Європейське економічне співтовариство та Європейський Союз у системі міжнародних економічних відносин
Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або «Спільний ринок») утворено 25 березня 1957 р. на основі Римсь-кого договору. Сьогодні це угруповання, яке об’єднує 15 західно-європейських країн (Австрію, Бельгію, Велику Британію, Гол-ландію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію, Францію, Швецію). Цілі, заради яких об’єдналися ці країни, зводяться до створення мит-ного союзу у межах даної міжнародної організації, формування спільного ринку робочої сили, послуг та капіталів, проведення єдиної торговельної політики щодо інших країн, утворення еко-номічного і валютного союзу та проведення спільної політики у галузі сільського господарства й транспорту, зближення економічного законодавства учасників. Цілком зрозуміло, що в основі цих цілей лежить прагнення фі-нансової олігархії зазначених країн розширити ринки збуту й тери-торіальну сферу своєї діяльності, що, у свою чергу, дасть змогу зна-чно піднести економічну могутність країн — учасниць ЄЕС, консолідувати їхні зусилля у боротьбі з монополіями інших держав. Угруповання країн — учасниць ЄЕС уже в 70-х роках завою-вало досить міцні позиції на світовому капіталістичному ринку. На них припадало понад 40 % промислового виробництва, 50 — експорту і близько 30 % прямих зарубіжних інвестицій роз-винутих країн. Однак криза 1980—1982 рр. засвідчила, що темпи економічного розвитку в країнах — учасницях ЄЕС щонайменше у 2 рази поступаються японським та американським. Домінуюча економічна перевага цих двох країн з багатьох позицій зберегла-ся і досі. Сьогодні монополіям США належить 80 % обчислюва-льного устаткування, функціонуючого в капіталістичних країнах; вони володіють 70 % ринку ліцензій. Японські корпорації контролюють близько 80 % світового капіталістичного виробництва відеотехніки, 75 % промислових роботів, близько 60 % верстатів з числовим програмним управлінням. Механізм системи управління ЄЕС пройшов складний шлях. Сьогодні його виконавчими органами є Рада і Комісія. Рада включає до свого складу міністрів держав-учасниць. Комісія здійснює свою діяльність на основі рішень Ради і по-кликана проводити єдину політику ЄЕС. Їй підпорядковано ряд комітетів управління та інших допоміжних органів. Діяльність ЄЕС регулюється так званим правом Співтоварист-ва. У його основі лежить Римський договір 1957 р. та інші дже-рела. «Право Співтовариства» є автономною правовою системою наднаціонального характеру, завдяки чому органи ЄЕС наділені повноваженнями не лише відносно держав-членів, а й їхніх гро-мадян та юридичних осіб. Водночас правову систему Співтова-риства слід розглядати як складову права і відповідно міжнарод-ного економічного права. У межах ЄЕС вирішуються питання не лише економічного, а й політичного характеру. Фактично з червня 1984 р. діячі ЄЕС почали займатися питаннями будівництва «політичної Європи». На їхню думку, політична Європа може дати сили Європі еконо-мічній. У процесі реалізації цієї ідеї було зроблено ряд перших конкретних кроків. Так, з 1 січня 1985 р. було введено загально-європейський паспорт, затверджені прапор і гімн Співтовариства, створені органи для вирішення питань ліквідації кордонів та усу-нення формальностей. Поряд з цим проводилася робота щодо створення нової інтеграційної структури — Західноєвропейсько-го союзу, який має замінити Співтовариство. Проте, як засвідчило життя, ЄЕС не було перетворено у нову структуру. Зберігаючи свою самостійність, воно увійшло до складу нового утворення — Європейського співтовариства, або, як його ще називають, Європейського Союзу, створеного відповідно до Маастрихтського договору (набрав чинності з 1 листопада 1993 р.). Крім Європейського економічного співтовариства, до складу Європейського Союзу входять Європейське об’єднання вугілля та сталі і Європейське співтовариство з атомної енергії та 15 держав-членів (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). Сумарна територія цих країн становить 236 191,07 км2, а чисельність населення — майже 375 млн. Ураховуючи роль Європейського Союзу в системі міжнарод-них відносин у цілому і відносин економічного характеру зокре-ма, зміни загальної ситуації у світі, багато держав висловлюють