РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ОБЛІКУ У СТВОРЕННІ ЕФЕКТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ
урс на проведення незалежної економічної по-літики, спрямованої на розбудову ринково орі-єнтованої економіки, був вибраний Україною ще 1990 року — одразу після проголошення не- залежності. Основний зміст перехідного процесу в Україні стосується змін економічної структури і «пов’язаний не тільки з її ринковою переорієнтацією, а й зі створенням власної економіки» [1, с. 37]. Ідеться про перехід від економічної підсистеми колишнього СРСР, яка функціонувала на директивно-планових засадах, до цілісної економіки, яка функціонує на ринковій основі. Проте нині називати те, що відбувається в Україні, реформами, а українську економіку перехідною — це щонайменше нелогічно. На думку провідних вітчизняних економістів та міжнародних експертів, значно точніше ці процеси ха-рактеризуються визначенням «гібридна економіка та імітація реформ», що, ясна річ, не може стримати еко-номічного спаду та зниження технологічного рівня ви-робництва [2, с. 63], а отже, і зменшення шансів Украї-ни посісти гідне місце в системі світового поділу праці та політичного життя. Саме ця обставина спонукає науковців до постійного пошуку нових моделей і способів аналізу впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на результати діяльності кожного суб’єкта господарської діяльності (СГД) зок-рема та економіки держави в цілому. Зрозуміло, що успішні економічні перетворення забезпечуються тільки економічними важелями управ- ління, адекватними умовам ринкових відносин. Це передусім сто-сується центральної частини ринково орієнтованої економіки — банківської системи. Вона «забезпечує проведення комплексних грошових операцій завдяки системі платежів і взаєморозрахунків, поза якими не може функціонувати сучасна економіка» [3, с. 31]. Визнаючи банківську систему складовим елементом ринкової ін-фраструктури, слід підкреслити притаманні їй риси гнучкого ін-струменту реалізації макроекономічних цілей — забезпечення ста-більного високоефективного розвитку національної економіки та активізації поступальних, динамічних мікропроцесів на рівні кож-ного господарського суб’єкта. Практично всі вони залучені до банківської діяльності через механізм відкриття та ведення їхніх по-точних рахунків. Формування сучасної банківської системи України відбува-лося під впливом багатьох факторів. Перші комерційні банки в колишньому Радянському Союзі зареєстровано ще 1988 року. Монополію Державного банку СРСР було порушено Законом СРСР «Про державне підприємство (об’єднання)», затвердже-ним 30 червня 1987 року сьомою сесією Верховної Ради СРСР 11-го скликання [4]. Цей документ, проте, спричинив потребу в опрацюванні ме-ханізму відкриття та ведення кореспондентських рахунків ко-мерційних банків (КБ), організації бухгалтерського обліку, кре-дитування та діяльності у сфері грошового обігу, що знайшло відображення в затвердженій Держбанком СРСР інструкції «Об особенностях ведения коммерческими, кооперативными банка-ми расчетных, кредитных и других операций» [5]. Фактично на межі 80—90-х років реструктуризовано всю банківську систему. За масштабами і строками цей процес був без-прецедентним у світовій історії. Його можна порівняти хіба що із протилежним процесом націоналізації банків після Жовтневого перевороту 1917 року. Історію розвитку банківської системи України започатковано постановою Верховної Ради УРСР від 20 березня 1991 року за № 873-ХІІ. Цим документом було затверджено порядок набуття чинності Закону Української РСР «Про банки і банківську діяль-ність» [6, c. 282]. Дію Закону з 31 травня 1991 року поширено на всі банківські установи, розміщені на терені України. Названий Закон став першим серйозним кроком у напрямку формування банківської системи ринкового спрямування. Влас-ністю Української РСР було визнано Український республікан-ський банк Державного промислово-будівельного банку «Укр- промбуд», Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з усіма філіями, обчислювальними центрами, усіма акти-вами та пасивами, а також Українське республіканське управ-ління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому ме-режею установ та організацій. На базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України (НБУ). Нині правову діяльність, основні функції, структуру здійснюваних операцій та інші питання відрегульовано Законом України «Про Національний банк України» [7, с. 238]. НБУ є центральним банком України, особливим централь-ним органом державного управління, юридичний статус, за-вдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначено Конституцією України, вищезгаданим Законом, ін-шими законами України. Основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Йому належить моно-полія на здійснення емісії національної валюти, організації її обігу. НБУ організовує створення та методично забезпечує си-стему грошово-кредитної і банківської статистичної інформа-ції та