Основні етапи розвитку фізіології і психології праці
Фізіологія і психологія праці як самостійні наукові дисципліни почали розвиватися в кінці XІX — на почат-ку XX століть. Передумовами їх розвитку були: • досягнення досить високого рівня розвитку загальної фізіо-логії і загальної психології, нагромадження значного експериме-нтального матеріалу щодо індивідуальних відмінностей людей за чутливістю аналізаторів, прояву психічних функцій тощо; • стрімкий розвиток продуктивних сил, впровадження досяг-нень науково-технічного прогресу у виробництво, зростання аварій-ності і травматизму працівників, що потребувало раціоналізації тру-дових процесів, обгрунтованого професійного добору кадрів. Проте ідеї вивчення методів праці з урахуванням наукових даних про людину мають давню історію. Так, ще Галілео Галілей зробив спробу застосувати математичний апарат для вивчення рухів людини. При цьому він виявив фактор втоми, який ускладнює викорис-тання математичних методів під час вивчення трудових процесів. У 1666 році де ля Гір встановив зв’язок між масою людини та її фізичною силою. Він визначив, що без зашкодження здоров’ю людина може пересувати по горизонтальній поверхні вантаж ма-сою до 65 кг, переносити по похилій площині до 70 кг. Спробу вивчати методи праці робили французький промисло-вець М. Перроте (1760 р.) та англієць Чарльз Беббідж (1830 р.). У Франції 1849 року було видано книгу «Керівництво з вибо-ру професії», в якій аналізувалися професії та властивості, необ-хідні людині для успішного оволодіння ними. Наприкінці XIX — на початку XX століття виходять у світ друковані праці з практичного використання наукових даних для організації трудової діяльності та підвищення її продуктивності. Найвідомішими на той час були дослідження Ф. Тейлора, який поряд з організацією праці та управління розглядав фізіологічні й психологічні питання, зокрема такі: професійний відбір, норму-вання праці, система оплати, пристосування інструмента до пра-цівника. Реалізована на виробництві система Тейлора була спря-мована на раціоналізацію трудових рухів, виключення зайвих рухів, підвищення темпу роботи до рівня, який забезпечував би максимальну продуктивність праці. На першому етапі (до середини 30-х років ХХ століття) фізіо-логи досліджували умови найбільш економного витрачання нер-вово-мозкової і м’язової енергії, закономірності, пов’язані з роз-витком втоми, відпочинком, темпом роботи. Серед дослідників психофізіологічної природи трудової діяльності особливе місце посідають: у США — У. Етуотер (досліджував енергетику люд-ського організму при м’язовій роботі); у Франції — Марей (роз-робив способи запису і зображення рухів) та Ж. Амар (досліджу-вав фізіологічні зрушення в організмі працівника під впливом фізичних навантажень); у Німеччині — Е. Атцлер (досліджував витрати енергії працівника залежно від умов конкретного робо-чого місця і запропонував методи фізіологічної раціоналізації праці) та психолог Заксенберг (проводив психологічний аналіз трудових процесів); у Росії — І. М. Сєченов (досліджував рефле-кторну сторону м’язової діяльності, тобто центрально-нервові механізми регуляції праці, трудові рухи, втому та відпочинок) і М. М. Шатерников (вивчав енергозатрати організму при різних роботах, у тому числі при розумовій роботі). На розвиток фізіології і психології праці значний вплив справило впровадження Г. Фордом конвеєрно-потокової систе-ми виробництва, що базується на розчленуванні виробничого процесу на якомога простіші елементи. Наслідком такого роз-членування є монотонність праці, яка призводить до специфіч-них психічних станів працівника, знижуючи ефективність його діяльності. Ці труднощі спонукали до вивчення психофізіоло- гічних проблем праці. Паралельно з тейлоризмом у багатьох країнах, насамперед у США й Німеччині, розвивалась індустріальна психотехніка. Цей процес припав на початок XX століття (до Першої світової вій-ни). Якщо тейлоризм виходив з безпосередніх завдань техніки та фізичної витривалості людини, то психотехніка виросла з психо-логії. Основним її завданням було практичне використання пси-хології в економіці й промисловості. Термін «психотехніка» за-пропонував 1903 року німецький філософ і психолог В. Штерн. Проте найбільший внесок у розвиток психотехніки зробив Г. Мюнстерберг. Він зазначав, що наукова робота зосереджена на вивченні машин, на різних умовах економічного успіху. Тим часом не береться до уваги, що ніяка господарська робота не може бути виконана без участі людини, а психофізичний апарат останньої потребує докладного дослідження з погляду господарських інте-ресів. У таких працях, як «Психологія і економічне життя», «Ос-нови психотехніки» Мюнстерберг виокремлює соціальну, госпо-дарську, медичну, правову психотехніку, а також вказує на