64. Свобода як етична проблема. Відповідальність – необхідний атрибут свободи.
Однією з найскладніших етичних проблем, які постають перед людиною та людством, є проблема свободи. Питання значимості свободи, міри свободи людини в її діях, меж та небезпек свободи етика та філософія традиційно вирішували з позицій співвідношення свободи та необхідності.
Серед множини конфліктів вибору, перед якими постає людина, одним з найгостріших та підступних, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між «можна» та «не можна». Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього «хочу» та зовніш-нього «треба».
Залежно від того, як легко ми вибираємо між «хочу» та «треба», судять про волю та ступінь внутрішньої свободи та несвободи. І в цьому контексті можна виокремити три позиції:
• моральні вимоги сприймаються як зовнішній примус (відсутність свободи);
• моральні вимоги усвідомлюються як обов'язок (внутрішній примус, який також робить людину несвободною);
• моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами особистості (вільний вибір).
Тут варто підкреслити, що навіть вільний вибір, який пов'язаний з самообмеженням, не означає втрати свободи, а, навпаки, виступає показником справжньої свободи волі, фактором самоствердження особистості. Таким чином, моральна свобода— це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних вимог на внутрішні потреби, на переконання людини.
Проте в сучасній етичній думці існують підходи, які не ув'язують жорстко проблему свободи з проблемою необхідності. Людина відповідає за свій вибір, за те, що приводить до цих (а не інших) її рішень, за те, які вчинки вона здійснює, якими будуть наслідки цих вчинків для неї самої та інших людей. Отже, моральна свобода виявляється в умінні:
• робити усвідомлений моральний вибір дій та вчинків;
• передбачувати їх наслідки;
• здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями, пристрастями, бажаннями;
• давати їм моральну оцінку.
Досить часто свобода розуміється і трактується як особиста незалежність. Незалежність сама по собі завжди становила безсумнівну цінність. Так, якщо в епоху Античності та Середньовіччя незалежність мудреця, аскета-відлюдника Грунтувалися на самовідреченні, то в буржуазну епоху незалежність ґрунтується на власності, на володінні грошима. Буржуазна епоха створює економічні та політико-правові передумови соціального розкріпачення особистості. Це безумовний прогрес в історії людства, хоча й в даний період створюються інші, професійні чи консуматорні, суб- і маскуль^ турні «тенета» закабалення особистості. За певних умов вигідним . та успішним може стати не незалежність, а конформізм2.
. Критерієм вибору виступає совість, котра є закликом до людини вибирати себе, знайти себе, бути самою собою. Бути свободним — означає не робити так, як «чинять та думають всі». Відмовитися від свободи — означає перестати бути самим собою, перестати бути особистістю, стати «як всі». Тому людина — якщо вона людина — «приречена бути вільною» (Ж.-П. Сартр).
Разом з тим свобода не стільки факт, скільки можливість — справжнє завоювання людської особистості, вона повинна досягатися всупереч перепонам та несприятливим обставинам, з якими ми стикаємося. Бути вільним — означає завоювати свободу. Навряд чи можна сказати, що свобода існує, швидше за все, свободи ми домагаємося. В цьому смислі свобода є проявом людської гідності, самої природи людини, того, що вона собою являє і на що здатна, долаючи перепони та обмеження.
А домігшись свободи, виявляється, що бути свободним набагато складніше, ніж відмовитися від неї, адже екзистенціалістське розуміння свободи вимагає весь час іти проти течії, повставати проти загальноприйнятих норм, бути «чужим серед своїх». Не кожному це по силах.
Відповідальність є необхідним атрибутом свободи. Особистісна відповідальність — це прояв свободи персони, вона покликана за-хистити суб'єкта як від сваволі, так і від зовнішнього обов'язку.
Залежно від того, перед ким (чим) і за що людина несе відповідальність, вирізняють такі види відповідальності:
• відповідальність людини перед самою собою. Я роблю вибір і, в підсумку, «вибираю себе», своє життя, свою долю, а тому несу за неї відповідальність. Цей вид відповідальності проявляється в наших сумнівах, почутті провини, страху та ін.;
відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми, особливо якщо зачіпаються їх інтереси;
тут моральна відповідальність (докори сумління, боязнь громадської думки) досить часто збігається з правовою та адміністратив-ною відповідальністю;
• відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється (за термінологією екзистенціалістів) як турбота про світ, викликана тривогою про нього. Цей вид відповідальності є найбільш складним та важко ідентифікується, і, як правило, виражається у формулі: «Я відповідаю за все»'.
