Створення Центральної ради як органу державного самоврядування України
Відразу ж після отримання звістки про Лютневу революцію почалося об’єднання національних українських сил. У Києві на грунті Товариства українських поступовців (ТУП) та інших українських національних організацій 4 (17) березня створюється Українська Центральна рада (УЦР або просто ЦР). Її головою обирається М. Грушевський, заступником голови —В. Науменко, товаришами голови — Д. Антонович і Д. Дорошенко. Поряд з цим у багатьох містах і передусім у Києві утворюються легальні осередки українських соціалістичних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії (В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Порш), Української партії соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, С. Севрюк), Української партії соціалістів-самостійників (П. Макаренко, І. Луценко, М. Андрієвський), розпочинається робота по оновленню колишньої Української радикально-демократичної партії (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський), перейменовану незабаром в Українську партію соціалістів-федералістів. Представники українських соціалістів з самого початку відігравали найактивнішу роль у формуванні і перших кроках діяльності Центральної ради, а після появи у них власних партійних структур їх вплив на її роботу став ще більшим. Повсюди засновувалися нові українські організації — Військова рада. Центральний український кооперативний комітет, “Просвіта” тощо. Одночасно було створено Українські національні ради в Петрограді (О. Лотоцький) та Москві (О. Саліковський), які зав’язали стосунки з Центральною радою. Скрізь лунали вимоги перетворення Росії в федеративну республіку з широкими автономними правами України. Кульмінаційним моментом першого місяця революції у Києві стала грандіозна маніфестація 18 березня (1 квітня) 1917 р., у якій брали участь понад 100 тисяч чоловік. Під українськими та червоними прапорами йшли всі демократичні сили міста — студенти, робітники, військові, службовці. У цей день був знятий пам’ятник П. Столипіну на Думській площі (нині майдан Незалежності). М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав боротися за автономію України. Потім демонстранти рушили до Софійського майдану, де відбулося грандіозне віче, що прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий уряд, добиватися широкої автономії й скликання Установчих зборів. Відбиваючи радість і піднесення учасників цієї демонстрації, Олександр Олесь наступного дня писав [50,с.270]:
Свято волі... скрізь бенкети... Мрій, надій рої... — Зброю в руки! За мушкети! Будуть ще бої!..
Де дівались пута, грати... Люде як брати... — Вартові, вночі не спати! Пильно стерегти!
6 — 8 (19 —21) квітня в Києві відбувся Український національний конгрес, котрий оцінюють як тріумф української національної ідеї та особисто М.Грушевського, обраного його почесним головою. Конгрес, на який зібралося 900 депутатів з мандатами та члени різних українських установ Києва, всього до півтори тисячи чоловік, рішуче висловився за надання Україні автономного статусу в межах майбутньої Російської федеративної республіки та проголосив Центральну раду загальноукраїнським крайовим представницьким органом. Тоді ж відбулися перевибори її Президії. М. Грушевський залишився головою Центральної ради, а його заступниками стали радикальний соціал-демократ В. Винниченко та соціаліст-ліберал С. Єфремов. З цього моменту, відчувши широку підтримку на місцях і передбачаючи створення широкої мережі українських комітетів на сільському, повітовому й губерніальному рівнях. Центральна рада починає усвідомлювати себе вищим представницьким органом українського народу та, відповідно, тих територій, де українці складали переважну більшість населення. А відтак її майбутня конфронтація і боротьба з “Радою об’єднаних громадських організацій”, засідання якої вже наприкінці весни представники українських організацій перестали відвідувати, ставали неминучими. Названий вище конгрес, як добре усвідомлювали українські діячі вже в 1917 р., поклав початок практичному втіленню в життя ідеї української державності, хоч на цьому етапі вона тлумачилась переважною більшістю національних діячів ще обмежено, в контексті федералістської концепції [51,52]. Третьою силою (разом з “Радою об’єднаних громадських організацій” та “Українською Центральною радою”), яка поступово включалася в боротьбу за владу в містах України, були Ради робітничих і солдатських депутатів, що орієнтувалися в своїй діяльності на загальноросійські соціалістичні партії, маючи за взірець відповідну раду в Петрограді. 