Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабо- власницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.). Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грець-кої філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеї-зму становлять два важливі принципи: ідея божественного тво-ріння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно вза-ємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислен-ня за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог. Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити. Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність. Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнан-ня, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в свя-щенних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пі-знання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тіль-ки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра. У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сут-ність пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання: 1. Чи є річ? 2. Що вона собою являє? Яка вона? 3. Для чого вона існує? Відповідь на перше запитання дає змогу з’ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з’ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами, буття і сутність сходяться тільки в Бо-гові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша сутність ді-стала своє існування, вона має бути створена Богом. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визна-чення сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цьо-го, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне? Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і подо-бою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, неза-лежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй ті-ло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює. Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органіч-ною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою. Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступально-му русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини за-безпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв’язки, що включають індивіда у сакра-льні зв’язки, а таким є насамперед церква, мають винятково ду-ховний характер. Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою не-повторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян, сирійців, вірмен та інших на-родів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські фі-лософи зберегли античне розуміння науки, об’єднавши всі на- укові знання під іменем філософії. Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники Плотін (205—270 pp.), Ямвліх (245—330 pp.) і Прокл (412—485 pp.). Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрар-хічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов’язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини» пере-буває єдине — це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближа-ється до єдиного. Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій — душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, во-на рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташо-ваний четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з по-глядами неоплатоніків, душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло за-вдяки душі одержує форму. Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Зна-менитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін напи-сав відому працю «Джерело знань», у якій є такі слова: «Вчен-ня — світло, неуцтво — тьма». Дамаскін дав наукове визначення філософії, наголосивши на важливості таких її рис: 1) філософія є знання про природу сущого; 2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого; 3) філософія є справа смерті; 4) філософія — уподібнення Богові, а уподобитися Богові мо-жна трьома способами: а) мудрістю, або знанням істинного блага; б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупере-дженість в судженнях; в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло; 5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то лю-бов до Бога і є справжня філософія. Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєд-нання божественного і самототожного розуму з мертвим, інерт-ним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити ро-зум, дух від пут матерії і з’єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія. Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямв-ліха, Прокла — мала великий вплив на християнських мислите-лів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в ос-нову подальшого розвитку містичного напряму в богослов’ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями — Васи-лієм Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським. Починаючи з Х—XI ст., в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід зазначити дві тенденції — раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характер-ним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічній свідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної те-нденції характерним є також інтерес до історії філософії та полі-тики. Друга тенденція — ісихазм — знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі християнсь-кої етики. Ісихія — вміння досягати спокою, безмовності, відчу-женості від конкретної реальності. Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особ-ливо загострилась в останній період існування Візантійської ім-перії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, осо-бливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього виступав калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290—1348 pp.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV—XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці набуває значного поширення у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом. Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість мислення в Київській Ру-сі. Найбільше це виявилось у виборі православної релігії на Русі та введенні князем Володимиром християнства (X ст.).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку» з дисципліни «Філософія»
