Арбітражна угода та компетенція Міжнародного комерційного арбітражного суду
В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбітражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для визнання компетенції арбітражу. Це самостійна угода між сторонами про арбітражний розгляд спорів, що можуть виникнути в майбутньому або у зв’язку з яким-небудь конкретним контрактом, або групою контрактів, укладених між цими сторонами. Існує два види арбітражних угод: арбітражне застереження і третейський запис. Арбітражне застереження — це угода сторін про арбітраж-ний порядок вирішення спорів, яка прямо включена в контракт і є його складовою. Третейський запис — це окрема від контракту угода між сто-ронами про арбітражний розгляд уже існуючого між ними спору. Усі вони є, по суті, відображенням одного й того ж, а саме: угоди сторін про передачу спору до третейського суду. Особливістю арбітражної угоди є те, що вона обов’язкова для її сторін і сторони не можуть ухилитися від передачі спору на розгляд третейського суду. У законодавстві багатьох країн, як правило, немає розбіжнос-тей у визначенні видів арбітражних угод. І арбітражне застере-ження, і третейський запис є достатніми основами арбітражу. Проте в деяких країнах (Аргентині, Бразилії, Гондурасі, Па-намі та ін.) арбітражне застереження розглядається як умова кон-тракту, через який сторони зобов’язуються укласти арбітражну угоду (третейський запис) у випадку виникнення між ними спору. Тим самим визнається обмежене значення арбітражного застере-ження. Це, у свою чергу, означає, що невиконання цієї умови призводить до визнання недійсності арбітражного застереження і неможливості розгляду справи в арбітражі. У більшості країн, у тому числі в Україні, Біларусі, Росії, кра-їнах Східної Європи, у Великобританії, Франції, ФРН, Данії, Но-рвегії, США, Канаді та ін., передбачений однаковий правовий режим арбітражного застереження і третейського запису. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комер-ційний арбітраж» арбітражна угода — це угода сторін про пере-дачу в арбітраж усіх або визначених спорів, що виникли або мо-жуть виникнути між ними у зв’язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження або у вигляді окремої угоди. Аналогічна норма міс-титься в ст. 7 Закону Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж». Однаковий підхід до арбітражного застереження і третейсько-го запису характерний для основних міжнародних угод з міжна-родного комерційному арбітражу. Так, відповідно до п. 2 ст. І Європейської конвенції 1961 р. арбітражна угода включає арбіт-ражне застереження у письмовій угоді або окрему арбітражну угоду про передачу спорів на розгляд арбітражу. Відповідно до п. 2 ст. II Нью-Йоркської конвенції 1958 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну уго-ду, підписану сторонами, чи таку, що міститься в обміні листами чи телеграмами. Оскільки арбітражна угода має договірний характер, дуже ак-туальною є проблема співвідношення зовнішньоторговельного контракту і арбітражної угоди, що відноситься до нього. Основний зміст цієї проблеми полягає в з’ясуванні того, чи впливає недійсність зовнішньоторговельного контракту на арбіт-ражну угоду. Поряд із цим проблема автономності арбітражної угоди виникає й у випадку закінчення терміну зовнішньоторго-вельного контракту, розірвання його однією або обома сторона-ми, унаслідок виконання або неможливості його виконання. Проблема автономності арбітражної угоди має загальний ха-рактер незалежно від того, чи йде мова про арбітражне застере-ження як фізичну частину зовнішньоторговельного контракту, чи про третейський запис як окрему від контракту угоду. У результаті досить тривалого розвитку арбітражної практики, конвенційного регулювання міжнародного комерційного арбіт-ражу і внутрішнього законодавства в доктрині переважає думка про те, що зовнішньоторговельний контракт і арбітражна угода, що відноситься до нього, є самостійними договорами. У ряді законодавств питання про автономність арбітражної угоди вирішується спеціально. Так, згідно зі ст. 16 Закону Укра-їни «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбіт-ражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною дого-вору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Ухвалення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою недійсності арбітражної угоди. У Регламенті ЮНСІТРАЛ закладена ідея самостійності арбіт-ражної угоди. Так, у п. 2 ст. 21 Регламенту передбачено, що арбі-тражний суд компетентний установлювати наявність або дійс-ність договору, частиною якого є арбітражне застереження. Арбітражне застереження, що є частиною договору і передбачає арбітражний розгляд відповідно до Регламенту, має розглядатися як угода, що не залежить від інших умов цього договору. Ви-знання арбітражним судом нікчемності договору не тягне за со-бою автоматично недійсність арбітражного застереження. Проблема автономності арбітражної угоди позитивно