Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, тобто пред'являти позов чи ні, повністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред'явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі. Стан невизначеності, який створюється через непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред'явлення, стврює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків державою встановлюється певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову. Такий встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю. Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років. Встановлення твердих строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх виникнення. У строкових договорах початком збігу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то - через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах- про речове право позовна давність починає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стає відомо, у кого знаходиться його річ. Після того як виникло право на позов могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце у тих випадках, коли позивач пред'являв позов у встановленому порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочку сплати боргу. У подібних випадках позовна давність переривалася і її збіг починався спочатку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності. Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Позовна давність» з дисципліни «Основи римського приватного права»
