Міжнародно-правове регулювання порядку укладення міжнародних економічних договорів
Розглядаючи це питання, передусім слід зазначити, що у міжнародному праві не існує особливого, спеціального порядку укладення міжнародних економічних договорів. Усі відносини, що виникають у цьому процесі, регламентуються міжнародно-правовими актами щодо укладення міжнародних договорів взага-лі. І це цілком зрозуміло, адже міжнародні економічні договори є одним із видів міжнародних договорів, і тому на них повинен на-самперед поширюватися загальний порядок їх укладення та ви-конання. Окремі особливості, які стосуються міжнародно-економічних договорів, визначаються в основному загальними міжнародно-правовими актами. Як відомо, міжнародні договори (угоди) мають першочергове значення у справі організації міжнародного співробітництва у політичній, економічній, соціальній, культурній та гуманітарних сферах. Це пов’язано з тим, що вони є основними джерелами міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, і засобом формування мирних відносин між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою. До міжнародно-правових актів, що стосуються укладення міжнародних договорів між державами, а також між державами та міжнародними економічними організаціями, належать Віден-ська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (вона стосується укладення лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародни-ми організаціями від 21 травня 1986 р. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. регламентує широкий спектр питань, пов’язаних з укладенням, набранням чинності, застосуванням міжнарод-них договорів та ін. Відповідно до цієї Конвенції регулюються і питання міжнародних договорів, зокрема й економічного харак-теру. Названа Конвенція набрала чинності 27 січня 1980 р. Якщо давати загальну характеристику цього важливого міжнародно-правового акта, то вона зводиться до такого. Конвенція складається з 8 частин, у яких об’єднано 85 статей. У першій частині «Вступ» (ст. 1—5) визначається сфера за-стосування Конвенції, тлумачаться відповідні терміни тощо. Зокрема зазначається, що вона застосовується до договорів, які укладаються між державами. Згідно з Конвенцією під догово-ром слід розуміти міжнародну угоду, яка укладена між держа-вами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом, не-залежно від того, міститься така угода в одному, двох чи кількох взаємозв’язаних між собою документах, а також неза-лежно від її назви. У частині другій «Укладення і набрання договором чинності» (ст. 6—25) говориться про те, що кожна держава наділена право-здатністю укладати договори. Від її імені можуть укладати дого-вори особи, які уповноважені на це. Водночас у Конвенції зазна-чається, що ряд осіб через їхні функції можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них належать гла-ви держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави дип-ломатичних представництв, представники, які уповноважені державами представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних організаціях, або в одному з їхніх органів. Тексти договорів приймаються за згодою всіх держав, які бе-руть участь у його складанні. Якщо ж договір приймається на міжнародній конференції, то за нього повинно проголосувати дві третини держав, які присутні на ній і беруть участь у голосуван-ні. Згода держави на обов’язковість для неї договору може бути виражена підписанням договору, обміном документами, які ста-новлять договір, його ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом. Договір набирає, як правило, чинності у порядку і в строк, який передбачено у ньому або погоджено між державами, що брали участь у переговорах. У частині третій «Додержання, застосування та тлумачення договорів» (ст. 26—38) зазначається, що кожен діючий договір є обов’язковим для його учасників і повинен належним чином ви-конуватись. Договори зворотної сили не мають, обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його території. Договори пови-нні тлумачитись добросовісно і відповідно до звичайного зна-чення, якого слід надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору. Частина четверта «Поправки до договорів і зміни договорів» (ст. 39—41) визначає загальне правило, відповідно до якого дого-вір може бути змінений за згодою між учасниками. Частина п’ята «Недійсність, припинення і призупинення дії договорів» (ст. 42—72) присвячена питанням дійсності і збере-ження чинності договору, недійсності договорів (унаслідок по-милки, обдурювання, підкупу або примусу представника держа-ви, примусу держави через погрозу силою або її застосування, суперечності договору імперативній нормі загального міжнарод-ного права). У цій же частині закріплені норми, які стосуються призначен-ня договору (призупинення договору або вихід із нього учасників відповідно до положення договору, або за згодою учасників; ско-рочення числа учасників багатостороннього договору, в резуль-таті чого воно стає меншим від числа, яке необхідне для набран-ня чинності договором; призупинення дії договору відповідно до положення договору або за