У другій половині ХХ ст. було прийнято низку міжна родно правових документів, які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення1. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями)2. Насамперед міжнародна правосуб’єктність народів по в’язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала проблема визнання, по перше, конкретного на роду, що виборює свою незалежність, у якості суб’єкта міжнародного права, а по друге, визнання органів націо нально визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль відігравали резолюції ООН, у яких визнавало ся право конкретних органів національно визвольних рухів представляти свої народи в міжнародно правових відноси 1 Див.: п. 2 ст. 1 Статуту ООН // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. — С. 173—180; ст. 1 Міжнародно го пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. // Там само. — С. 198—202; ст. 1 Международного пакта об экономи ческих, социальных и культурных правах от 16 декабря 1966 г. // Там само. — С. 203—206; Декларация о предоставлении независи мости колониальным странам и народам от 14 декабря 1960 г. // Меж дународное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н. Т. Бла това. — С. 18—20; Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между го сударствами в соответствии с Уставом ООН от 24 октбяря 1970 г. // Там само. — С. 4—12.; Заключительный акт Совещания по безопас ности и сотрудничеству в Европе от 1 августа 1975 г. // Там само. — С. 12—18 та ін. 2 Див.: Мартыненко А. П. Права народов в современном междуна родном праве. — К.: Наукова думка, 1993. — 162 с. 40 Розділ 3 нах. Незважаючи на те що внутрішнє право метрополій роз глядало збройну боротьбу народів, що боролися проти ко лоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно правового регулювання. Міжнародно правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює міжнародно правовому статусу дер жав (так, за відсутності держави органи національно виз вольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників націо нально визвольної боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного права1, орган націо нально визвольного руху може набувати статус спостеріга ча при міжнародних організаціях, відкривати свої представ ництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конфе ренціях та інше. Після розпаду колоніальної системи проблема міжнарод ної правосуб’єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало питання, чи зникає міжнародна право суб’єктність народу (нації), після того як утворено незалеж ну державу. Уявляється, що набуття незалежності та ство рення своєї держави не тільки не веде до знищення міжна родної правосуб’єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб’єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі немає за гальноприйнятого визначення народу (нації) як суб’єкта права на самовизначення. Особливо ця проблема актуаль на для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональ них відносин. 1 Частина 1 ст. 1 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв збройних конфлік тів неміжнародного характеру (протокол ІІ) від 8 червня 1977 р. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. — С. 370.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародна правосуб’єктність народів (націй)» з дисципліни «Міжнародне право»