вирішу-ється в регламентах окремих арбітражів і арбітражних центрів. Так, в Арбітражному регламенті Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати передбачається, що коли одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і Міжнародний арбітражний суд пе-реконується в існуванні такої угоди, суд може, не вирішуючи пи-тання про допустимість або обґрунтованість претензії (або пре-тензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром (ст. 8 п. 3). Якщо не передбачено інше, арбітр не припиняє провадження у справі у зв’язку з твер-дженнями про те, що контракт є недійсним або неіснуючим за умови, що він уважає дійсною арбітражну угоду. Він продовжує провадження, якщо навіть контракт є неіснуючим або недійсним, щоб визначити відповідні права сторін і ухвалити рішення за їх-нім позовом на підставі вимог ст. 8 (п. 8). Як очевидно, Арбітражний регламент Міжнародного арбітраж-ного суду, на відміну від Регламенту ЮНСІТРАЛ, визнаючи авто-номність арбітражної угоди як фундаментальний принцип, вкладає в нього ширший зміст, тому що передбачає компетентність арбіт-ражу не тільки відносно недійсності, а й неіснування контракту. З метою запобігання різноманітним підходам і у зв’язку з від-сутністю спеціальної регламентації в тій або іншій країні автоном-ність арбітражної угоди обов’язково забезпечується. Міжнародні організації, арбітражі й арбітражні центри пішли шляхом розроб-лення типових арбітражних угод, що передбачають право арбіт-ражу вирішувати питання про їх дійсність і дійсність основного контракту. Наприклад, типова арбітражна угода, рекомендована ЮНСІТРАЛ. Слід зазначити, що на користь автономності арбітражної уго-ди свідчить і особливий режим колізійного регулювання, що не завжди підпорядковується правопорядку, який застосовується до зовнішньоторговельного контракту. Так, Нью-Йоркська конвен-ція 1958 р. передбачає, що у визнанні і виконанні іноземного ар-бітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторони арбіт-ражної угоди були за застосованим до них закону недієздатні або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпоряд-ковували, а в разі відсутності такої вказівки — за законом країни, де рішення було ухвалено (п. 1 «а» ст. V). Європейська конвенція 1961 р. передбачає випадки визнання недійсності арбітражної угоди в разі відводу державного суду за непідсудністю (п. 2 ст. VI). Спеціальні колізійні норми встановлює і Типовий закон ЮНСІТРАЛ (п. 2 «а» (І) ст. 34, п. 1 «а» (1) ст. 36), що за своїм змістом відповідає положенням зазначених конвенцій. Такі нор-ми містяться й у внутрішньому законодавстві (ст. 34 (п. 2), ст. 36 (п. 2) Законів України та Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Арбітражна угода має бути укладена праводієздатними осо-бами, а також відповідати формі. Питання про праводієздатність сторін арбітражної угоди, як правило, вирішується за законом громадянства або за законом доміцилія. Відповідно до ст. 565, 566 ЦК України іноземні гро-мадяни користуються в Україні цивільною правоздатністю нарів-ні з громадянами України. Цивільна правоздатність іноземного громадянина визначаєть-ся за законом країни, громадянином якої він є. Що стосується ци-вільної правоздатності іноземних підприємств і організацій, то під час укладання угод із зовнішньої торгівлі і пов’язаних із нею розрахунків, страхових й інших операцій вона визначається за законом країни, де створені підприємства чи організації (ст. 567 ч. 2 ЦК України). Арбітражна угода визнається дійсною за умови, якщо спір, який виникає з міжнародного контракту, може бути предметом арбітражного розгляду відповідно до законів країни арбітражної угоди (ст. VI Європейської конвенції 1961 р., п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції 1958 р.). Як правило, у внутрішньому законодавстві передбачається ко-ло спорів, що підлягають розгляду міжнародним комерційним арбітражем. Крім того, більшості країн притаманно з метою ви-значення дійсності арбітражної угоди застосовувати категорії привселюдного порядку. Інакше кажучи, якщо спір стосується публічного порядку відповідної країни, він виключається з ком-петенції арбітражу. Відповідно до п. 2 ст. 1 згадуваних вище законів України і Ро-сії до арбітражу можуть передаватися спори з договірних і інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економіч-них зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сто-рін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з інозе-мними інвестиціями, міжнародних об’єднань і організацій, створених на території України, Російської Федерації, між собою; спори між їхніми партнерами, а також їхні спори з іншими суб’єктами права України і Російської Федерації. Названі закони також передбачають можливість скасування арбітражного рішення і відмови визнавати і виконувати його, якщо суд дійде висновку, що арбітражне рішення суперечить пу-блічному порядку України чи Росії (п. 2 ст. 34) або його визнання і виконання суперечить