Рівність прав сторін у судовому розгляді. Змагальність та диспозитивність. Функції судового розгляду Кожного учасника судового розгляду закон наділяє певними правами, необхідними для здійснення ним своїх повноважень, відстоювання власних інтересів чи інтересів, які вони представляють згідно із законом (ст.261-268 КПК). Значна частина цих прав має індивідуальний характер. Наприклад, тільки підсудний має право на захисника та (чи) законного представника, на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом, на останнє слово. Потерпілий в разі відмови прокурора від обвинувачення має право підтримати обвинувачення, цивільний позивач може просити суд вжити заходи для забезпечення цивільного позову тощо. Такий підхід до наділення учасників процесу індивідуальними правами зумовлений необхідністю забезпечення реальної можливості здійснення ними своїх повноважень, захисту законних інтересів, виконання специфічних завдань та досягнення цілей, які перед ними стоять чи які вони переслідують у процесі судового розгляду кримінальної справи. Завдання і цілі тут різні. Більше того, стосовно основного питання кримінальної справи (винуватості чи невинуватості 53
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
підсудного) вони протилежні. На цій підставі учасники судового розгляду діляться на дві сторони — сторону обвинувачення та сторону захисту. Повністю чи частково такими, що збігаються (в усякому разі такими, що приєднуються) є завдання та цілі в ході судового розгляду прокурора, а також потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників з однієї сторони, підсудного, захисника і законного представника підсудного, цивільного відповідача і його представника – з другої. Перша сторона є стороною обвинувачення, друга – стороною захисту (ст.16', 261 КПК). Однією із основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового розгляду перед законом і судом (п.2 ч.З ст.124 Конституції). Правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин (ст.16 КПК). Рівність громадян перед законом означає, що існуючий матеріальний та процесуальний закони не надають нікому будь-яких переваг і не створюють обмежень, а рівність перед судом – що розгляд справ усіма судами стосовно до всіх громадян здійснюється в однаковому процесуальному порядку. Конкретизація названої засади стосовно сторін на стадії судового розгляду знаходить свої прояви в ряді приписів процесуального закону, однак не означає, як показано вище, однаковості їх процесуальних прав. Вона означає те, що сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) мають рівні можливості для відстоювання представлених чи власних інтересів і користуються рівними правами на: 1) заявлення відводів і клопотань, 2) подання доказів, 3) участь у їх дослідженні, 4) доведення перед судом їх переконливості, 5) виступ у судових дебатах, 6) оскарження процесуальних рішень суду (ст.261 КПК). Поєднання індивідуальних прав учасників процесу та принципової рівності названих їхніх процесуальних прав щодо 54
Глава 3. Загальні положення судового розгляду
здійснення своїх повноважень та відстоюванн власних чи представлених інтересів забезпечує сторонам можливість вести спір та доводити свою правоту перед судом на рівних, чим гарантує реальну змагальність судового розгляду кримінальних справ. А гарантом принципу змагальності виступає суд, який, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, зобов’язаний створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав (ч.б ст.16' КПК).1 Хоча правосуддя на сьогодні є діяльністю публічною, тобто суд діє від імені держави і суспільства в цілому, керується тільки законом та внутрішнім переконанням і його рішення за загальним правилом не залежить від волевиявлення сторін (за винятком проводження у справах приватного обвинувачення), йому, тим не менше, притаманні досить суттєві начала диспозитивності – свободи сторін розпоряджатися своїми процесуальними і матеріальними правами. Причому це начало значно посилилось із внесенням ряду змін до чинного КПК у зв’язку з приведенням його у відповідність з нормами Конституції України і, безумовно, буде посилюватись надалі та стане повнокровною засадою кримінального судочинства. Це означає, що суд повинен позбавитися рис правоохоронного характеру і стати органом правозахисним і його діяльність в інтересах держави та народу України в цілому мусить виражатися як сумарний результат по захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб при розгляді кожної окремої кримінальної справи. Один із аспектів диспозитивності полягає в тому, що вона, гармонізуючи із змагальністю, ніби доповнює її. Без диспозитивності не може бути реальної змагальності і навпаки. В доказовому плані ця суть виражена в приписах закону, що прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, беручи участь у судовому засіданні як сторони, користуються не тільки рівними правами, а й свободою в наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (п.4 ч.З ст129 Конституції, ч.5 ст.161 КПК), визначенні _______________ 1
Див. також. Василь Маляренко. Змагальність сторін у кримінальному судочинстві //Вісник прокуратури. – 2003. – № 1. – С. 15-21.