можливості використання експериментальної, диференціальної психології в різних сферах практичного життя. Це сприяло тому, що згодом термін «психотехніка» закріпився за тією галуззю прикладної психології, яку називають психологією праці. Основ-ними проблемами психотехніки Мюнстерберг вважав: • вибір найбільш придатних людей для певних економічних дій; • досягнення найвищої продуктивності праці за допомогою психотехнічних засобів; • досягнення бажаних психічних ефектів за рахунок економіч-них процесів, в яких найважливіше місце посідає психічний вплив на особистість. Г. Мюнстерберг у 1912 р. вперше провів психологічний екс-перимент з метою виявлення психофізіологчних даних людини і отримання об’єктивної характеристики її відповідності вимогам роботи. На основі цих досліджень була розроблена методика проведення психотехнічного тестування для цілей професійного відбору. Мюнстерберг застосував також метод поелементного вивчення психологічних функцій — уваги, швидкості реакцій, асоціативних здібностей, швидкості рухів, використовуючи різні психотехнічні апарати і прилади. Аналогічні дослідження прово-дили психологи Парсон (США), Меде і Отто Ліпман (Німеччина). Видатними представниками психотехніки були також Ф. Гізе, Д. Древер, Е. Штерн. Психотехніка вирішувала проблеми професійного відбору та професійної консультації на основі вивчення індивідуальних характеристик людини за допомогою тестів. Крім того, надава-лося значення дослідженню таких проблем, як втома, монотон-ність, пристосування техніки до психічних особливостей людини, професійне навчання. Серед питань, які вивчалися в цей період, не було досліджень соціально-психологічних факторів. Хотторнські дослідження, проведені Елтоном Мейо 1924 року, забезпечили певну комплек-сність у вивченні проблем організації праці. Вони, зокрема, пока-зали, що соціально-психологічні фактори (психологічний клімат, неформальні стосунки працівників) можуть перекривати ефект інших факторів. Було доведено також, що вплив різних факторів на особистість має сумарний характер і виявляється в її ставленні до роботи. Найбільш інтенсивно окремі напрямки фізіології і психології праці почали розвиватися після Другої світової війни. Цими до-слідженнями почали займатися спеціальні інститути, лабораторії, консультативні організації. Так, у Німеччині було створено Раду з організації господарства, в системі якої був інститут фізіології праці ім. М. Планка. Серед відомих фізіологів з праці слід назва-ти Г. Лемана, твір якого «Практична фізіологія праці» не втратив своєї актуальності і сьогодні. У Франції було створено Науково-дослідний центр фізіології праці та Науково-дослідний центр психотехніки. Інститути охорони та гігієни праці було створено у Празі, Братиславі, Варшаві. В 1949 р. в Англії було організовано ергономічне дослідниць-ке товариство, а в 1957 р. у США — Товариство з вивчення люд-ського фактора. В 1961 р. було створено Міжнародну ергономіч-ну асоціацію, яка об’єднала вчених більш ніж тридцяти розвинутих капіталістичних країн. Серед ініціаторів створення товариства були такі відомі спеціалісти з інженерної психології і психології праці, як У. Хік, О. Ендхольм, П. Фіттс та інші. Основоположником фізіології і психології праці справедливо вважається І. М. Сєченов (Росія). Розробляючи теоретичні основи науки про працю, він першим поставив питання про використан-ня наукових даних, що стосуються людини, для раціоналізації праці. Серед основних праць Сєченова із зазначених проблем до найбільш значних належать «Нарис робочих рухів людини», «Фі-зіологічні критерії для встановлення тривалості робочого дня», «Участь нервової системи в робочих рухах людини», «До питан-ня про вплив подразнення чутливих нервів на м’язову роботу», «Елементи думки». Сєченов вперше обгрунтував коркову теорію втоми, необхідність нормування навантажень на конкретні м’язові групи, ввів поняття активного відпочинку як ефективного за-собу підвищення і збереження працездатності людини, вивчав роль психічних процесів у виконанні трудових актів, поставив питання про формування трудових навичок тощо. Розвиток фізіології і психології праці пов’язаний також з іме-нами таких видатних вчених, як І. П. Павлов, М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський, П. К. Анохін, В. М. Бехтерев, М. І. Виноградов та інші. Так, І. П. Павлов розробив вчення про умовні рефлекси, дина-мічний робочий стереотип, вищу нервову діяльність та її типи, дві сигнальні системи дійсності, заклавши теоретичний фунда-мент фізіології і психології праці. М. Є. Введенський обгрунтував явища функціональної рухли-вості (лабільності) і парабіозу, які мають важливе значення для розуміння механізмів засвоєння ритму та розвитку втоми. О. О. Ухтомський розробив вчення про домінанту, яка визна-чає