Правомірність застосування сили за міжнародним правом
Статут ООН визначає лише два випадки правомірного застосування сили: а) в цілях самооборони; б) за рішенням Ради Безпеки ООН. В останні роки часто використовується термін «гуманітарна інтервенція», хоч зміст його визначається по-різному. Найчастіше гуманітарну інтервенцію визначають як втручання, пов'язане із застосуванням воєнної сили, здійснюване однією державою або групою держав, у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових і грубих порушень прав людини в цій державі, якщо вона не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини на власній території. Окремо розглядають гуманітарні силові операції ООН та операції ООН з підтримання миру. Гуманітарна силова операція ООН - це примусові заходи ООН, які пов'язані із застосуванням збройної сили і здійснюються на підставі гл. VI Статуту ООН і в межах резолюції Ради Безпеки ООН з метою забезпечення дотримання принципу поваги до прав людини в тій державі, де масштаби й серйозність порушень прав людини такі, що становлять порушення міжнародного миру або загрозу мирові, а офіційна влада мирні засоби вирішення О А О міжнародних спорів Х^т О
цієї держави не в змозі (чи не бажає) самостійно припинити ці порушення *. З 1945 року було проведено 47 операцій ООН з підтримки миру. Як зазначають М. І. Неліп та О. О. Мережко, для того щоб застосування сили під час гуманітарних силових операцій було правомірним, необхідно дотримуватись таких критеріїв: 1) об'єктивна кваліфікація гуманітарної кризи; 2) терміновість застосування сили для вирішення гумані тарної проблеми; 3) співробітництво з місцевими органами державної влади у випадку їх згоди на спільні дії; 4) повне вичерпання мирних засобів вирішення спору (пе реговорів, добрих послуг, посередництва, розслідування тощо); 5) нейтральність та неупередженість сил ООН до ворогую чих сторін; 6) правильний підбір етнічного, расового складу контин генту ООН; 7) постійний контроль операцій ГА ООН для запобігання зловживанням; 8) пропорційність сил ООН розмірові гуманітарної кризи. Прецедентним було застосування сили проти Іраку у відповідь на його агресію проти Кувейту в серпні 1990 р. Рада Безпеки вперше прийняла рішення про збройне втручання в суто гуманітарних цілях. У жовтні - листопаді 1997 р. виникла чергова криза, пов'язана з виконанням Іраком резолюції Ради Безпеки ООН щодо ліквідації зброї масового знищення і засобів її доставки, прийнятої 1991 р.2. Ірак представив доповідь про те, що всі заборонені озброєння знищені, однак Спеціальна комісія з роззброєння Іраку визнала доповідь недостовірною. Виникло питання про застосування санкцій проти Іраку, серед яких була пропозиція заборонити міжнародні поїздки високопоставлених посадових осіб Іраку, причетних до військових справ і розвідки. Проти виступили Франція, Росія, Китай, Єгипет і Кенія. Зважаючи на розбіжності в Раді Безпеки ООН між СІЛА і Великою Британією, з одного боку, та Росією, Францією і Китаєм, з іншого, парламент Іраку рекомендував уряду припинити будь-які зв'язки з інспекторами ООН доти, доки не буде складений графік скасування ембарго проти Іраку. Уряд Іраку відразу прийняв рішення про припинення діяльності інспекторів ООН, що було дещо змінено С. Хусейном - він заявив, що комісія може продовжувати роботу, 1 Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини: питання легітим-ності в сучасному міжнародному праві.- К.: Наук, думка, 1998.- С. 124-125. 28/Ке8/ 687 (1991).
а він лише заборонив участь у ній американців, оскільки вони займаються шпигунством. У відповідь ООН негайно оголосила про припинення інспекцій з контролю за роззброєнням Іраку. Протистояння це триває і до сьогодні. Актуальною проблемою застосування сили стала косівська проблема. Застосування сили військами НАТО довгий час було ймовірним, і те, що силу все-таки було застосовано, засвідчило, наскільки низькою є ефективність ООН та її вплив у вирішенні збройних конфліктів. Напруга між етнічними албанцями та югославськими силами безпеки переросла у збройний конфлікт навесні 1998 р., коли багато людей було вбито та близько 300 тис. цивільних осіб вимушені були покинути свої домівки. 23 вересня 1998 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1199, в якій вимагалось припинити будь-які воєнні дії. «За» проголосувало 14 членів Ради Безпеки, Китай утримався. 24 жовтня 1998 р. Рада Безпеки приймає резолюцію 1203, яка підтримала ство рення місії спостереження НАТО та ОБСЄ і зобов'язала всі сторони в Косові дотримуватись цієї угоди. 6 лютого 1999 р. розпочалися переговори щодо майбутнього Косова в Рамбуаиє у Франції за участю всіх воюючих сторін та Контактної гру пи, які були продовжені у березні в Парижі. Однак через відмову Югославії дотримуватись Угод, досягнутих в Рам буаиє, Паризькі мирні переговори були зірвані. 24 березня 1999 р. розпочалася збройна акція об'єднаних сил проти Юго славії. 29 квітня 1999 р. ФРЮ подала скаргу до МСС проти Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Португалії, Іспанії, Сполученого Королівства та США, звинувачуючи ці держави у бомбардуванні території Югославії на порушення своїх міжнародних зобов'язань. Зокрема, у скарзі зазначалося, що ці держави вчинили дії, якими порушили міжнародні зобов'язання, що забороняють застосування сили проти іншої держави; зобов'язання захищати цивільне населення та цивільні об'єкти у воєнний час та захищати довкілля; зобов'язання гарантувати вільну навігацію міжнародними річками, зобов'язання щодо прав людини та основних свобод; незастосування забороненої зброї тощо. Югославія звернулась до Суду з проханням визнати зазначені держави винними у порушенні цих міжнародних зобов'язань та зобов'язати їх відшкодувати завдану шкоду. Щодо США та Іспанії, то в червні 1999 р. Суд заявив, що у нього немає юрисдикції стосовно цих країн. Що ж до інших країн, то МСС заявив, що у нього відсутня ргіта іасіе юрисдикція (достатня юрисдикція) для застосування тимчасових заходів з метою негайного припинення
244
РОЗДІЛ 18
мирні засоби вирішення міжнародних спорів
застосування сили, про що просила Югославія. У червні 1999 р. МСС зобов'язав Югославію подати свої аргументи (Метогіаіз) за кожною з восьми справ не пізніше як 5 січня 2000 р., а держави-відповідачі - подати контраргументи (Соипїег-Метогіаі) не пізніше як 5 липня 2000 р. У визначений термін Югославія подала свої аргументи, в той час як держави-відповідачі висловили заперечення щодо юрисдикції Суду та прийнятності справи. Суд призначив квітень 2001 р. як часовий ліміт для своїх заяв щодо цих попередніх заперечень. Цей термін було подовжено до 5 квітня 2002 р. 16 липня 1999 р. було прийнято Закон України «Про схвалення Указу Президента України "Про направлення миротворчого контингенту для участі у міжнародній миротворчій операції в Косові, Союзна республіка Югославія"» '. Такий Закон було прийнято відповідно до Закону України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» 2, згідно з яким рішення про направлення миротворчого контингенту чи миротворчого персоналу для участі України у міжнародній миротворчій операції, а також з питань надання матеріально-технічних ресурсів та послуг приймає Президент України з одночасним поданням до Верховної Ради України законопроекту про схвалення рішення в частині щодо направлення миротворчого контингенту (ст. 4).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Правомірність застосування сили за міжнародним правом» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