55
Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи
обсягу доказів, що підлягають дослідженню, зокрема, про можливість, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються (ч.З ст.299 КПК), тощо. Процесуально-правова диспозитивність знаходить свій прояв і в інших видах, наприклад, у свободі сторін щодо заявлення клопотань, які не пов’язані з доказуванням, у свободі на оскарження процесуальних рішень суду, у свободі підсудного вільно розпоряджатися своїми правами на одноособовий чи колегіальний розгляд справи, мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе, звертатися суду з останнім словом чи відмовитися від нього, у свободі потерпілого вимагати чи не вимагати продовження розгляду справи у разі відмови прокурора від обвинувачення, брати чи не брати участь у судових дебатах і т.д. Мають місце елементи диспозитивності також у вигляді свободи учасників процесу (при певних умовах) розпоряджатися поряд з процесуальними своїми матеріальними правами, і не тільки у справах приватного обвинувачення. Так, відповідно до ст.46 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим (п.2 ч.І ст.7', п.8, ч.І ст.282 КПК), якщо вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. В даному разі кримінально-правові відносини між підсудним та державою у справі публічного обвинувачення припиняються з огляду на волевиявлення підсудного та потерпілого, яке є для суду обов’язковим. Диспозитивність у повному обсязі проявляється при провадженні цивільного позову у кримінальній справі. Таке провадження може виникнути лише за заявою позивача, він же може в будь-який момент відмовитися від своїх позовних вимог. Цивільний відповідач, в свою чергу, вільний у визнанні позову частково чи повністю, сторони мають право укласти між собою мирову угоду.1 _______________ 1
Див. також: Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії ( Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Мат. регіональної науково-практичної конференції ) // Львів, 2003. – С. 533 – 536
Діяльність суб’єктів судового розгляду щодо реалізації наданих їм повноважень, виконання покладених на них завдань кримінального судочинства, відстоювання своїх прав та законних інтересів складає види (напрямки) кримінально-процесуальної діяльності, які іменуються кримінально-процесуальними функціями. Кримінально-процесуальну функцію здебільшого визначають через співвідношення змісту та характеру діяльності суб’єкта процесу та цілі (мету), на досягнення яких ця діяльність спрямована. Певну мету переслідує кожна процесуальна дія та рішення. Так, метою допиту, проведення експертизи і т.д. є отримання доказів. Метою обрання чи зміни стосовно підсудного запобіжного заходу є запобігання спробам ухилитися від суду, перешкодити встановленню істини у справі тощо. Тим часом функція – це не окрема процесуальна дія чи рішення, а їх система, діяльність, спрямована на досягнення кінцевого результату. З другого боку, при провадженні кримінальної справи її учасники можуть прагнути досягнення різних результатів. Підсудний, наприклад, може діяти з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений ним злочин, цивільний позивач – необґрунтовано збагатитись і т.п. Такі цілі є суб’єктивними, оскільки засновані на інтересах, що суперечать закону. Поняття ж процесуальних функцій має правовий сенс тоді, коли цілі, що визначають їх спрямованість, є цілі об’єктивні, тобто задані законом.1 Демократична природа змагального кримінального процесу в правовій державі, на відміну від процесу інквізиційного, вимагає, щоб три основні функції (обвинувачення, захисту і вирішення справи) виконувалися різними суб’єктами, були самостійними і незалежними одна від одної. Згідно зі статтею 16' КПК при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатись на один і той же орган чи одну і ту ж особу. Державне обвинувачення в суді здійснює (підтримує) прокурор (п.2 ст.121, п.5 ч.З Суть функції здійснення (підтримання) державного обвинувачення в суді полягає в тому, що, виконуючи свої повноваження, прокурор, продовжуючи кримінальне переслідування, використовує всі передбачені законом засоби для викриття підсудного у вчиненні злочину, доводить перед судом його вину, пропонує кримінально-правову кваліфікацію дій підсудного та застосування до нього справедливого покарання. У разі, якщо обвинувачення не знаходить свого підтвердження в ході судового розгляду, прокурор відмовляється від його підтримання. У справах приватного обвинувачення та в інших передбачених процесуальним законом випадках функцію обвинувачення здійснює потерпілий або його представник. Функцію захисту при розгляді справи в суді здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник (ч.4 ст.161 КПК). Захист полягає в діяльності названих учасників процесу, спрямованій на повне чи часткове спростування обвинувачення, з’ясування обставин, які свідчать про невинуватість підсудного, меншу ступінь його вини, пом’якшуючі покарання обставини тощо. Функцію правосуддя здійснює суд. Делегування чи привласнення цієї функції іншими органами чи посадовими особами не допускається (ч.І ст.124 Конституції). Суть цієї функції полягає у тому, що на суд і тільки на суд покладається розгляд кримінальної справи (ст.15, ч.7 ст.16' КПК), тобто керівництво розглядом справи, безпосереднє дослідження зібраних на досудовому слідстві, наданих сторонами та витребуваних у ході судового розгляду доказів та вирішення справи по суті – визнання підсудного винуватим у вчиненні злочину та призначення йому справедливого покарання або, при непідтвердженні обвинувачення, виправдання. Функції обвинувачення, захисту та правосуддя, як було сказано, є основними. Крім них, у стадії судового розгляду справи знаходять своє вираження також функція підтримання цивільного позову та захисту від нього, які здійснюють відповідно цивільний позивач і його представник та цивільний відповідач і його представник і деякі інші. У кримінально-процесуальних функціях реалізується статус суб’єктів процесу під час судового розгляду справи, що і буде більш детально викладено далі. 58
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Сторони судового розгляду» з дисципліни «Судовий розгляд кримінальної справи»
