У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства кредит все більше привертав до себе увагу на-уковців. Попервах економічна думка зосереджувалася переважно на самому понятті кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв’язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу. Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводить-ся до таких положень: • об’єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі; • кредит — це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві; • позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі; • банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулю-ючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позичку; • пасивні операції банків є первинними порівняно з активними. Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класи-ки політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Мілль. А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не гро-шовий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які пози-чаються, — це лише технічний засіб перенесення реального капі-талу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тіль-ки визначає, як цей капітал буде застосований. На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розви-тку виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за відсутності банків. Погляди на кредит класиків політекономії розвивали і такі відомі економісти, як К. Маркс, Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін. Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі креди-ту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на ба-нківську і грошову політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи, представники якої об’єдналися на-вколо акта Р. Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичко-вий капітал — це лише дзеркальне відображення реального капі-талу, то випуск банкнот має обмежуватися їх повним золотим за-безпеченням. Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралісти-чної теорії трактували процент як частину прибутку, створено-го в процесі виробництва, визнавали залежність норми проце-нта від норми прибутку. Усе це було кроком уперед у вивченні кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його «чудодійної» сили у створенні капіталу, у розвитку суспільно-го виробництва. Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовле-ні тим, що класики не змогли до кінця з’ясувати різницю між по-зичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового ка-піталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу. Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д. Рікардо не побачили його зворотного впливу на сфе-ру виробництва, на оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визнаючи їх акти-вного впливу на процес відтворення. Така однобічність позначи-лася і на трактуванні сутності позичкового процента. Вони не розгледіли залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон’юнктури. У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробницт-ва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, викори-стання кредиту й банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку натураліс-тичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями — екс-пансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту. Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається та-кими основними положеннями: • кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу; • банки — це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту», творці капіталу; • активні операції банків є первинними відносно пасивних. Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був анг-лійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки. Поняття кредиту пов’язувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити ба-гатство й капітал. Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього, на його думку, достатньо лише активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу повністю забезпечених грошей, Дж. Ло пропонував випуска-ти нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці провалились. Як тільки створений Дж. Ло банк розпочав випуск незабезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились, і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміц-нило позиції прихильників теорії натуралістичної. Проте в міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особ-ливо сприяв цьому у другій половині XIX ст. англійський еконо-міст Г. Маклеод. На відміну від Дж. Ло він стверджував, що кре-дит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; банки — «фабрики кредиту», вони створюють кредит, а значить і капітал. Розглядаючи банки як «фабрики кредиту», Г. Маклеод цілком ло-гічно доводив, що вирішальна роль у їхній діяльності належить активним операціям. На його думку, банки через депозитну чи готівкову емісію можуть здійснювати кредитні операції, унаслі-док яких потім формуються депозити. Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло і завдяки його невдалим експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він по-переджав, що у здатності банків помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г. Маклеод навіть ставив завдання знайти межі «розумного» збільшення обсягів кредиту. Усе це стало по-мітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а вод-ночас і кроком до зближення з натуралістичною теорією. Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набирала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською. Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулюван-ня економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган. Й. Шумпетер у своїй книжці «Теорія господарського розвит-ку» дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвит-ку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випу-скають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва. Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання. Ще далі в розроблення кредитної політики згідно з ідеями ка-піталотворчої теорії кредиту просунувся А. Ган. На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм ка-піталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкрити-ся під час кредитування за контокорентом. У такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в короткостроко-вих, а й у довгострокових кредитах, а отже і в капіталах. За кон-токорентом банк може будь-коли збільшити «купівельну силу» підприємства, необхідну для залучення в його оборот робочої си-ли і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм за-безпечує зрощування банків з підприємствами, їх постійний кон-троль над економікою. Виходячи з цього А. Ган розробив рекомендації щодо широ-кого використання кредитної політики для підтримування висо-кої економічної кон’юнктури. Змінюючи умови кредитування, постійно форсуючи надання позик, банки можуть створити стіль-ки «купівельної сили», скільки необхідно, щоб збільшити попит, запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання економічно-го циклу. Рекомендації А. Гана користувалися великою популяр-ністю в 20-ті роки, коли глибокі економічні кризи регулярно уражали капіталістичний світ. Проте тривала гіперінфляція в самій Німеччині сприяла падінню авторитету капіталотворчих рекоме-ндацій. Під тиском цих обставин він дещо переглянув свої пози-ції. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган почав радити періодично проводити кредитну рестрикцію. Проте це не означало принципової відмови А. Гана від капі-талотворчої теорії кредиту. Уже в 1960 р. він стверджував, що значна частина висунутих ним у 20-ті роки положень, які гост-ро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку набули загального визнання. І це справді так. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейнсіанського напряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту. Дж. М. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіта-лотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Га-ном Кейнс вважав, що кризи й безробіття можуть бути послабле-ні втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси. М. Кейнс уважав за можливе посиленням кредитної експансії збільшити масу грошей в обороті і пропозицію позичкового капі-талу. Проте вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, він бачив не прямим, а опосередкованим — через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то по-слаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які да-ють таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому виходу з кризового стану. У тому самому напрямі діє розширен-ня платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання через зростання доходів і зменшення процента за умов кредитної експансії. Установлена Кейнсом залежність зростання економічної акти-вності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кін-цевому підсумку — від кредитної експансії, базувалася на кількі-сній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів «вузькі місця» обох теорій і у своїх побудовах ме-ханізму грошово-кредитного регулювання намагався їх обійти. Він теж відмовився від ідей своїх попередників щодо безмежних капіталотворчих можливостей кредиту та банків і радив поряд з кредитними інструментами широко використовувати інші заходи для регулювання економіки. Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко за-стосовують у своїх теоретичних побудовах представники нео-кейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки. Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного ре-гулювання свідчить про те, що в тривалому спорі представників на-туралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемог-ла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і «фабриками» грошового капіталу. Їх активні опе-рації хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко об-межують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім відірватися від реального капіталу і самостійність його має відносний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається теж по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ КРЕДИТУ» з дисципліни «Гроші та кредит»