2 (15) березня утворилась Харківська рада робітничих депутатів, у наступні дні подібні ради виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві і в інших містах України із значним відсотком серед населення промислового пролетаріату. Робітничі та солдатські ради почали виступати все активніше і радикальніше вже в квітні —травні 1917 р. Так, 27 квітня (10 травня) в Харкові відбулася Південноросійська конференція рад робітничих та солдатських депутатів, яка засвідчила істотний вплив останніх у містах українських губерній і орієнтацію не на боротьбу за самовизначення України, а на розв’язання в соціалістичному дусі загальноросійських проблем. Отже, навесні — влітку 1917 р. в Україні активно діяли, три політичні сили: представники російськомовної інтелігенції, прихильні до політики Тимчасового уряду і пов’язані з помірковано-ліберальними загальноросійськими партіями; демократичні українські організації на чолі з Центральною радою, яка постійно поповнювалась членами соціалістичних партій, з напливом яких її засновники, колишні члени ТУПу, поволі втрачали провідні позиції; російськомовні ради робітничих та солдатських депутатів, у яких повністю домінували представники загальноросійських соціалістичних партій, серед яких все більший вплив, особливо протягом літа —осені 1917 р., здобували більшовики. Соціальною базою першої з названих політичних сил були перш за все середні прошарки великих, головним чином губернських, переважно російськомовних міст — Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава та ін. Їх представники обіймали впливові посади, мали відповідний досвід організаційної і високопрофесійної роботи. Але їхня безумовна орієнтація на кадетські кола й Тимчасовий уряд не сприяла збереженню популярності, яку вони мали навесні 1917 р., особливо за умов, коли перша ейфорія від повалення царату вже пройшла, а життя день за днем ставало все важчим, війна тривала, аграрне питання не вирішувалося і незадоволення населення петроградською владою зростало. Тому їх і без того не дуже широкий (поза межами великих міст) вплив на свідомість широких верств населення протягом 1917 р. дедалі зменшувався. Грунт загальноросійських соціалістичних партій взагалі по Україні, за винятком промислових центрів, таких як Донбас, та міст з розвинутою індустрією, зокрема і губернських, таких як Харків, Катеринослав і Київ, також не був широким і складався переважно з російськомовного робітництва та певної частини радикальної молоді. Але в цих, значною мірою орієнтованих на загальноімперськс економічне і політичне життя центра, вони, особливо більшовики, що мали чітку організаційну структуру, були здатні вже з середини 1917 р. чинити істотний вплив на свідомість малозабезпечених верств населення. Чим більше пролетарі та інші соціальнознедолсні групи зневірялися в політиці Тимчасового уряду, тим легше вони піддавалися популістським гаслам більшовиків, які обіцяли швидко і радикально вирішити всі болючі проблеми. Обидві розглянуті вище сили орієнтувалися на загальноросійську боротбу за владу, і конфронтація між ними неухильно загострювалася. З літа 1917 р. перевага все більше схилялася на бік робітничих і солдатських рад, що поступово збільшовичувалися. За умов, коли більшість чоловічого населення була призвана до армії, ці сили намагалися поширити свій вплив на військові частини, проте і тут очевидною була перевага на боці більшовицьких агітаторів, які закликали до припинення обридлої солдатам війни, тоді як протилежна сторона використовувала малопривабливі для простої людини гасла “вірності союзникам” та “війни