Крім того, міра відповідальності залежить також від значущості того, що здійснюється, для доль інших людей та масштабів рішень, котрі приймаються.
Рівень відповідальної поведінки суттєво залежить від ступеня самостійності суб'єкта і, врешті-решт, від ієрархії статусів. Один із парадоксів відповідальності полягає в тому, що жорсткий та детальний зовнішній контроль не підвищує якості діяльності, а, навпаки, знижує її. Такий контроль є ефективним там, де суб'єкт в абсолютно незмінних умовах виконує найпростіші операції, які не вимагають від нього вибору та ініціативи. Жорсткий контроль може інтенсифікувати відповідальність, але лише за рахунок звуження її поля. Суб'єкт відповідає лише за те, що від нього вимагають, й повністю байдужий до діяльності в цілому та її кінце-вого результату.
Відповідальність постає як індивідуалізація, що розуміється не тільки як покладання кордонів самому собі, як самообмеження, але й як любовне розчинення в іншій людині, у світі, в природі;
це здатність свідомо будувати себе та особисті стосунки з ближніми не тільки на принципах обов'язку, але й на етиці любові2.
У процесі історичного розвитку людства ступінь значимості персональної та колективної відповідальності людей за себе та за світ невпинно зростає.
65. Моральні смислі любові.
Любов вважається найпривабливішою моральною силою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми. Парадокс любові полягає в тому, що одночасно вона — найпоширеніше, практично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню.
Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить. до наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постійно розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Неправильним є твердження, що любов — це ставлен--,-ня лише до конкретної людини, до об'єкта любові. Любов — це форма ставлення до світу в цілому.
Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об'єк.том любові, то це може бути любов до Бога, людини, матеріалі них об'єктів, процесів чи духовних сутностей. Тобто можна любити батьків, поезію, прикраси чи шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш, насолоджуватися близькістю з об'єктом любові.
Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже не можна порівнювати любов до матері та любов до цукерок. Але будь-яка любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад, якщо через любов до цукерок людина готова їх вкрасти, то така любов є аморальною та соціальне небезпечною; коли ж людина просто отримує задоволення від солодкого, то таке «уподобання» не вимагає моральної оцінки).
У сучасному гуманітарному знанні виділяють низку «різновидів» любові', які пропонується знати, вміти розрізняти та вибудовувати стратегію та тактику своєї поведінки відповідно до цього «впізнавання»:
а) материнська любов-турбота, яка має інстинктивне підґрунтя та характеризується безумовним переважанням «доброзичливості» над «потягом»;
б) любов-дружба — приязнь одного індивіда до іншого, зумовлена соціальними зв'язками та особистим вибором;
в) любов-ерос — пристрасне кохання, стихійна і палка жага володіння коханою істотою, що не залишає місця для жалю чи милості;
г) любов-агапе — потреба в самовіддачі, милостива любов, жадання любляЧого розчинитися в коханому. Ця вища форма любовного відношення — любов-самовіддача -— є проявом образу та подоби Божої в людині. «Бог є любов», він любить людину як своє творіння та свого сина, від повноти серця, самовіддано та безкорисливо;
д) любов-гра — людина тут нібито грає в любов, і її мета — виграти, причому якомога більше, витративши якомога менше. Тут немає ані повноти почуттів, ані справжньої відданості, ані тривоги за себе та за кохану людину.
е) любов-прагма — любов за розрахунком — коли об'єкт «любові» вибирається свідомо та цілеспрямовано. Прив'язаність до іншої людини в цьому разі виникає на підставі вигод, яких від неї очікують. Потяг, емоція, пристрасть легко підкоряються свідомому контролю. Моральний зміст практично повністю поглинається утилітарним;
є) любов-одержимість, пристрасний характер якої досягає ступеня манії * та межує з душевною хворобою. Свідомий контроль тут є мінімальним, і суб'єкт заради коханої істоти готовий піти на будь-які жертви, навіть на злочин. Така любов набагато легше, ніж інші види, переходить у ненависть, щонайменше приховану.
Для любові важливими є не розбіжності та протилежності самі по собі, а можливість гармонізувати їх, тобто знайти в одному органічне продовження та доповнення іншого.
