Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
Автономія (грец. аійоуотеа — незалежність) у політико-правовому значенні форма самоврядування частини території унітарної, а іноді федеративної держави — територіальна автономія. Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У цих рамках населення автономної одиниці користується правами самоврядування, звичайно більш широкими, ніж права адміністративно-територіальних одиниць. Представницький орган автономного утворення представляє специфічні інтереси його населення. Останніми роками поняття автономії трактується досить широко — як процес налагодження відносин між національностями, спільне вирішення і участь у прийнятті рішень. Звідси, у широкому значенні слова автономія розуміється як надання будь-якій частині держави або окремим її частинам (областям, землям) певної форми самостійності, внутрішнього самоврядування. Проте, є й нові підходи, згідно з якими можна говорити про розуміння автономії у вузькому значенні слова, залежно від того, компактно чи розрізнено мешкають національні меншини. На підставі цього критерію існують три концепції автономії в сучасному світі: персональна, кооперативна та національно-територіальна (територіальна)1. Див.: Государственное право й международньїе отношения в странах западной демократии. — М., 1993. — С. 46—49. -492- Персональна автономія використовується тоді, коли національні меншини розпорошені (Швеція, Норвегія, Фінляндія). Ця форма автономії бере свій початок з культурно-національної автономії, проте в сучасний період представники меншин все частіше беруть участь у діяльності центральних органів держави. Корпоративна автономія пов'язана з певними лінгвістичними спільнотами, яким надаються місця у державному апараті, а державні службовці іншої національності зобов'язані знати мову місцевого населення. Національно-територіальна (територіальна) автономія здійснюється лише у випадках компактного розселення національних меншин. У науці конституційного права розрізняють дві форми такої автономії — політичну (законодавчу) та адміністративну. При політичній автономії її органи в межах наданої їм компетенції мають право приймати відповідні нормативно-правові акти тощо. Ця форма автономії існує у Гренландії і на Фарерських островах у Данії, країні Басків та Каталонії в Іспанії, на Корсиці, у Франції, на Аландських островах (Фінляндія), Азорських островах (Португалія), в Курдистані (Ірак), на Філіппінах (Мінданао). Поряд з політичною існує адміністративно-національна автономія; вона широко використовується у Китаї, де 8% національних меншин проживають на 50—60% території країни. В КНР налічується 104 автономні райони, 29 автономних округів і 70 автономних повітів. В автономних утвореннях формуються такі самі органи, як у звичайних адміністративно-територіальних одиницях. Автономні утворення були створені на територіях союзних республік колишнього СРСР. Під радянською автономією розумілося самостійне здійснення державної влади радянською національною державою або національним утворенням, які входили до складу союзної республіки, у межах компетенції, встановленої її вищими органами державної влади за участю даного автономного утворення. За формою розрізняли дві форми автономії — державну (політичну) та адміністративну. У свою чергу державна форма втілювалася у такий вид автономії, як авто- - 493 - номна республіка, а адміністративна форма — у два види: автономна область і автономний округ. Отже, у складі СРСР було 20 автономних республік (16 в РРФСР, 2 в Грузії і по одній в Азербайджані та Узбекистані), 8 автономних областей (4 в РРФСР, по одній в Грузії, Азербайджані і Таджикистані) та 10 автономних округів (всі — у складі РРФСР). Основним принципом утворення цих видів автономії, поряд з суто комуністичними (вони будувалися на базі рад, на основі соціалістичної власності тощо) принципами, був принцип побудови радянської автономії за національною ознакою. Цей принцип, а також визнання за автономними республіками ознак держави призвели до розпаду СРСР, до дуже негативних наслідків, зокрема до сепаратизму. Дійсно, формально кожна автономна республіка мала всі ознаки держави: приймала свою Конституцію, мала власну систему законодавства, громадянство, територію, власну систему державних органів. І в той же час така держава не мала основного — свого суверенітету: вона не мала права вільного виходу зі складу союзної республіки, в яку вона входила, а також не мала права вступати у безпосередні відносини з іноземними державами, не мала права створювати власні Збройні Сили. Які ж особливості побудови автономії в Україні? В історії України можна виділити два автономні утворення, які існували на її території. 12 жовтня 1924 р. в Україні було створено Молдавську Автономну Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 2 серпня 1940 р. Цій республіці були притаманні всі ознаки, які були властиві й іншим автономним республікам колишнього СРСР. До речі, автономії в Криму не існувало до 1991 р. Кримська АРСР була утворена 18 жовтня 1918 р. у складі РРФСР і проіснувала до ЗО червня 1945 р., коли була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією її було передано Україні. 