до переможного кінця”. Але щодо впливовості на солдатські лави з обома розглянутими загальноросійськими силами з успіхом конкурували українські національно-соціалістичні сили, які з квітня домінували в Центральній раді. Гасла, що висувались ними знаходили відгук у серцях переважної більшості населення України. Їх соціально-економічні вимоги зводилися, головним чином, до перерозподілу поміщицької землі за умов її безкоштовного відчуження у колишніх власників, що схвально сприймалося селянами і демократичними прошарками українських міст, як правило, своїм корінням безпосередньо пов’язаними з тим самим селом. Політичні гасла містили вимоги автономного устрою України, права розпоряджатися ресурсами краю на власний розсуд і жити за своїми законами, водночас не розриваючи взаємовигідні зв’язки (в межах федерації) з іншими регіонами Російської держави. Це також схвально сприймалося абсолютною більшістю населення. Нарешті, в культурному відношенні заклики до відновлення національних традицій, шанування рідної історії, вільного розвитку мови і літератури також знаходили повну підтримку представників найрізноманітніших верств населення України. Цей блок вимог принципово не суперечив задекларованим цілям загальноросійських політичних сил і був зорієнтований на комплексне вирішення актуальних соціально-економічних, адміністративно-політичних та культурно-освітніх проблем з апеляцією до власних національно-регіональних інтересів. Безумовно, це сприяло поширенню впливу національно-соціалістичних сил на найширші верстви українського народу, в тому числі на солдат і молодших старши, набраних в Україні і розміщених, переважно і відносно компактно, на Південно-Західному фронті між Прип’яттю та Прутом (VII, VIII, IX та XI армії). Тому серед них все більшим авторитетом починала користуватися Центральна рада. її вимоги підтримав І Український військовий з'їзд, який проходив у Києві 5 — 8(18 — 21) травня. На ньому було представлено близько 700 депутатів від українських організацій фронтових та тилових частин, що обрали Український військовий генеральний комітет на чолі з С.Петлюрою, який у своїй промові, зокрема сказав: “не треба... відокремлювати долю України від долі Росії” [8,с.4б5]. З’їзд ухвалив також резолюцію про необхідність утворення українських військових частин. А ще раніше, 18 квітня (1 травня) за ініціативою солдат у Києві самочинно організувався перший український полк імені Богдана Хмельницького. На підтримку Центральної ради та її вимог висловився і І Всеукраїнський з’їзд селян, що відкрився в Києві 28 травня (11 червня), на ньому було представлено близько 1500 делегатів від дев’яти українських губерній. Як зазначав у своїх спогадах Д. Дорошенко, на початок літа український національний рух набув такого успіху і поширення, що його досягнення перебільшували найсміливіші мрії місцевих патріотів. Центральна рада, підтримана багатьма різноманітними з’їздами, ставала фактичним господарем ситуації в Україні. Вона тримала курс на соціалізацію землі, і її вимоги щодо цього питання поступово ставали все радикальнішими. “Автономія України і взагалі національні вимоги подавались як свого роду викуп, ціна за панську землю: якщо прагнеш отримати панську землю задарма — вимагай автономію!” — зазначив Д. Дорошенко. Зрозуміло, що це не утворювало міцної бази для відтворення української державності” [6, с.71]. Але тоді це ще мало кому було зрозуміло. Успіхи були вражаючими, і це робило українських діячів впевненими в своїх силах. Ще в травні 1917 р. для переговорів про правове визнання автономії України Центральна рада (без погодження з Радою об’єднаних громадських організацій) направила до Петрограда делегацію на чолі з В.