статистики платіжного балансу. За своїми функціями Національний банк є валютним органом, «банком банків», ор-ганом банківського нагляду, організатором міжбанківських розрахунків. Виконуючи ці функції, Національний банк також установлює обов’язкові для банків і інших фінансово-кредитних установ ста-ндарти і правила ведення бухгалтерського обліку та звітності, що відповідають вимогам законодавства України. Паралельно відбувався активний процес формування банків іншого типу, створюваних на акціонерній та пайовій основі. На від-міну від банків, що утворилися із частин колишнього Держбанку СРСР, ці банки різнилися між собою обсягами сформованого ста-тутного капіталу, економічною потужністю клієнтів, кількісним і якісним складом персоналу. З одного боку, нові банки спромоглися ліквідувати непот- рібні, застарілі елементи банківської справи, що залишилися у спадок від соціалістичного суспільства. З другого — зазнали серйозного негативного впливу економічної кризи, інфляційних процесів. Масштаби цього впливу були настільки великими, що навіть і нині фінансова система України ще остаточно не стабі-лізувалася. За таких умов утворення та функціонування дворівневої бан-ківської системи стало важливим етапом розвитку національної економіки ринкового спрямування. Визначальним моментом на цьому етапі була поступова пе-реорієнтація економічної політики на збільшення внутрішньо-го валового продукту. Водночас динамічний розвиток еконо-міки неможливий без забезпечення збалансованості поточних внутрішніх платежів між СГД, їхніх розрахунків із бюджетами всіх рівнів. Розв’язання таких складних завдань за умов зага-льної економічної нестабільності потребує проведення зваже-ної грошово-кредитної політики, тобто процес нормалізації платіжного обігу в Україні можливий тільки за умови активно-го втручання в цю справу НБУ та інших банків. Утім за період, що минув з часу прийняття у 1991 році Закону «Про банки і банківську діяльність», характер і напрями діяльно-сті банківських установ суттєво змінилися. По суті, Закон вичер-пав себе і фактично гальмував дальший розвиток банківської си-стеми України. Про це свідчили численні зміни і доповнення, що вносилися до нього з 1991 року. За таких умов ухвалення ново- го Закону України «Про банки і банківську діяльність» стало об’єктивною необхідністю [8]. Згідно із законом банк — це юридична особа, що має виключ-не право на підставі ліцензії НБУ здійснювати всю сукупність банківських операцій із залучення (у вигляді депозитів під відпо-відні відсотки) грошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення цих коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, а також відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [8]. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестицій-ними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк відповідно до ст. 4 Закону України самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Проте Національний банк України через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснює регулювання дія-льності спеціалізованих банків. Законом установлено, що банки в Україні можуть створю- ватися у формі акціонерного товариства, товариства з обмеже-ною відповідальністю та кооперативного банку. Таке розмежу-вання банків за видами зменшує ризики для всієї банківської системи. З урахуванням світового досвіду Законом уперше передбача-ється право банків створювати такі об’єднання, як банківські кор-порації, банківські холдингові групи, фінансові холдингові групи. За станом на 1 липня 2001 року в Державному реєстрі банків було зареєстровано 192 банки. Серед них 166 банків (86,5%) — акціонерні товариства (117 — відкриті, 49 — закриті); 2 — дер-жавні банки; 26 банків (13,5%) — товариства з обмеженою від-повідальністю. Зі 192 зареєстрованих банків — 3,2 (16,7% від загальної кіль-кості) створено за участі іноземного капіталу, зокрема 7 банків (3,6%) — зі 100-відсотковим іноземним капіталом [9, c. 9]. Ліцензію Національного банку України на здійснення банківсь-ких операцій мають 153 комерційні банки (79,7%), 150 із них — на здійснення операцій з валютними цінностями. За рівнем капіталізації банки розподіляються так: 55 мають статутний капітал понад 5 млн євро (тобто відповідно до ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність» мають право здійснювати діяльність на території всієї України); 53 банки — від 3 до 5 млн євро; 46 — до 3 млн євро [9, c. 10]. Значно обмежує можливість ефективного впливу банківської системи на економічні процеси в Україні те, що за багатьма по- казниками ця система не відповідає принципам ринкового меха-нізму. Дається взнаки також і незжита практика колишнього Держбанку СРСР, зокрема постійна спроба реалізувати банківсь-ку політику «з центру» з допомогою директив і розпоряджень. Дія ринкових механізмів господарювання передбачає необхід-ність поєднання власних потреб банків та їхніх клієнтів. Вочевидь, кожний банк як суб’єкт господарської діяльності прагне зберегти свої позиції