Співвідношення міжнародно-правового інституту регулювання прав і свобод людини
Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві. Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права. Таке становище, характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження демократичного курсу приймають певні зобов'язання. І хоч у міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, проте конституційна практика деяких держав з різних причин не сприймає цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції щодо міжнародно-правових зобов'язань, у тому числі у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі спів^ відношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило, принцип: "Іех разіагіогів іегодоі 1е]і ргзогі" (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встанов- -184- люючи основи політико-правової системи держави, кореспондує з міжнародним правом, яке базується на пошані до конституції. Вже зазначалося, що згідно з Конституцією України на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права1. Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсильних норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощуються процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного і міжнародного права. Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві? Дія права, як відомо, полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), у результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами. Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються у межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми Дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права. Див.: Конституційне право України: Підручник / / За ред. В.Ф. Пого-рілка. — С. 215—216. -185- Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини1. Такою є сутність співвідношення норм конституційного права і міжнародних стандартів про права людини. Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, та міжнародних документів про права людини. Аналіз статей розділу II Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини. При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права та обов'язки, пов'язані зі шлюбно-сімейними відносинами. В Основному Законі цю статтю розміщено серед тих, де зафіксовано права, які у вітчизняній і нерідко зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права. У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, що випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права часом зараховують до категорії природних. Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнародних документів про права людини визначив зміст II розділу 1 Докладніше див.: Гараджаєв О. Я. Конституційні права і свободи' людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно-правові стандарти (на матеріалах України, Росії, Азербайджану): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Одеса, 1998. — С. 13—15. -186- Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти і прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло". Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є стороною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги до національного права, зокрема до змісту Основного Закону. Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Принагідно зазначимо, що деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовано більш актуально і юридичне точно, як-от ст. 38 Конституції, яку можна порівняти зі ст. 21 Загальної декларації. У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (саме з них складається -187- Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх. У деяких випадках відсутність у міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої порушенням щойно зазначеного права. На думку цих експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складності для різноманітної економічної діяльності. Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Конституції положення ст. 23, де, зокрема, записано: "Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". У науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Основного Закону цитованого положення тісно пов'язана з іншим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними". Зазначене положення може бути застосовано тоді, коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосувати положення розділу II Основного Закону через прогалини в конституційному тексті. І тоді вирішальне слово належатиме Конституційному Судові України. Наведене положення ст. 23 Конституції України практично збігається за текстом з положенням першого абзацу -188- статті Основного Закону ФРН 1949 р.1 Характерно, що Конституційний Суд ФРН визначив це положення як таке, що доповнює інші конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення згаданого положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не виписані в цьому тексті. У такий спосіб діє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст. 54 чинної Конституції Угорщини, де записано, що „кожен має невід'ємне право на... людську гідність"2. І за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції України "кожен має право на повагу до його гідності". Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на загальну свободу. Порівнюючи розділ II Конституції України і головні міжнародні документи про права людини, не можна не звернути увагу на той факт, що вони різні за юридичним інструментарієм, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку. Так, у міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права "розведені": у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а у ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції. Ще одним прикладом може бути положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної декларації, ст. 11 Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-полїтичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у статтях 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у Конституции буржуазних государств. — М.: Юрид. лит., 1976. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., УПФ; Право, 1996. — С. 331. -189- Конституції дає змогу детальніше регламентувати їх. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначено у статтях 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у розділі II Конституції. Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Конституції України і міжнародних документів про права людини, зазначимо, що всі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод. Поза їх текстами здебільшого залишилися декларації гарантій, які були "родовою відзнакою" так званих соціалістичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гарантій сформульовано як права. Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист. У ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесено так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішою щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовано в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще з XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус"1. У теорії і практиці включення статей Загальної декларації прав людини ООН 1948 р. виникло питання, якою мірою нова Конституція України рецептувала у своєму тексті відповідні положення цього важливого міжнародного документа. У процесі розробки нової Конституції України після проголошення незалежності нашої держави одразу виникло концептуальне питання: якій моделі закріплення положень Декларації надати перевагу — типовій, відповідно до якої весь текст Декларації повинен увійти до змісту розділу II Конституції України, чи примірній, відповідно до якої, положення 1 Див.: Конституційне право України: Підручник. — 2002. — С. 218—222. -190- . Загальної декларації можна враховувати, виходячи з особливостей даного історичного етапу розбудови держави. За основу закріплення прав людини в Конституції України 1996 р. взято другий варіант моделі — примірний. Про це свідчить зміст розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", до якого включено відповідні статті, в яких переважно відображається зміст основних положень щодо прав людини, закріплених у Загальній декларації. Аналізуючи зміст цього розділу, можна зробити висновок про те, що конкретні статті Декларації використано у Конституції по-різному: текстуальне, вужче за змістом, ширше за змістом, семантичне, взагалі відсутні у повній логічній послідовності, нарешті, відповідно чи не відповідно до системи прав і свобод людини, запровадженої у Конституції України. Зрештою, важливим є питання щодо гарантії прав і свобод людини. Так, у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність із відповідними статями Декларації. Наприклад, можна порівняти тексти 21, 27, 35 та інших статей Конституції, які тотожні зі статтями 1, 3 та 18 Декларації. Слід зазначити, що не всі положення Декларації увійшли до тексту відповідних статей розділу II Конституції України. Зокрема це стосується статей 24, 29, ЗО, 31, 32, 34, 36, 38, 40, 41, 43, 46, 51, 53, 54 та 62, до яких не включено як окремі положення, так і певні важливі частини Декларації. Такий висновок можна зробити, якщо порівняти зазначені статті Конституції України з відповідними статтями Декларації: 2, 3, 11, 12, 16, 17, 18, 19, 21, 22, 24, 26 та 27. Загальна їх кількість становить 47 % від обсягу Декларації. Отже, загальний обсяг прав і свобод, викладених у розділі II Конституції, вужчий порівняно з Декларацією. З другого боку, Конституція України розширила межі обсягу прав і свобод людини, викладених у Декларації. Це стосується, зокрема, положень статей 22, 23, 37, 40, 42, 44, 56, 57, 56, 59, 60, 61, 63 та 64 Конституції України (31 % від загальної кількості статей розділу II Конституції). Положення деяких статей Декларації дістали своє закріплення не в одній, а у багатьох статтях Конституції України. Так, ст. 12 Декларації відображена в статтях ЗО, 31, 32 та 51 Конституції. У той же час у розділі II Конституції України взагалі не- -191- має деяких важливих статей, які є у Декларації, зокрема це стосується статей 6, 7 та 28. Як правило зміст статей розділу II Конституції України має той самий смисловий, семантичний характер, що і статті Декларації. Статті розділу II Конституції в цілому витримують логіку викладення, яку запроваджено у Загальній декларації. Нарешті, щодо системи основних прав і свобод людини, запровадженої у розділі II Конституції України. Вона не відповідає Декларації тому, що остання продекларувала особисті (громадянські) права людини, лише торкнувшись інших прав, які безпосередньо стосуються особистих прав людини. Це зокрема, соціальні й економічні права (статті 22, 23, 24 та 25), соціально-культурні права (статті 26 і 27) та політичні права (статті 20 і 21 Декларації). У Загальній декларації прав людини не містяться гарантії додержання прав людини. Звідси виникає питання: чи необхідно взагалі передбачати в Основному Законі держави такі гарантії та визначати гаранта цих прав? Стосовно першого питання ми виходимо з того, що гарантами визначених у конституціях прав людини повинна бути сама людина, яка вміє і бажає захищати сама себе і свої права. Держава, безумовно, повинна всіляко сприяти цьому. Що стосується другого питання, то, на наш погляд, будь-яка конституція не повинна мати гарантів (слід нагадати, що в історії конституційного розвитку було лише два гаранти Конституції і прав людини — Бааманде Франко в Іспанії та Шарль де Голль у Франції). Вступаючи на посаду, будь-який Президент не може передбачити, що може відбутися у державі і суспільстві за час його перебування при владі, а тому він об'єктивно не може бути гарантом прав людини. Конституція має нести гарантії у собі самій, а гарантами Конституції мають бути, як зазначалося, самі громадяни. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають актуальне значення, їх розв'язання допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в суспільстві і державі багато в чому визначатимуть реальність нор-мозастосування та й самої Конституції.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Співвідношення міжнародно-правового інституту регулювання прав і свобод людини» з дисципліни «Конституційне право України»