20 січня 1990 р. у Криму було проведено референдум про відновлення Автономної Республіки Крим у складі СРСР, а 12 лютого 1991 р. Голова Верховної Ради Української РСР Президент України Л. М. Кравчук видав Закон "Про віднов- -494- лення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки". В основу відтворення цієї автономії було покладено не національно-територіальний, а територіальний принцип, про що свідчить п. 1 Закону: "Відтворити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР". Тим самим було закладено ту суперечність, яка дає про себе знати і сьогодні: з одного боку, не було враховано бажання корінного населення — кримських татар відтворити свою колишню автономію, яка була побудована на основі національно-територіального принципу, а з другого, — це позбавило б можливості більшість російськомовного та україномовного населення проживати на території Криму, на якій вони жили протягом багатьох років. 28 квітня 1992 р. був прийнятий Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим". На жаль, у цьому Законі були закладені положення, які значно посилювали статус Криму як самостійної незалежної держави. Зокрема, поряд з тим, що в ньому визначалося, що Крим є складовою частиною України, віданню цієї Республіки підлягали: участь у зносинах України з іншими державами та міжнародними організаціями; розташування військових баз, дислокація військових частин на території Криму визнавалися можливими лише за умови узгодження з Верховною Радою Криму тощо. 6 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Конституцію Республіки Крим, яка багато в чому суперечила Конституції України. Так, згідно з главою 7-1 і ст. 75і Кримська АРСР визнавалася складовою частиною України, яка самостійно вирішувала питання віднесені до її відання. У ст. 1 Конституції Республіки Крим зазначалося, що на своїй території Республіка володіє верховним правом, здійснює свої суверенні права і всю повноту влади на даній території. Всі повноваження Криму, зазначалося у Конституції, здійснюються на її території, за винятком тих, які вона добровільно делегує Україні (ст. 2). Закріплювалася територіальна недоторканність Криму, без зазначення, що вона є частиною території України (ст. 7). Зазначалося, що Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами, визнавалося громадянство Криму (ст. 17). -495- Згодом ці положення згідно з вимогою Верховної Ради України було приведено у відповідність з Конституцією України Законом Верховної Ради Криму від 25 вересня 1992 р. До прийняття нової Конституції України 1996 р. статус Автономної Республіки Крим визначався двома актами: Законом України "Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим" від ЗО червня 1992 р. (нова назва — "Про статус Автономної Республіки Крим") та постановою Верховної Ради України "Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України" від 24 лютого 1994 р. Згідно з цими актами визначалися основи правового статусу Автономної Республіки Крим, яка вважалася автономною складовою частиною України, що має широкі права у сфері економіки, використання природних багатств, екології, культури, організації суспільного життя тощо. Проте, Автономна Республіка Крим як автономна складова частина України не була носієм державного суверенітету. Тому вона не могла вступати у політичні відносини з іноземними державами. Конституція України поширювала свою дію на всю територію України, включаючи територію Криму. Виходячи з цього, Конституція Автономної Республіки Крим не могла суперечити Конституції України. Відповідно до ст. 2 Конституції України територія України, включаючи територію Криму, визнавалася єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Будь-які зміни території і державних кордонів України без згоди народу України не допускалися. Разом з тим Україна, як передбачалося законодавством про статус Автономної Республіки Крим, також не могла приймати рішення про зміну території Республіки Крим без її згоди. Вона не мала свого власного, відокремленого від України громадянства, не могла мати власних військових формувань. Громадянами Республіки Крим визнавалися громадяни України, які постійно проживають у Криму. Головне управління внутрішніх справ Криму Міністерства внутрішніх справ України було безпосередньо підпорядковано Міністру внутрішніх справ України (Указ Президенте - та України "Про Головне управління внутрішніх справ у Криму МВС України" від 18 травня 1994 р.). Автономна Республіка Крим не могла мати власної, відокремленої від України, грошової і фінансової системи. Відповідно до законодавства України вищі органи державної влади Республіки Крим не могли самостійно вирішувати цих та інших питань, що належать до виключного відання державних органів України. Конституція Автономної Республіки Крим із згаданими змінами діяла до 4 квітня 1996 р. Законом України "Про Конституцію Автономної Республіки Крим" дія цієї Конституції була призупинена. 21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим була прийнята нині чинна Конституція Автономної Республіки Крим. За Законом України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" вона набрала чинності одночасно з зазначеним Законом від 23 грудня 1998 р.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим» з дисципліни «Конституційне право України»