Винниченком, яка порушила це питання перед Тимчасовим урядом (зокрема мала зустріч з його головою ГЛьвовим) та Виконкомом Петроградської ради. Проте 3 (16) червня Тимчасовий уряд відхилив вимоги Центральної ради, посилаючись на те, що Центральна рада не була обраною всім населенням краю і не уповноважена звертатися від його імені, а питання про адміністративний устрій майбутньої демократичної Росії повинні вирішити лише Установчі Збори, які повинні бути скликані наприкінці року. Так само до українських вимог поставилася і Петроградська рада депутатів. У Києві це рішення схвально сприйняли Виконавчий комітет ради громадських організалій, котрий визнавав себе в місті єдиним легітимним владним органом, і Рада робітничих депутатів, на думку керівників якої самочинне проведення принципу автономії України до скликання Установчих зборів містить загрозу загальноросійській революції. Але владні структури Петрограда недооцінили силу і рішучість української демократії. Вже 4 (17) червня на закритому засіданні Центральна рада констатувала, що актом відхилення вимоги автономії України Тимчасовий уряд порушив інтереси українського народу і принцип права націй на самовизначення. Тому було прийнято рішення безпосередньо звернутися до народу, тобто видати Універсал. Наступного дня в Києві відкрився заборонений напередодні Тимчасовий урядом II Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому були присутні близько 2000 делегатів. З’їзд повністю підтримав вимоги Центральної ради і в категоричній формі звернувся з закликом до Тимчасового уряду задовольнити їх. Самій Раді він запропонував самостійно перейти до встановлення автономії і визнав за необхідне українізацію армії й школи, водночас запропонувавши скликати українські територіальні збори. Натхненна підтримкою Всеукраїнського військового з’їзду Центральна рада 10 (23) червня проголосила на Софіївському майдані свій І Універсал. В ньому, зокрема, наголошувалося: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм)” [53, с.5]. А далі йдеться про тс, що незабаром “буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів” [53, с.5]. Через п’ять днів було обрано Генеральний секретаріат зі статусом крайового уряду на чолі з В. Винниченком. Генеральним секретарем з військових питань став С. Петлюра. Соціал-демократи та найближчі до них соціалісти-революціонери брали гору в українському русі, тоді як переважна частина поміркованих інтелігентів — фундаторів Центральної ради, як А. Ніковський, Д. Дорошснко та С. Єфрсмов, все більше втрачала вплив і відходила від активної діяльності, не маючи бажання і сил конкурувати з молодшими радикалами. Але М. Грушсвський залишався центральною її фігурою, своєрідним патріархом загальнонаціонального руху, що, однак, не заважало йому конфліктувати з соціал-демократами і (для противаги їм?) все більше зближуватися з есерівською молоддю. Такі рішучі кроки вкрй стурбували Раду громадських організацій, сила якої базувалася головним чином на ще не зовсім розтраченому авторитеті Тимчасового уряду. Її Виконавчий комітет намагався знайти компроміс та примиритися з Центральною радою, задля чого в один з чарівних червневих вечорів влаштував на пароплаві катання по Дніпру, на яке було запрошено представників обох політичних сил. В бесідах, у невимушеній обстановці безпосереднього спілкування, сторони намагались з’ясувати позиції та плани одна одної, але практичних наслідків ці катання та банкет не дали. Однак В.Вин-ничснко попередив: якщо Тимчасовий уряд надалі опиратимется в справі надання автономії Україні та визнання Центральної ради як представницького органу краю, в українстві можуть взяти гору сили, що вдадуться до таких заходів, як оголення фронту за рахунок відозви з нього солдат-українців. Не має сумніву, що голова Генерального секретаріату мав на увазі активну роботу у військах Народної української партії (з грудня 1917 р. Української партії самостійників-соціалістів) М. Міхновського, спрямовану на отримання підтримки гасла незалежної України серед військових українського походження. Проголошення І Універсалу та формування українського уряду (Генерального секретаріату) надзвичайно стурбувало владні структури Петрограда. 