згодою учасників; денонсація догово-ру або вихід із договору, який не містить положень про його при-зупинення, денонсації або виходу із нього; призупинення дії ба-гатостороннього договору за згодою лише деяких учасників). Віденська конвенція про право міжнародних договорів також передбачає, що припинення договору або призупинення його дії може бути внаслідок його порушення, неможливості його вико-нання, корінних змін обставин, розриву дипломатичних або кон-сульських відносин, виникнення нової імперативної норми зага-льного міжнародного права. У цьому самому розділі закріплені норми, що регулюють процедуру, якої потрібно дотримуватись щодо недійсності договору, судового розгляду, арбітражу та примирення, а також визначають наслідки недійсності, призупи-нення або припинення договору. У розділі шостому Конвенції «Інші постанови» (ст. 73—75) ідеться про випадки правонаступності держав, відповідальності держав, про початок військових дій, дипломатичні та консульські відносини. Розділ сьомий «Депозитарій, повідомлення, виправлення і ре-єстрація» (ст. 76—80) містить норми, які регламентують питання депозитаріїв договору, їхні функції, порядок виправлення поми-лок у текстах договору, реєстрації та опублікування договорів. «Заключні положення» — це назва восьмої частини Конвенції (ст. 81—85). У цій частині регулюються питання, пов’язані з під-писанням, ратифікацією договору, приєднанням до нього, а та-кож питання набрання чинності договором. Важливим документом, що регулює міжнародні відносини в процесі укладення міжнародних договорів за участі міжнародних організацій, є Віденська конвенція про право договорів між дер-жавами і міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. Вона складається із восьми частин, в якій об’єднано 86 статей. Ця конвенція застосовується до договорів, які вкладаються між однією або кількома державами і однією або кількома міжнародни-ми організаціями. Крім того, вона регулює договори, які уклада-ються між міжнародними організаціями. Право укладення цих договорів від імені держави надається особі, яка має відповідні повноваження, або особам, які предста-вляють свою державу і яким немає потреби мати відповідні пов-новаження завдяки тим функціям, які вони виконують. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, представники держав у міжнародних конференціях, міжнародних організаціях, а також глави постійних представництв при міжна-родній організації. Що стосується міжнародної організації, то тут, як правило, від її імені виступає особа, що має відповідні повноваження. Відповідне значення має питання щодо способів виявлення згоди на обов’язковість договорів. Якщо вести мову про державу, то такими способами є підписання договору, обмін документами, які лежать в основі договору, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або інші способи, щодо яких є домовленість. Стосовно згоди міжнародних органі-зацій щодо обов’язковості для неї договору, то вона може бути виражена підписанням договору, обміном документами, актом офіційного підтвердження, прийняттям договору, його затвер-дженням, приєднанням до нього або іншим способом, про який є домовленість. У процесі укладення договорів велике значення мають засте-реження, які формулюються при підписанні, ратифікації, офіцій-ному підтвердженні, прийнятті або затвердженні договору або ж приєднанні до нього. Відповідно до ст. 19 Конвенції, застережен-ня не робляться у випадку, коли вони прямо заборонені догово-ром, або коли вони чітко виражені договором і в їх число не вхо-дить дане застереження, або коли застереження не сумісне з об’єктом і метою договору. Ці застереження можуть бути прийнятими або проти них можуть бути відповідні застереження. Прийняття застереження або заперечення проти нього має бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома відповідних держав або міжнародних організацій. Договір набуває чинності в порядку і згідно з датою, які передбачені безпосередньо у самому договорі або узгоджені між учас-никами договору. За відсутності такого положення або домовле-ності договір набуває чинності, як тільки буде виражена згода всіх держав і організацій, що брали участь у переговорах. Кожен чинний міжнародний договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись. Держава як учасник договору не може посилатись на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання цього догово-ру. Це саме стосується і міжнародної організації, яка так само не може посилатися на правила даної організації для виправдання невиконання цього договору (ст. 26—27). Загальним правилом є те, що договір не створює зобов’язань або прав у третій державі або третій організації без їх на це згоди. Така згода має бути висловлена у письмовій формі, і це повинно випливати із правил відповідної організації. Договір може бути змінений за загальною згодою його учас-ників. Це є загальним правилом. Конвенція також містить норми, які стосуються нечинності до-говорів. Причому держава не має права посилатися на ту обстави-ну, що її згода на обов’язковість для неї договору була виражена в порушенні