У моральному смислі цінність статевої любові полягає в тому, наскільки вона облагороджує людину, в тому, яким є співвід-ношення володіння і дарування в процесі цієї любові. Моральна цінність любові і в тому, що вона мобілізує всі сили особистості.
Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як справедливість та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.
Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена практично «вся її моральність та культура в цілому».
66. Розкрити і охарактеризувати зміст понять “любов” і ”милосердя”.
Любов вважається найпривабливішою моральною силою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми. Парадокс любові полягає в тому, що одночасно вона — найпоширеніше, практично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню.
Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить. до наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постійно розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Неправильним є твердження, що любов — це ставлен--,-ня лише до конкретної людини, до об'єкта любові. Любов — це форма ставлення до світу в цілому.
Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об'єк.том любові, то це може бути любов до Бога, людини, матеріалі них об'єктів, процесів чи духовних сутностей. Тобто можна любити батьків, поезію, прикраси чи шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш, насолоджуватися близькістю з об'єктом любові.
Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже не можна порівнювати любов до матері та любов до цукерок. Але будь-яка любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад, якщо через любов до цукерок людина готова їх вкрасти, то така любов є аморальною та соціальне небезпечною; коли ж людина просто отримує задоволення від солодкого, то таке «уподобання» не вимагає моральної оцінки).
Для любові важливими є не розбіжності та протилежності самі по собі, а можливість гармонізувати їх, тобто знайти в одному органічне продовження та доповнення іншого.
У моральному смислі цінність статевої любові полягає в тому, наскільки вона облагороджує людину, в тому, яким є співвід-ношення володіння і дарування в процесі цієї любові. Моральна цінність любові і в тому, що вона мобілізує всі сили особистості.
Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як справедливість та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.
Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена практично «вся її моральність та культура в цілому».
Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вбий», «не вкради», «справедливо», «порядно» тощо).
Недопущення несправедливості, з морального погляду, суттєвіше ніж творення милосердя: зло несправедливості є більш руйнівним для спільноти, ніж добро милосердя — креативним.
67. Розкрити і охарактеризувати зміст понять “честь і репутація”.
Категорії честі та гідності є відображенням моральної цінності особистості та являють собою суспільну й індивідуальну оцінку моральнісних якостей та вчинків людини.
Честь як моральний феномен передусім є зовнішнім суспільним визнанням вчинків людини, її заслуг, що виявляється в шануванні, авторитеті, славі. Саме тому почуття честі, яке внутрішньо притаманне особистості, пов'язане з прагненням домогтися високої оцінки оточуючих, похвали, слави.
Поняття честі тісно пов'язане з поняттям репутації (від. лат. гериїагіо — роздум, міркування), що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену даної групи1.
Отже, честь — це оцінка з позиції соціальної групи, конкретної історичної спільноти, гідність — оцінка з погляду людства, його загального призначення. Не дивно, що почуття честі викликає бажання піднятися та бути першим у тій соціальній групі, від якої домагаєшся почестей. Якщо право на гідність людина отримує з моменту появи на світ, то честь набувається нею в процесі життя. Честь — це те, що людина повинна завойовувати, чого вона повинна домогтися. Можна не виказувати людині честі, поваги, однак необхідно рахуватися з її людською гідністю.
68. Поняття “совість”, ”сором” та ”провина”, їх співвідношення.
Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як справедливість та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.
Критерієм вибору виступає совість, котра є закликом до людини вибирати себе, знайти себе, бути самою собою.
Совість часто називають іншою стороною обов'язку, більш особистісним «внутрішнім голосом» моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому, Совість — це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного ставлення до оточуючого, до чинних у суспільстві моральних норм. Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність власних вчинків.
Совість перебуває в тісному зв'язку з тим, як людина переживає, оцінює свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це буває особливо важко, коли йде переоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. Як зазначалося раніше, совість як внутрішній контролер дуже тісно пов'язана з суспільною свідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляцію громадською думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо коли особистість є недостатньо самостійною.
Совість — феномен емоційний, вона проявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, тривожність і стурбованість людини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість виступає через докори сумління — сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті — це усвідомлення своєї провини, усвідомлення аморальності або «недостатньої» моральності здійсненого. Однак совісність не повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає без реальних підвалин для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку. Інакше людина може так захопитися докорами сумління, що забуде про реальне життя, котре триває.
У давніх текстах совість описується за допомогою понять «обов'язок» та «сором». Проте на відміну від почуття сорому, коли ми орієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основним орієнтиром є «абсолютна» людина, Бог для віруючих людей, людина в найповніших та найкращих її виявах.
