основою діяльності Української громади були: компроміс у соціальних питаннях; демократизація державного устрою за участю в правлінні державою нових сил з народу; українізація зрусифікованих культурних верств шляхом повільного залучення їх до державної і культурної роботи, уникаючи будь-яких проявів шовінізму [60, с.7б]. Програма-мінімум на найближчі часи також була чіткою й лаконічною. Вона зводилася до трьох основних пунктів: створити здатний до державної праці сильний уряд, з яким би рахувалося німецьке командування; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких тоді фактично не існувало, і за їх допомогою відновити на правовій основі порядок; провести необхідні політичні і соціально-економічні реформи, зокрема, по-перше, категорично відмовитися від ідеї диктатури якоїсь одної, вищої чи нижчої, верстви населення над іншими й забезпечити рівномірну участь всіх класів суспільства в політичному житті краю, по-друге, збільшити кількість самостійних господарств "коштом зменшення обширу найбільших маєтків" [60, с.98]. Але, щоб перейти до втілення у життя цієї розумної, поміркованої програми, необхідно було спочатку прийти до влади, що, за умов німецької окупації, вимагало порозуміння з командуванням кайзерівських військ та посольством Німеччини. З нечисленних приватних розмов, які П.Скоропадський мав з німецькими офіцерами, він переконався щодо їхнього небажання втручатись у внутрішнє політичне життя України, так само як і в їхньому незадоволенні нездатністю соціалістичних партій, що були при владі, забезпечити порядок і організувати нормальне життя в країні. Такі настрої німецького командування давали підстави сподіватися на його прихильне ставлення до ідеї державного перевороту. Під час зустрічі з німецькими офіцерами в середині квітня П.Скоропадський вже відверто накреслив їм свій план дій, зазначивши, що він не потребує від ,них ніякої допомоги, а лише нейтралітет. На цей час, як зазначалося, німецьке керівництво у Києві вже дійшло остаточного висновку про неможливість співпрацювати з урядом Центральної ради, і військове командування виношувало плани запровадження в Україні прямого окупаційного режиму, але дипломати на чолі з фон Муммом вважали такс рішення недоцільним з політичних міркувань. Тому пропозиція П.Скоропадського була сприйнята німцями позитивно. 18 квітня німецький посол у Києві фон Мумм та головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн дали згоду на втілення цього плану [б, с.406]. Ввечері 24 квітня під час зустрічі П.Скоропадського з групою німецьких офіцерів на чолі з генералом Гренсром, командуючим штабу і фактичним керівником німецьких військових заходів в Україні, були остаточно з'ясовані умови, на яких представники Центральних держав погоджувалися на переворот. Окремі вимоги з боку Німеччини й Австро-Угорщини були українською стороною категорично відхилені. В остаточному вигляді документ містив такі основні положення:
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Власницькі сили в Україні на початку 1918 р. Павло Скоропадський та його політична програма» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
