Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво ви-явлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ве-дення бесіди (звідси і назва — від грец. діалего — веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика— це своєрідний і єдино прави-льний метод пізнання. Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого по-чатку набула високого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників вели-кої майстерності, підготовки. Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безпе-рервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового. У філософів різних часів і епох — від античних до класиків німецької філософії — було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі піз-ніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в об’єктивно-ідеалістичній формі. Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалек-тики — об’єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об’єктивної ді-алектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції — світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, змі-ни, стрибків — на відміну від метафізики, яка розглядає все ста-лим, незмінним. Принципи діалектики — вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і во-дночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: розвитку; об’єктивності; детермінації; тотожності об’єктивної і суб’єктивної діалектики; взаємозв’язку. Філософія вивчає універсальні зв’язки. Вони становлять пред-мет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають кате-горії діалектики. В категоріях фіксуються знання, риси, відно-шення, які властиві всьому буттю. Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно пов’язане об’єктивне знання про від-повідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осяга-ється і обмірковується цей зв’язок. Серед різноманітних зв’язків реального світу філософське пі-знання виділило різні типи їх існування. І. Універсальні зв’язки буття, які фіксують категорії діалектики: 1. Одиничне, загальне та особливе. 2. Явище і сутність. 3. Діалектичні закономірності як форма зв’язку. Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межа-ми, певною визначеністю. Одиничне — це ім’я предмета. Воно за своїм змістом, проявом багатше від загального. Загальне — це об’єктивно існуюча тотожність між предмета-ми, речами, явищами. Його не можна побачити, відчути, торкну-тися руками. Воно існує лише через одичне як його момент. За-гальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково, в тому, що є тотожним у предметах. Загальне за своїм змістом бід-ніше, ніж одиничне. Водночас воно глибше розкриває зміст, сут-ність речей. Особливе є проміжною категорією між одиничним і загаль-ним. Воно відображає момент суперечливої єдності одиничного і загального. Особливе є загальним відносно одиничного і одинич-ним відносно загального. Наприклад, якщо взяти ланцюжок по-нять «Іван — студент — людина», то в ньому «Іван» є одинич-ним, «студент» — особливим, «людина» — загальним. Відносно «Івана» загальним є «студент», а відносно «людини» «студент» є одиничним. Явище — це все те, що чуттєво сприймається. З точки зору гносеології, явище свідчить про щось інше (наприклад, таке яви-ще, як інфляція, є ознакою кризи всього економічного життя су- спільства). Через явище пізнається сутність речей. Сутність — це те, що є сукупністю суттєвих характеристик речі, субстанціональною, закономірною основою сущого. Сут-ність пізнається у явищах, а всяке явище є сутнісним. Шлях пі-знання істини — це рух від явища до сутності, від сутності пер-шого порядку до сутності другого порядку і т.д. Співвідносні категорії пов’язані одна з одною. Зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тоб-то, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми маємо наслідок, то повинна бути і його причина, якщо ми з’ясували суть, то лише через аналіз явищ і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про за-кономірні необхідні зв’язки між ними як результат відображення дійсності. II. Структурні зв’язки буття: 1. Частина і ціле, принцип цілісності. 2. Форма і зміст. 3. Система, елемент, структура. Принцип системності. Частина — це те, що в сукупності з іншими складовими ство-рює ціле. Ціле є те, що з’єднує окремі частини. Але ціле є щось інше, ніж проста сума складових частин. Воно пов’язане з принципом цілісності, що об’єднує різні типи зв’язків: будови, структури, функціонування, розвитку. Поняття «частина — ціле» займають важливе місце в так званому системному підході дослідження рі-зних об’єктів. Систему визначають як упорядковану множину взаємозв’язаних елементів з певною структурою і організацією. Елемент — це компонента (одиниця аналізу складних пред-метів, явищ і процесів), яку не можна поділити на більш елемен-тарні частини. Структура — це відносно сталий засіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона відображає упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єктів пізнання. Структурні зв’язки пронизують усі процеси, які відбуваються у системних об’єктах. Системно-структурний підхід дослідження об’єктів різ-ної природи включає певні вимоги: реактивності, адаптивності, самоорганізації, ієрархічності та інші. Зміст — це сукупність різних елементів та системи взаємодій між ними, що визначають тип, характер явища, предмета, процесу. Форма — це засіб існування того або іншого змісту. Форма організує зміст, фіксує ту чи іншу ступінь його розвитку, норма-лізує його стан. Форма більш консервативна і стала, ніж зміст, вона невід’ємна від змісту предмета і відносно самостійна від нього. Існує багато наук, що вивчають форму: це геоморфологія, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика та інші. Ко-жна наука успішно використовує метод формалізації. III. Зв’язки детермінації: 1. Причинні зв’язки. 2. Необхідність і випадковість. 3. Можливість і дійсність. 4. Концепція детермінізму та її протилежність — індетермінізм. Причина — це те, що викликає наслідок. Вона ніколи не ви-ступає в чистому вигляді: її завжди породжують умови і привід. Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не ви-кликають наслідок. Але поза певними умовами причина не діє, а якщо і діє, то безрезультатно або не повною мірою. Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Не слід також ототожнювати причину і привід. Він пов’язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом. Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, і наслідок ніколи не запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ, і кожне з них в універсальному світовому зв’язку може бути водночас і причиною, і наслідком. Причинний зв’язок буття і пізнання доповнюється категорія-ми необхідності і випадковості. Необхідність — поняття для ви-значення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування. Необхідним є те, що за певних обставин обов’язково є або повинно бути. Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов’язковість виникнення або існування подій. Випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти: по-перше, випадковість виступає формою виявлення необхіднос-ті, по-друге, випадковість виступає як її доповнення. Можливість відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Реальна можливість та, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість має малу ймовірність здійснення, а ймовірність здійснення неможливості дорівнює нулю. Дійсність характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Вона є здійсненою можливістю. До основних діалектичних законів належать: 1. закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; 2. закон єдності і боротьби протилежностей; 3. закон заперечення заперечення. Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визна-чення таких понять, як якість, кількість, міра. Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість. Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке пра-ктично не пов’язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує ме-жу, в якій предмети залишаються якісно визначеними. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається за-вдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиня-ються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається за-вдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за: характером; змістом; формою їхнього прояву та ін. Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку пред-мета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За зміс-том — це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що пе-рехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихій-но, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреа-гувати на нього. Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основ-них законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, пере-бувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна од-ну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиклю-чають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба проти-лежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є перехо-дом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набува-ють нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов’язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетво-рення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення. Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження но-вих ознак на основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінчен-ним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді мож-ливості (в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У світі ні-що не виникає тільки через можливість, усе виникає через об’єктивну необхідність. У суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підви-щується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку. Закон заперечення заперечення є також одним з основних за-конів діалектики, який відображає поступальність, спадкоєм-ність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечен-ня можна зобразити так:
Теза — така форма думки (судження), в якій щось стверджу-ється. Антитеза — заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез, у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним мо-ментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі. Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неми-нучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внут-рішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможли-вим без їхнього розв’язання. Процес розвитку відносин протиле-жностей у рамках певної суперечності має свої етапи: 1) вихідний стан об’єкта; 2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, пере-творення об’єкта на свою протилежність (тобто перше запере-чення вихідного стану); 3) розв’язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного. У цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням по-переднього, а весь процес — запереченням заперечення. Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механі-чне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збе-реження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сут-ністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвит-ку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на по-передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвит-ку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобі-чності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже сту-пені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв’язку між етапами в розвитку явища, що виступа-ють як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зароджен-ня до розв’язання. Остання стадія, стадія розв’язання суперечнос-тей, перебуває в такому зв’язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на но-вій вищій основі. В об’єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадково-стей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Закони розвитку буття» з дисципліни «Філософія»