привселюдному порядку як України, так і Росії (п. 1 ст. 36). Є тлумачення допустимості комерційних спорів як предмета арбітражного розгляду, дане в Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж. У примітці до ст. 1 Типового закону передбачено, що термін «торговий» варто тлумачити широко, щоб він охоплював питан-ня, що випливають з усіх відносин торгового характеру, як дого-вірних, так і недоговірних. Відносини торгового характеру вклю-чають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торгові угоди про постачання товарів, послуг або обмін товарами, послугами; торгове представництво; факторингові операції; лізинг; інжині-ринг; будівництво промислових об’єктів; надання консультатив-них послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансуван-ня, банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесію; спільні підприємства й інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів і паса-жирів повітрям, морем, залізницею та автомобільними шляхами. Умовою кваліфікації дійсності арбітражної угоди є і дотри-мання вимоги щодо форми. Це питання регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними угодами з арбітражу. Для законодавства більшості країн характерна вимога про не-обхідність письмової форми арбітражної угоди. Так, відповідно до Федерального закону США «Про арбітраж» (§ 2), закону Велико- британії «Про арбітраж» (розд. 32), Законів України і Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), За-кону Канади «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), ЦК Франції (ст. 1443) арбітражна угода має укладатись письмово. Водночас, наприклад, у Швеції, вимога про необхідність пи-сьмової форми не є обов’язковою. У Великобританії, незважаючи на вимогу закону про арбітраж, усна арбітражна угода визнається дійсною за умови, що до неї застосовуються положення «загального права», а не закон про арбітраж. Як самостійна, арбітражна угода має відповідати визначеним вимогам, що впливають на її дійсність. При цьому матеріально-правовий аспект дійсності арбітражної угоди припускає можли-вість застосування іноземного права. Процесуальний аспект дій-сності арбітражної угоди припускає застосування закону суду. Оскільки міжнародному комерційному арбітражу властиве розвинене конвенційне регулювання, варто ще раз підкреслити, що для країн — учасниць основних конвенцій з арбітражу перед-бачений спеціальний режим колізійного регулювання арбітраж-ної угоди. Відповідно до Нью-Йоркської конвенції 1958 р. питання про дійсність арбітражної угоди вирішується згідно з законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказів-ки — за законом країни, де рішення винесене. У Європейській конвенції 1961 р. передбачено, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може вирішувати-ся за законом країни, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду. У разі відсутності такої вказівки — за законом країни, у якій має бути ухвалене арбітражне рішення, а у випадку, коли державний суд не може встановити, у якій країні має прийматися арбітражне рішення, — за законом, який підлягає застосуванню з огляду на колізійну норму державного суду, в якому порушено справу. З автономності арбітражної угоди випливає висновок про те, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу й арбіт-раж не може вийти за її межі. Більшість континентальних європейських правових систем дотримується доктрини «компетенції компетенції». Головне по-ложення цієї доктрини полягає в тому, що склад третейського су-ду, який покликаний розглянути і розв’язати той чи інший спір, самостійно приймає рішення про свою компетенцію, тобто він сам виносить рішення у випадку, якщо сторона арбітражного розгляду заперечує компетенцію третейського суду розглядати цей спір. Таким чином, склад третейського суду самостійно ухвалює рішення про те, чи існує арбітражна угода, і якщо він вирішує, що така угода існує, то він приймає спір до розгляду. Рішення третейського суду щодо існування і дійсності арбіт-ражної угоди, а також щодо сфери застосування арбітражної уго-ди може бути оскаржене в державному суді тільки після вине-сення арбітражного рішення і закінчення арбітражного розгляду. Принцип «компетенції компетенції» базується на тому, що не можна вважати арбітрів некомпетентними у розгляді ними пи-тання про власну компетенцію і винесенні справедливого і не-упередженого рішення з цього питання. В арбітражній практиці типові випадки заперечування компе-тенції арбітражу у розгляді конкретного спору або з причин не-дійсності арбітражної угоди, або з причин того, що конкретний арбітраж не компетентний розглядати даний спір. Незалежно від підстав заперечування компетенції комерційного арбітражу ви-никає практичне запитання: хто вирішує питання про компетен-цію арбітражу. Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти по-станову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких за-перечень наявності або дійсності арбітражної угоди. Даний принцип закріплений також у міжнародних арбітраж-них регламентах ЕЄК (ст. 18), ЕКАДВ (п. 3 ст. VI), ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 21). Він передбачений і в Типовому законі ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 16). Нарешті, він закріплений у Європейській конвенції 1961 р. Відповідно до п. 3 ст. V Конвенції арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам ухвалити рішення про свою компетенцію, про наявність чи дійсність арбітражної угоди або угоди, складовою якої ця угода є. Проте зазначене рішення арбіт-ражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді відповідно до закону країни суду. Принцип «компетенції компетенції» передбачається й у рег-ламентах багатьох постійно діючих міжнародних комерційних арбітражів. Так, відповідно до п. 2 ст. 8 Арбітражного регламенту Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної па-лати, якщо одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і якщо Міжнародний арбітражний суд переконується в існуванні такої угоди, суд мо-же, не вирішуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного про-вадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компе-тентність арбітра, приймається самим арбітром. У зв’язку з закріпленням і змістом принципу «компетенції компетенції» виникає питання: як бути в тому випадку, коли одна зі сторін арбітражної угоди заперечує компетенцію арбітражу пі-сля того, як арбітражне провадження вже розпочате? Відповідно до п. 3 ст. VI Європейської конвенції 1961 р., якщо одна зі сторін в арбітражній угоді подала заяву з проханням про арбітраж, державний суд, до якого може надалі звернутися інша сторона з позовом у такій самій справі або з питання про відсут-ність, недійсність або втрату чинності арбітражною угодою, по-винен відкласти ухвалення рішення з питання про компетенцію арбітражного суду до прийняття арбітражним судом рішення по суті справи, оскільки в державного суду немає достатніх підстав для порушення цього правила. Як бачимо, обґрунтованим є те положення, що арбітражна угода — специфічний договір. Специфічність полягає в тому, що, будучи, по суті, цивільно-правовою угодою, вона має процесуа-льні наслідки. А це означає, що для кваліфікації арбітражної уго-ди як цивільно-правової угоди застосовується цивільне законо-давство; що ж стосується виключення державного суду, тобто вилучення тієї або іншої справи з його ведення і допустимості арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі цивільно-го процесуального законодавства. Дане положення має особливе значення для міжнародного комерційного арбітражу, тому що питання про застосовче пра-во до арбітражної угоди — це, власне, питання про його функ-ціонування. Сторони не тільки можуть, їм навіть рекомендується визначи-ти право, що має застосовуватися третейським судом до спору за участю цих сторін, а також право, яке буде регулювати права й обов’язки сторін, що випливають з укладеної ними угоди. Це може виявитися важливим ще і тому, що правові системи держав містять деякі галузі права, де виникають суперечки, що не мо-жуть бути передані на розгляд третейського суду. Наприклад, трудові спори, справи з питань банкрутства. Підходи до вирі-шення таких питань неоднакові в різних державах і залежать від того, який інтерес становить та або інша галузь права для націо-нально-правових інтересів держави. Матеріальне право, покликане регулювати договір, укладений між сторонами, має бути зазначене в договорі в зрозумілій формі. Більшість сучасних законів про міжнародний комерційний арбіт-раж дозволяють сторонам самим обрати матеріальне право. Якщо ж сторони арбітражного розгляду не зробили цього, застосову-ються колізійні норми права для того, щоб вибрати те право, кот-ре має регулювати договір. Таке положення закріплене в Законі Великобританії «Про ар-бітраж» і в Законі України «Про міжнародний комерційний арбіт-раж» 1993 р. Матеріальне право, обране за допомогою колізійних норм, може ніяк не стосуватися тієї правової системи, у якій прово-диться арбітражний розгляд. З огляду на «змішаний» характер арбітражної угоди і можли-вість застосування для його кваліфікації норм матеріального та процесуального права, слід зазначити, що при цьому може засто-совуватися колізійне право за умови, що мова йде про дійсність арбітражної угоди (праводієздатність сторін, дотримання вимог форми, предмета тощо). Щодо питання припустимості арбітражної угоди і виключення юрисдикції державного суду, воно вирішується на підставі зако-ну тієї країни, де відбувається арбітражний розгляд або вимага-ється виконання арбітражного рішення. Таким чином, арбітражна угода — це угода про вирішення ар-бітражем цивільно-правового спору, який виник між сторонами, що виключає компетенцію державного суду.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Арбітражна угода та компетенція Міжнародного комерційного арбітражного суду» з дисципліни «Міжнародне комерційне право»