28 червня (11 липня) до Києва прибула урядова делегація у складі О. Корейського, М. Тeрещeнка й І. Церeтeлі, котра під час переговорів принципово визнала автономні права України, які в деталях ще передбачалося узгодити. Відповідно до цього Центральна рада погоджувалася поповнити свій склад на 30% представниками громадських організацій неукраїнського населення. Завдяки цьому вона набувала вигляду справжнього, хоча й тимчасового, до скликання Сойму, парламенту автономної країни, де репрезентувались всі національно-політичні сили краю відповідно до їх дійсних впливів на населення в середині 1917 р. Цю перемогу української демократії було про голошено в II Універсалі від 3 (16) липня, в якому, зокрема, повідомлялося про поповнення складу Центральної ради представниками неукраїнського населення та необхідність утворити новий Генеральний секретаріат з урахуванням змін, що відбулися. Згідно з угодою, яку від імені Тимчасового уряду 4 (17) серпня підписали його голова О. Корейський та міністр юстиції А. Зарудний, повноваження українського уряду поширювалися на Київську, Волинську, Подільську, Полтавську й Чернігівську губернії. Зазначалося, що вони можуть охопити й інші губернії або їх частини, якщо згодом земські установи останніх погодяться за це. Переобрання Генерального секретаріату загострило боротьбу між партіями в складі Центральної ради. Як пише один з найактивніших учасників подій тих днів Д. Дорошенко, найвпливавішими діячами Ради тоді були соціал-демократи В. Винниченко, М. Порш, Б. Мартос та близькі до них соціалісти-федералісти. Соціалісти-революціонери, до яких зараховував себе і М. Грушевський, складали більшість. Переважно це були малодосвідчсні молоді люди. Вони не мали власного кандидата на посаду голови Генерального секретаріату, проте не хотіли щоб її займав В.Винниченко. Тому М. Грушевський звернувся з відповідною пропозицією до Д. Дорошeнка, як до компромісної фігури, члена партії соціалістів-федералістів і людини, що користувалася повагою не тільки серед української громадськості, але й мала авторитет у Тимчасового уряду. Останній погодився і почав формувати уряд, але прихильне ставлення до нього керівників Тимчасового уряду (у попередні місяці він найкращим чином проявив себе як комісар зайнятих російськими військами районів Галичини та Буковини) викликало підозру з боку радикальних націоналістів. До того ж, у принципових питаннях між ним і М. Грушeвським не виявилося достатньої згоди. Врешті-решт Д. Дорошенко відмовився від цієї посади і за браком гідної особи з власних лав есерівська більшість була вимушена погодитись на кандидатуру В. Винниченка, яку затвердив і Тимчасовий уряд. На цю дріб’язкову міжпартійну боротьбу було витрачено майже два місяці. За цей час у відставку подавали і М. Грушевський — 6 (19) серпня, і Генеральний секретаріат — 9 (22) серпня. Лише 3 (16) вересня, Генеральний секретаріат спромігся, нарешті, приступити до практичної роботи. За цей час економічна криза та загальний розвал господарського життя в країні значно збільшилися, а відтак зросла й незадоволеність широких мас всіми структурами, що символізували в очах пересічної людини “владу” як таку. 11 (24) липня на Українському робітничому з’їзді делегати відкрито висловлювали його керівникам, українським соціал-демократам В. Винничснку, Д. Антоновичу та М. Поршу, своє різке незадоволення тим, що Центральна рада практично не захищає інтереси робітників, констатуючи падіння її авторитету серед трудящих мас. Вони також попереджали, що селянин попри антибільшовицькі настрої, якщо йому дати землю і волю, “стане більшовиком”. Політизація в ці місяці все більше захоплювала і селянські лави. Цс яскраво виявилося в дні роботи чергового з’їзду українських есерів, під час якого депутати від лівобережних районів кілька разів демонстративно залишали зал засідань на знак протесту проти політики керівництва партії в аграрному питанні [54]. Трагічно складалася і ситуація на фронті. Ще в червні 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв рішення про наступ на кількох напрямках, який спочатку мав успіх у Галичині, але в першій половині липня закінчився повною поразкою і втратою понад 150000 військових. Скориставшись масовим незадоволенням солдат столичного гарнізону, які саме у цей час побоювалися відправки на фронт, більшовики залучили спрямованих проти влади до виступів військових, намагаючись