спрямованість поведінки, думки та діяльності людини, є фізі-ологічною основою уваги й мислення. П. К. Анохін, розвиваючи рефлекторну теорію І. П. Павлова, розробив вчення про функціональну систему, яка реалізує мету діяльності, що набирає вигляду моделі, образу. М. І. Виноградов досліджував фізіологічні основи трудових процесів, зокрема вивчав функціональні зрушення в роботі фізіо-логічних систем організму працівника, взаємозв’язок і взаємоза-лежність між вправою і втомою. З ім’ям Бехтерева пов’язані дослідження індивідуальної і ко-лективної психіки людей, обгрунтування впливу соціальної пси-хіки на поведінку людей і відносини між ними. В організованому ним 1918 року в Петрограді Інституті вивчення мозку і психічної діяльності в лабораторії праці експериментально вивчався вплив праці на особистість та її нервово-психічний стан, досліджувався взаємозв’язок між професійною придатністю і продуктивністю праці людини. Ним разом із співробітниками був розроблений проект створення ергологічного інституту для комплексного ви-вчення трудової діяльності. Розвиваючи ці ідеї, В. М. М’ясищев запропонував створити наукову дисципліну — ергологію, тобто вчення про працю людини. У 1920 році було організовано Центральний інститут праці (Москва), де розроблялися проблеми раціоналізації трудової дія-льності і прийомів навчання з урахуванням біологічних і психо-логічних особливостей людини. Суттєвий внесок у розвиток фізіології праці зробили такі вче-ні-психофізіологи, як М. О. Бернштейн, К. Х. Кекчеєв, В. В. Єфімов, К. М. Корнілов, О. А. Єрманський. Зокрема, О. А. Єрманський висунув теорію «фізіологічного оптимуму», яка підтверджу-ється сучасними дослідженнями, а М. О. Бернштейн вивчав зако-номірності використання рухового апарату людини з позицій біомеханіки. У 1921 році було організовано Всеукраїнський інститут праці, в якому великого значення надавали проблемам психофізіології праці, професійного відбору та наукової організації праці у вузах. На великих підприємствах промисловості і транспорту створю-валися психофізіологічні та психотехнічні лабораторії, головним завданням яких був професійний відбір, а також вивчення вироб-ничої втоми. Переважно досліджували важку працю та її вплив на обмін речовин, функції дихання й кровообігу робітників. Пи-тання оптимізації та нормування розумової праці не розробляли-ся. Психотехнічний період тривав до середини 30-х років мину-лого століття. Помітний внесок у розвиток психотехніки у 20—30-х роках зробили І. М. Шпільрейн, С. Г. Гелерштейн, М. В. Петровський та ін. Із середини 30-х і до початку 50-х років дослідження в галузі фізіології і психології праці не виходили за межі лабораторій і не застосовувалися на виробництві. Певним поштовхом до розвитку цих досліджень стали Перша всесоюзна конференція з питань фі-зіології праці (1953 р.) та Всесоюзна нарада з питань психології праці (1957 р.), під час яких було намічено нові напрямки розро-бки питань фізіології і психології праці. Протягом 60—70-х років вивчення проблем фізіології і психо-логії праці стає органічною складовою роботи з наукової органі-зації праці. У цей період значно розширилися дослідження відпо-відних питань в інститутах гігієни праці і професійних захворювань, інститутах психології, педагогіки, різних відомчих наукових установах. Значний внесок у розвиток фізіології праці зробили С. О. Косилов, З. М. Золіна, В. В. Розенблат, С. М. Горшков, М. А. Грицевський, Ю. В. Мойкін, Л. А. Леонова, В. І. Медведєв та інші. Розвиток психології праці пов’язується з іменами таких вче-них-психологів, як Б. Г. Ананьєв, М. Ф. Добринін, Є. О. Климов, Г. С. Костюк, М. Д. Левітов, О. М. Леонтьєв, Є. О. Мілерян, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, Д. М. Узнадзе. Основи інженерної психології, що розглядається як частина психології праці, заклали Б. Ф. Ломов, Б. О. Душков, В. П. Зінченко, В. М. Муніпов, В. Ф. Венда, Г. К. Середа. В Україні проблеми фізіології та гігієни праці досліджують Київський інститут медицини праці АМН України, Український науково-дослідний інститут промислової медицини, Харківський науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань, До-нецький науково-дослідний інститут медико-екологічних про-блем Донбасу та вугільної промисловості. Такі вчені, як Ю. І. Кундієв, О. О. Навакатикян, Г. Т. Чукмасова та інші дослі-джують теоретичні і практичні проблеми фізіології і гігієни опе-раторської та розумової праці, вплив факторів виробничого сере-довища на працездатність і втому працівників тощо. Питання охорони і безпеки праці перебувають у віданні Національного науково-дослідного інституту охорони праці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні етапи розвитку фізіології і психології праці» з дисципліни «Фізіологія і психологія праці»