того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори. Це саме стосується і міжнародної організації. Договори можуть бути недійсними (не-чинними), коли вони були укладені внаслідок помилки, обдурю-вання, підкупу представника держави або міжнародної організації, їх примусу, погрози силою або шляхом її застосування. Договір також є не чинним, якщо на момент укладення його він суперечить нормі загального міжнародного права. (ст. 48—53). Конвенція передбачає умови припинення договору або призу-пинення його дії (ст. 54—64). Так, припинятися договір може за згодою його учасників або відповідно до положень договору, а також у зв’язку з денонсацією або виходом із договору. Призупинення дій договору може бути відповідно до поло-жень договору або за згодою всіх його учасників. Договір може також бути призупинений за згодою лише окремих його учасни-ків, але за умови, коли це передбачено або не забороняється до-говором, коли це не впливає на користування іншими учасника-ми своїми правами, що закріплені у даному договорі, або на виконання ними своїх обов’язків. Він може бути також призупи-нений, коли це буде несумісним з об’єктом і цілями договору. Припинення договору або призупинення його дії може бути на основі укладення наступного договору, або внаслідок його пору-шень (ст. 59—60). Крім того, підставою для припинення договору або виходу з нього є неможливість його виконання, якщо ця неможливість є наслідком безповоротного зникнення або знищення об’єкта, який необхідний для виконання договору. Якщо така неможливість є лише тимчасовою, то на неї можна посилатися як на підставу лише для призупинення дії договору. Конвенція містить інші норми, які стосуються депозитаріїв, повідомлень, виправлень, реєстрації тощо. Однією з важливих умов успішної зовнішньоекономічної дія-льності є вміння правильно укладати договори (контракти). Адже в міжнародні економічні відносини сьогодні вступає дедалі біль-ше суб’єктів, і ця діяльність не є предметом лише спеціалізова-них зовнішньоекономічних організацій, де зосереджена значна кількість професіоналів, які займаються проблемами міжнарод-них економічних договорів. Нині самостійними суб’єктами зов-нішньоекономічних відносин нерідко виступають підприємства, об’єднання та інші господарські системи, для яких ця справа є лише одним із напрямів їхньої діяльності. У даному параграфі увага буде зосереджена на укладенні не лише міждержавних економічних договорів (угод), а й зовніш-ньоекономічних договорів (угод) між окремими підприємствами, організаціями. Здійснюючи підготовчу роботу щодо укладення договорів, слід передусім з’ясувати інтереси сторін, щоб потім чітко їх від-бити у змісті контракту. Причому тут потрібно домагатися розу-много поєднання своїх інтересів з інтересами іншої сторони (ко-нтрагента). Велике значення має і врахування ризику як з економічного, так і з юридичного погляду. Якщо мати на увазі юридичні аспекти цієї справи, то насамперед необхідно врахува-ти зміст відповідних норм права, які застосовуватимуться для ре-гулювання відносин, що можуть виникнути в межах відповідного договору. Визначаючи умови договору, слід намагатися по можливості знизити ризик витрат у разі невиконання договірних зобов’язань партнером, а для цього необхідно мати відповідну інформацію про його платоспроможність та комерційну репутацію. Потрібно передбачити і варіанти порушення зобов’язань з боку контраген-та, а також спосіб захисту своїх інтересів. Наприклад, якщо є пі-дозра, що партнер є неплатоспроможним або може таким стати, то слід отримати від нього банківську гарантію. Вживаючи заходів щодо зниження непередбачених негатив-них наслідків з боку іноземного партнера (контрагента), перед укладенням договору слід зважити і свої можливості щодо вико-нання належним чином своїх майбутніх зобов’язань. Необхідно враховувати також і те, що бурхливий розвиток зо-внішньоекономічних відносин, народження нових форм співробі-тництва, договорів не дає можливості адекватно й своєчасно ві-дображати ці та інші зміни у законодавстві. У зв’язку з цим зрос-тає значення саме договірного урегулювання відносин, особливо у разі відсутності законодавства. Якщо немає відповідного нор-мативного акта, який регулює договірні відносини в певній галузі міжнародного економічного співробітництва, то краще у договорі детально урегулювати взаємні права та обов’язки сторін, ніж зве-ртатися до суду або арбітражу. Детальне розроблення і погодження умов договору вимагає значних затрат часу, і щоб його якось зекономити, слід викорис-товувати типові контракти, в яких закріплені загальні для даного виду положення. Звичайно, вони потребують у кожному конкре-тному випадку подальшої спеціалізації, адже неможливо на всі випадки життя створити один універсальний контракт. Важливе значення має і те, хто готує проект контракту як осно-ву договірних відносин. Практика зовнішньоекономічного співро-бітництва засвідчує, що у більш вигідному становищі перебуває саме та сторона, яка розробляє проект договору. Не слід забувати і про інтереси партнера, домагаючись збалансування договірних