перебрати керівництво над цією масою озброєних людей. Столиця опинилася на межі військового перевороту, але тоді уряд знайшов сили для рішучих дій і 4 —6 (17 — 19) липня порядок у Петрограді був відновлений. Внаслідок цих подій вибухнула урядова криза. Міністр-голова Г. Львов подав у відставку і його посаду 8 (21) липня зайняв О. Кeренський. В ці самі дні німецько-австрійські війська прорвали під Тернополем фронт і під їх тиском почалася панічна втеча російських частин, що продовжувалася до 15 (28) липня, коли фронт пощастило стабілізувати по лінії Броди — Збараж — р. Збруч. На фоні військових поразок, урядових криз, падіння виробництва й наростання незадоволення мас праві кола, зневірившись в дієздатності Тимчасового уряду, розпочали консолідацію своїх сил. На їх вимогу 12 (25) серпня у Москві було скликано Державну нараду, яка, однак, не дала жодних практичних наслідків. Тоді призначений незадовго перед цим верховним головнокомандуючим генерал Л. Корнілов 25 серпня (7 вересня) підняв заколот, заздалегідь не подбавши про його політичне забезпечення, покладаючись, по суті, лише на власну популярність у військах. Перед загрозою встановлення відвертої військової диктатури в Тимчасовому уряді фактично відбувся розкол, але його ліве крило на чолі з О. Корейським відважилося протистояти путчистам і заради цього пішло на зближення з радами робітничих і солдатських депутатів, в яких вже брали гору більшовицькі елементи. Завдяки перш за все енергії й рішучості виконкомів рад, особливо Петроградської, 30 серпня (12 вересня) корніловський виступ було придушено, а самого генерала та його найближчих сподвижників (А. Денікіна, О. Лукомського та інших) заарештовано. Реакцією на невдалий виступ Л. Корнілова по всій країні була рішуча радикалізація настроїв, дискредитація наявних владних структур і зміцнення позицій рад, керівництво якими все міцніше прибирали до своїх рук більшовики та близькі до них ліворадикальні елементи. Вони, мотивуючи це необхідністю запобігання проявів “реакції” та “контрреволюції” фактично почали встановлювати контроль над урядовими установами на місцях, що вело до остаточного руйнування вертикальних структур загальнодержавної влади й управління. З цього часу Українська Центральна рада мала можливість вже майже не рахуватися з знесиленим Тимчасовим урядом, хоча Генеральний секретаріат 24 вересня (7 жовтня) 1917 р. офіційно прийняв владу в відзначених вище п’яти українських губерніях як його крайовий орган. Значення Центральної ради як верховної влади в Україні оцінили,навіть військові представники Антанти і французький генерал Табуї, який розпочав з С. Пeтлюрою, секретарем у військових питаннях, переговори про організацію власне української армії. 10—15 (23—28) вересня 1917р. у Києві за ініціативою Центральної ради під головуванням М. Грушсвського проведено грандіозну політичну акцію — з’їзд представників національностей колишньої Російської імперії. На ньому були представлені громадські організації естонців, латишів, литовців, білорусів, молдован, грузинів, татар, донських козаків, бурятів, євреїв та ін. Всі, за винятком литовців, які прагнули повної незалежності, висловилися за федеративний устрій майбутньої демократичної Росії. Цим реально закладались підвалини перебудови колишньої імперії на автономно-федеративних засадах, але події розгорталися так швидко, що цим планам не судилося здійснитися. Отже протягом шести місяців, з березня до вересня 1917 р., Українська Центральна рада пройшла шлях від громадської культурно-політичної організації українського народу до органу законодавчої влади, визнаного в межах названих вище п'яти губерній автономної України. Для оперативної роботи Центральною радою 28 червня (11) липня, через день після того, як найвищим виконавчим органом затверджено Генеральний секретаріат, було обрано Малу раду. Владні структури України почали набувати державного вигляду.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Створення Центральної ради як органу державного самоврядування України» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