Ми стикаємося лише з відходом від моральних цінностей, недостатком добра. Провина за це покладається на вільну волю людини. Крім того, вважав теолог, цю проблему слід розглядати у світових, космічних масштабах, а не з позицій обмеженої і у часі, і у просторі людини. Тобто нерідко зло існує лише у людському розумінні.
69. Найважливіші чинники щастя.
У різних суспільствах та культурах, залежно від історичного періоду, на перший план в розумінні щастя виходять різні блага. Але при всій розбіжності підходів, вони завжди містять такі чинники як здоров'я, зовнішня привабливість, матеріальний статок, соціальний статус, особисті стосунки та індивідуальний розвиток. Слід зауважити, що, на відміну від простої задоволеності, щастя передбачає оволодіння або стремління до оволодіння більшістю цих благ. Якщо підсумувати, що ж входить до складових щасливої людини, то це буде: здоров'я, краса, отримання великого багатства, а разом з ним і великої свободи дії, високий соціальний статус і, відповідно до нього, повага співгромадян, гармонія в любові та дружбі, максимальний успіх у праці та творчості. Кожний з нас, можливо, навіть не усвідомлюючи, прагне до наявності цих чинників у своєму житті.
А тому не можна не погодитися з В. А. Малаховим, який подає таку класифікацію основних чинників людського щастя:
а) задоволення людських потреб;
б) свідомість осмисленості власного буття;
в) цілісність буття;
г) повнота буття;
д) гармонійні стосунки з навколишнім світом '.
Ключовою проблемою щастя є проблема його досяжності.
70. Етос, мораль, етика.
В античних трактатах, присвячених музиці, чимало уваги приділялося музичному «етосові» — спрямованій дії тих чи інших музичних ладів на психіку слухачів; «Риторики» були присвячені правилам відповідної вербальної дії. Серед тогочасних текстів особливе місце посідає трактат «Про величне» (І ст.), в якому аналізується особливий величний тип ораторської мови і вперше вводиться поняття величного, фактичного як естетичної категорії. Плотін на основі еманаційної теорії універсуму розробив чітку ієрархічну систему рівнів краси від трансцендентної (Єдиного) через монументальну до матеріальної і вбачав у вираженні прекрасного всіх рівнів одне з головних завдань мистецтва.
Напруженість у конфлікті «техносфера — біосфера» посилюється і стимулюється конфліктом у системі «людина — мораль». Коли товаром стають моральні принципи, система безпеки і розвитку у людини не спрацьовує, вона гальмує.
Дійсність унікальна і неповторна, і моральні нормативи, і цінності підпорядковуються їй і формуються у процесі її реалізації і динаміки. І самі моральні принципи людини є фактором творення дійсності. Мотиви, почуття, переконання спонукають людину до вчинків відповідальних і дій осмислених, що дуже важливо в умовах глобальної взаємної залежності.
Норми співжиття і поведінки людей на кожному історичному етапі виробляються філософією моральності — етикою.
У подальшому культуротворчому русі людини особливе значення сьогодні мають моральні норми та принципи. Саме вони чинять вирішальний вплив на безпеку людського існування і розвитку. Моральними нормами можна назвати ідеї і суспільні способи співіснування індивідів.
Етика як моральні правила поведінки людей для їх співжиття і еволюції має спрямовуватися на досягнення найбільшої користі для окремої людини. Сюди можна віднести і збільшення тривалості життя, формування активної життєвої позиції, життєстверджуючого настрою, і найперше це зміцнення здоров'я. Тобто це кожен бік людського блага
Етика обов'язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальних характеристик, безумовно підпорядковану встановленням.
Термін «етика» має давнє походження. Давньогрецьке слово ethos означає звичай, характер, стиль мислення. Видатний філософ Аристотель, автор «Нікомахової етики» і «Великої етики», утворив від іменника еthos прикметник еthios — етичний, який став позначати певні особистісні якості — чесність, мудрість, гуманність. Науку, що вивчає достоїнства характеру людини, Аристотель назвав еticе (етика). Тобто етика як наука дістала свою назву ще в IV ст. до н. є.
Етику іноді називають моральною філософією. Відомо, що в різних філософських системах минулого і сучасності акцент робиться на різні галузі філософії залежно від історико-культурних, суб'єктивних, іншого роду обставин.