своє бажання стати його членами. Уже подали відповідні заяви Туреччина, Кіпр, Мальта, Австрія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія та Норвегія. У зв’язку з цим вироблені критерії прийняття нових членів до Європейського Союзу. Країна-претендент до вступу в цей союз передусім має бути європейською, демократичною і по-важати права людини. Крім того, вона повинна мати функціону-ючу ринкову економіку, прийняти інтеграційне законодавство Європейського Союзу і бути в такому стані, який дає можливість реалізувати зовнішню політику співтовариства. Слід зазначити, що змінилася політика Європейського Союзу і стосовно країн Східної Європи. Наприкінці 1991 р. була укладена угода з Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною (нині Чехія і Словаччина), в 1992 р. — з Болгарією і Румунією щодо їх асоціа-ції в Союзі. У липні 1994 р. було прийнято принципове рішення Європей-ського Союзу про можливість у перспективі вступу країн Східної Європи до його складу як повноправних членів. Для цього, як свідчать експертні висновки, потрібно буде 7—10 років, а для де-яких країн навіть більше. На початку 2003 р. Європейським Союзом було прийнято рі-шення про підписання угод про вступ десяти країн, а саме: Есто-нії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Угорщини, Чехії. Парламенти 15 держав — членів Євросоюзу мають підписані угоди ратифікувати, а в зазначених країнах по-винні бути проведені національні референдуми, на яких громадя-ни повинні висловити свою думку про вступ до цього європейсь-кого угруповання. Нині остаточно визначена дата вступу нових членів — травень 2004 р. У 2007 р. планується вступ до Євросоюзу Болгарії та Румунії. Як уже зазначалось, Європейський Союз є одним з найвпли-вовіших міждержавних об’єднань. Неоднозначність його рис та ознак, відсутність аналогів цьому утворенню у практиці міжна-родних відносин є причиною існування різноманітних поглядів на його місце в системі учасників міжнародних відносин. Досить поширеною є думка, що Європейський Союз — перехідна форма від міжнародної організації до держави з федеративним устроєм. Не заперечуючи проти існування такої тенденції, зазначимо, що це об’єднання ще й досі має чимало рис, які дають змогу розгля-дати його як міжнародну організацію. Розгляд ЄС серед міжнародних організацій обумовлюється ще й тим, що, як уже зазначалося, його основу становлять три між-народні організації: Європейське співтовариство (ЄС), яке раніш було відоме як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Правовою підвали-ною існування всіх трьох організацій є міждержавні договори про їх створення, а саме: Договір про створення ЄОВС від 18 квітня 1951 р., Договір про створення ЄЕС і Договір про створення Євроатому від 25 березня 1957 р. Саме зі створення цих організа-цій починається історія сучасного Європейського Союзу. Як випливає з назв ЄОВС та Євроатому, діяльність цих орга-нізацій обмежувалась певними галузями економіки. Сфера інте-ресів ЄЕС, навпаки, була визначена значно ширшою й охоплюва-ла практично всі інші галузі, окрім указаних вище. Однією з головних спільних рис трьох організацій було існу-вання однакових органів управління, частина яких навіть була спільною. Так, основу інституційної структури цих об’єднань становили Рада та Комісія, які діяли в усіх організаціях, а також Асамблея і Суд, які були спільними для них. Одним із значних етапів на шляху до створення діючої нині структури ЄС було підписання 8 квітня 1965 р. Договору про ство-рення єдиної Ради і єдиної Комісії європейських співтовариств. Нині органами управління ЄС є Європейська рада, Європей-ський парламент, Рада Європейського союзу, Європейська комі-сія та Європейський суд. Членами Європейської ради, яка визначає загальні напрями розвитку ЄС, є глави держав чи урядів держав-членів, Голова Єв-ропейської комісії, а також їх заступники — міністри закордон-них справ та один із членів Європейської комісії. Виконавчими органами ЄС є Рада Європейського Союзу і Європейська комісія, остання з яких несе відповідальність за дотриманням виконання Договору про ЄС, має повноваження щодо законодавчої ініціати-ви, контролю та імплементації і, отже, є головною ланкою прак-тичної реалізації політики ЄС. Діяльність ЄС регулюється так званим правом ЄС, яке