У римському праві, особливо в ранній період, зобов'язання вважалося лише особистим правовим інститутом, особистим зв'язком між кредитором та боржником, і на третіх осіб не поширювалося. Перекладення будь-яких зобов'язань на третіх осіб, що не брали участі у підписанні договору, не допускалося: кредитор не міг передати свої права, а боржник обов'язки на третіх осіб. У зв'язку з особистим характером зобов'язань у такі правові відносини не можна було вступати і через представника. Отже, у зобов'язання вступали тільки особисто дві сторони: кредитор і боржник. В умовах обмеженого цивільного обороту це не викликало суттєвих не-зручностей. Однак невдовзі виявилися недоліки такого підходу і тому допускали перехід права кредитора вимагати або права обов'язку боржника у з'язку з їх смертю на спадкоємців. Визнанню наступництва спадкоємця в правах і обов'язках сприяв сімейний характер власності в стародавню епоху. Безпосередні підвладні домовладики були його обов'язковими спадкоємцями; їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося тому, що вони і при житті домовладики були учасниками сімейної власності. З розвитком економічних і товарно-грошових відносин та міжнародної торгівлі виникла потреба у більш досконалому врегулюванні цієї правової проблеми. Заміна сторін у зобов'язанні була прокладена так званою новацією. Новація полягала в тому, що за погодженням з боржником кредитор міг передати своє право вимагати якійсь третій особі, звичайно, за її згодою. Ця третя особа укладала з божником новий договір такого ж змісту і з такими ж зобов'язаннями з боку боржника, як і в попередньому договорі, а попередній кредитор зрікався своєї вимоги. Слід зазначити, що новація була досить громіздкою і незручною, оскільки боржник, з тих чи інших міркувань, не завжди давав згоду. Однак найголовніше те, що укладанням нового договору не просто скасовувався старий договір, але й припинялися різні форми забезпечення виконання зобов'язання. Усе це треба було оновляти. А тим часом потреба в передачі зобов'язання постійно зростала і тому була винайдена більш досконала форма заміни кредитора, а згодом і боржника. Відомо, що під кінець формулярного і появи екстраординарного процесу з'явилося судове представництво. Як тільки стало можливим вести справу в суді через представника була введена особлива форма передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії (cessio). За цим способом кредитор, який бажав своїм правом вимоги поступитися іншій особі, призначав її своїм представником у справі стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право. Особа, яка поступилася своїм правом вимоги, називалася цедентом, а та, яка набувала це право, називалася цесіонарісм. Останній пред'являв до боржника позов від імені
попереднього кредитора (але за свій рахунок) на підставі укладеної з кредитором угоди. Часто в такій угоді вказувалось, що цесіонарій може залишити стягнене з боржника собі, бо саме він набув права на позов і ніс певні витрати. Отже, цесія - це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Крім того, цесія не скасовувала засоби забезпечення виконання зобов'язання, які були раніше - вони переходили до нового кредитора. Однак цесія мала і свої недоліки. Спочатку такий порядок перенесення зобов'язань на іншу особу не був нічим гарантований, оскільки кредитор міг у будь-який час позбавити свого представника повноважень. Тому римські юристи вирішили, що таке позбавлення повноважень можливе лише за умови, коли про призначення представника не повідомлено боржника. З часом у класичному римському праві стали повідомляти боржника про вчинену цесію - щоб він сплачував борги не попередньому кредитору, а його представникові. Предметом цесії в принципі могли бути всі зобов'язання. Проте були й певні винятки, наприклад, не допускалася цесія, коли вимога мала суто особистий характер (зокрема, аліментні вимоги), вимоги, які ґрунтувалися на, імператорьких указах, спірні вимоги та деякі інші. Так не допускалася цесія щодо осіб, які користувалися великим впливом, з тим, щоб не поставити боржника у беззахисний стан. Для свого захисту цесіонарій одержував спеціальний позов. З часом римське право допускало не тільки перенесення вимоги, але й переведення боргу. Однак, якщо заміна кредитора для боржника не мала особливого значення, а за цесії його тільки повідомляли, то зовсім інакше виглядає справа з заміною боржника. Тут боржник набуває суттєвого значення, оскільки для кредитора важливо знати, кому він позичив гроші, чи спроможний цей боржник повернути борг. Ось чому заміна боржника відбувається тільки за згодою кредитора і також шляхом новації, тобто укладення нового договору між кредитором та новим боржником. Тим самим старий договір втрачав свою силу, а новий договір вимагав дотримання таких умов: а) прийняття чужого боргу повинно бути добровільним; б) особа, яка приймає чужий борг, повинна бути сторонньою, а не членом однієї сім'ї; в) переведення боргу слід належно оформити. Божник був захищений тими ж засобами, якими б він користувався під час захисту своїх прав від того ж цедента. Згодом боржник був поставлений в ще більш вигідне становище, оскільки його права захищалися від спекуляції скуповуванням претензій за зниженими цінами і від лихварства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Сторони у зобов'язанні» з дисципліни «Основи римського приватного права»
