Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, на-самперед в галузі астрономії, математики, медицини, створили умови для розвитку філософії. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 pp. до н. е.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у ста-новленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космого-нії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У цен-трі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфу-ція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним ста-новищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високомо-ральної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які по-кликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуа-ціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповід-ність до їх назв. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать-ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засно-вником легендарного героя Хуанді (697—598 pp. до н. е.). Дао-сизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінли-вості світу. Дао — це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно — основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня роз-витку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдія-льності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізич-ної) діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія (як і індійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву вей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів. Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філо-софська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та іде-алізм з’являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведін-ки в Китаї.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Філософія стародавнього Китаю» з дисципліни «Філософія»
0