умов, дотримуючись розумних меж, адже пред’явлення завищених вимог до контракту (наприклад, надання додаткових гарантій) мо-же викликати збільшення вартості послуг, товарів тощо. При укладенні контрактів важливим є вибір країни, право якої може бути використаним для регулювання відносин між сторона-ми. Це може бути (за взаємною згодою) право країни, яка предста-влена однією із сторін, або право інших держав, якщо виникають суттєві суперечності в правових нормах країн, що укладають дого-вір. У даному випадку можна використовувати, наприклад, загаль-ні умови Європейської економічної комісії, в яких відбито зміст правових норм таких країн, як Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Італія, Голландія, Норвегія, ФРН, Фінляндія, Франція, Швеція і Швейцарія (форма № 188). Загальні умови широко засто-совуються у договірній практиці багатьох західних країн. Необхідною умовою успішного міжнародного економічного співробітництва є високий професіоналізм тих, хто займається питаннями договірної роботи. Якщо договір складається безгра-мотно з юридичного погляду, то це, як правило, завдає значної майнової шкоди. Трапляються контракти, в яких досить детально викладені зо-бов’язання сторін, але не сказано про відповідальність у разі їх невиконання, хоч це не означає, що її не існує. Тому краще зро-бити застереження щодо відповідальності, її меж у контракті. У цьому переконує такий приклад. Одна із організацій України уклала з іноземним партнером договір на поставку товарів, у якому не передбачалася відповідальність постачальника (продавця). Але товар був поставлений з грубим порушенням строків. На ос-нові чинного законодавства покупець — іноземний партнер — висунув вимогу відшкодувати йому завдані збитки, які значно перевищили вартість самого товару. Коли б у даному випадку у договорі були обумовлені межі відповідальності, то це б істотно поліпшило становище українського продавця. Важливе значення при укладенні зовнішньоекономічних дого-ворів має тлумачення тих термінів, які в них використовуються. У Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» у ст. 1 дається визначення найбільш типових термінів, які вживаються в процесі здійснення зовнішньоекономічної діяль-ності. Зокрема, роз’яснюються такі терміни, як валютні кошти, де-мпінг, експорт, імпорт, квоти, ліцензії, митне регулювання та ін. Реальність протоколів, листів про наміри, меморандумів, угод тощо, їх обов’язковість залежать від того, як до цього ставляться сторони, котрі ці документи підписали. Чітко відмежувати декла-рації від реальних зобов’язань буває інколи просто неможливо. У тих випадках, коли, наприклад, зовнішньоторговельна угода оформляється одним документом (договором, контрактом) або ін-шими документами, що підписуються одночасно, то тут проблем, як правило, мало. Але в багатьох випадках такі угоди укладаються через пошту, телеграф, телекс, що викликає певні непорозуміння. Як відомо, в укладенні договору беруть участь дві сторони: оферент (сторона, яка виступає з пропозицією укласти договір) і акцептант (сторона, яка повинна дати згоду на укладення договору). Укладаючи договір про зовнішньоекономічну діяльність, слід дотримуватися встановлених законодавством вимог, інакше до-говори будуть недійсними. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб’єкти насамперед по-винні бути здатними укласти такий договір. Складаючи його текст, вони мають право використовувати відомі міжнародні зви-чаї, рекомендації міжнародних органів та організацій. Зовнішньоекономічний договір укладається у письмовій фор-мі (якщо інше не передбачене законодавством або міжнародним договором України), підписує договір особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено на це відповідним документом, виданим за підписом керівника. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом міс-ця її укладання, а форма угод з приводу будівель та іншого неру-хомого майна, розташованого на території України, — законами України. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визна-чаються правом місця її укладання, якщо сторони не передбачили інше. За відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів, за-стосовується право країни, де заснована або має основне місце діяльності сторона, яка є продавцем у договорі купівлі-продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму; ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; експедитором — у договорі транспортно-експедиційного обслуговування; страхувальником — у договорі страхування; кредитором — у договорі кредитування; дарувальником — у договорі дарування; поручителем — у договорі поруки; застав-ником — у договорі застави. У цій статті вирішуються питання застосування права і щодо ін-ших договорів. Так, до зовнішньоекономічного договору про ство-рення спільного підприємства застосовується право країни, на тери-торії якої спільне підприємство створюється й офіційно реєструється.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародно-правове регулювання порядку укладення міжнародних економічних договорів» з дисципліни «Міжнародне економічне право»