є вели-ким за обсягом нормативним масивом, що охоплює значну кіль-кість різноманітних норм, які різняться юридичною силою, ієрархічними зв’язками, сферою дії, а також іншими ознаками. Крім цього, праву ЄС притаманна значна специфіка, яка полягає в тому, що це право є автономною системою, яка має основу в міжнародному правопорядку і межує за своєю природою, з одно-го боку, з міжнародним правом, а з іншого — з національним. Склад джерел права ЄС заведено розділяти на дві групи, пер-ша з яких дістала назву «первинне право», а друга — «вторинне право». Такий поділ джерел є не просто їх класифікацією, а характеристикою ієрархії їх відносин. Первинне право має пріоритет, вищу юридичну силу порівняно з актами вторинного права, яке створюється і діє на основі первинного і не може йому суперечити. Поняття «первинного права» охоплює передусім три установ-чі договори, на основі яких були створені співтовариства: Пари-зький договір про європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) 1951 р. і два Римські договори 1957 р. — про Європейсь-ке Співтовариство і Євроатом разом з усіма протоколами, декла-раціями та іншими документами, які є додатками до них; доку-менти, якими до них вносились зміни та доповнення, зокрема Договір про злиття 1965 р., Акт Ради про проведення прямих ви-борів у Європейський парламент 1976 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський до-говір 1997 р., договори про приєднання до ЄС нових членів. Поняття «первинне право» охоплює також міжнародні дого-вори співтовариств і джерела, які належать до так званого непи-саного права. Останніми є загальновизнані принципи і норми, що належать до звичаєвого міжнародного права, а також загальні принципи права, закріплені в конституціях держав-членів. Під вторинним правом ЄС розуміється сукупність правових актів, які приймаються правовими інститутами й іншими органа-ми співтовариств. Відповідно до ст. 89 Договору про ЄС загалом таких актів існує п’ять: регламент, директива, рішення, рекомен-дації та висновки. Регламент призначений для загального застосування. Він є обов’язковим в усіх його частинах і підлягає прямому застосуван-ню в усіх державах-членах. Регламенти вирішують головні питан-ня діяльності співтовариств, служать основою правового регулю-вання їхньої діяльності. Оскільки регламентами регулюються найважливіші питання політики ЄС, вони відрізняються від інших актів досить загальним характером викладених у них положень. Наступним за юридичною силою документом вторинного права є директива. Вона також є обов’язковим актом, але міс-тить положення, заходи щодо виконання яких держави встанов-люють самостійно. Саме директиви відповідно до Маастрихтсь-кого договору (ст. 100) відіграють головну роль у процесі гармонізації права співтовариств, тому їх положенням необхідно приділити особливу увагу в процесі адаптації законодавства України до права ЄС. При цьому, однак, слід враховувати, що директива може бути адресована як державам-членам у цілому, так і окремим із них, унаслідок чого джерелом узгодження мають обиратись директиви загального характеру. Рішення, як і регламент, є обов’язковим у цілому для тих, ко-му воно адресоване, однак від останнього воно відрізняється ви-щим ступенем конкретизації своїх положень. За загальним правилом рекомендації та висновки не є обов’язковими. Однак слід враховувати, що відповідно до Дого-вору про ЄОВС рекомендації мають обов’язкову силу і є анало-гом директиви в рамках ЄС та Євроатому. Отже, нормативний характер у праві ЄС мають регламенти, директиви, рішення, а також рекомендації, які приймаються в рамках договору про ЄОВС. Останнім джерелом вторинного права ЄС є рішення Суду ЄС, які мають силу прецеденту. Право ЄС, як і будь-яка інша система права, має у своєму складі нормативні акти різної юридичної сили. Відповідно до Амстердамського договору ієрархія нормативних актів у ЄС має шість рівнів: 1) установчі акти; 2) загальні принципи; 3) міжна-родні договори; 4) вторинне право співтовариств; 5) міжінституційні угоди і подібні акти; 6) угоди між державами-членами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Європейське економічне співтовариство та Європейський Союз у системі міжнародних економічних відносин» з дисципліни «Міжнародне економічне право»