на ринку банківських послуг, що можливе за умови розширення ресурсної бази передусім за рахунок припливу грошо-вих коштів реальних та потенційних інвесторів. Контроль за надій-ністю банківської системи та її безперебійною роботою в усіх регіо-нах, зокрема за прибутковою діяльністю кожного банку, входить до компетенції НБУ. Отож, офіційні матеріали Національного банку України підтверджують певні негативні тенденції у діяльності бан-ківської системи. Так, за результатами 2000 року [10, с. 18] 63 бан-ки, або 32,3% від загальної кількості вітчизняних банків віднесено до категорії проблемних. Із них 20 перебувають у режимі фінансо-вого оздоровлення, один — у режимі санації, 38 — на стадії лікві-дації, у двох призначено тимчасову адміністрацію, ще два банки підлягають реорганізації. Проте дещо зросли потужності комерцій-них банків. Протягом 2000 року зберігалася тенденція до зменшення кількос-ті комерційних банків. Усього за 2000 рік з Реєстру банків, їхніх фі-лій і представництв, валютних бірж вилучено дев’ять банків: п’ять ліквідовано, а чотири стали філіями. Водночас Національним бан-ком України зареєстровано лише один новий комерційний банк — ЗАТ «Мікрофінансовий банк» зі статутним фондом 47,7 млн грн. Загальна (балансова) сума капіталу вітчизняної банківської сис-теми на 01.01.2001 року становила 6449,6 млн грн. (17,4% від усіх пасивів банків), що на 572 млн грн., або на 9,7% більше, ніж на 01.01.2000 року. Нормативний капітал зріс на 14,8%, а сума зареє-строваних та сплачених статутних фондів — на 25,8% [10, с. 2]. Загалом по банківській системі балансовий капітал порівня-но з початком 2001 року збільшився на 589,2 млн грн., або на 9,1%, і за станом на 01.07.2001 року дорівнював 7 038,8 млн грн. [9, c. 10]. 57, 2% балансового капіталу банків сформовано за ра-хунок сплаченого статутного капіталу, обсяг якого за перше півріччя 2001 року збільшився на 9,9% [9, c. 10]. Незважаючи на загальний позитивний фінансовий результат ді-яльності банківської системи збитковими виявилося 12 комерцій-них банків. (Загальне уявлення про стан банківської системи да-ють матеріали про структуру активів, зобов’язань та капіталу банків України за станом на 01.07.2001 р., наведені у додатках 1—3.) У світовій практиці для аналізу ефективності банківської дія-льності найчастіше користуються показником прибутковості, тобто співвідношенням чистого прибутку і середніх активів. Аналіз динаміки цього показника свідчить, що у 1998—1999 рр. його значення в банківській системі України постійно і досить швидко знижувалося, що дає підстави визнавати ситуацію крити-чною (з 01.01.98 до 01.07.99 року прибутковість комерційних ба-нків знизилася аж у 15,5 раза). І хоча за підсумками 1999 р. при-бутковість активів зросла до 2,21%, але вже в першій половині 2000 р. негативна динаміка виявилася знову і середнє значення ROA (прибутковість активів) у банківській системі загалом ста-новило 1,05%. На думку банкірів, нижню відмітку спаду дохід-ності банками ще не пройдено [11, c. 172]. Певна річ, проблеми банків, як стрижня економічної системи, перебувають у центрі уваги всіх учасників банківського бізнесу. Передусім ці проблеми пов’язують зі змінами того середовища, що в ньому функціонують банки. Тільки свідоме управління змі-нами на основі науково обґрунтованих процедур їх передбачення і регулювання забезпечує успішну діяльність комерційного банку в конкурентному середовищі. Для вибору стратегії управління змінами необхідно врахову-вати, що ці зміни відбуваються як у національному, так і у глоба-льному та європейському масштабах. Їх можна групувати за та-кими напрямами: 1) глобалізація фінансових ринків, що визначає перехід від окремих ринків фінансових послуг до одного спільного; 2) лібералізація національних фінансових ринків, що сприяє появі на ринку нових конкурентів (небанківських фінансових установ), зокрема, постачальників нових банківських технологій, телекомунікаційних фірм; 3) розширення і розвиток Європейської спільноти держав, що (одночасно з процесами інтеграції валюти) стимулює створення загального європейського фінансового ринку; 4) розвиток новітніх технологій, що прискорює перехід до світових інтегрованих технологічних систем і формуван- ня на цій основі мережі фірм, інформаційно пов’язаних між собою. Вочевидь, ці фактори окреслюють базову основу вдоскона-лення банківської системи, сказати б, початковий етап її інтен-сивного зростання. Вибираючи пріоритетні напрями цього про-цесу необхідно враховувати, з одного боку, особливості та умови ринкової економіки, а з другого — роль і значення банків у загальноекономічних процесах, що стимулюються ринковими відносинами. Сучасна світова банківська система характеризується ве- ликою різноманітністю як самих видів банків, так і операцій, що здійснюються ними в процесі фінансового обслуговуван- ня суб’єктів економічних відносин. Наприклад, найбільші ко-мерційні банки Великобританії — клірингові — виконують близько 100, США — понад 150, а банки Японії — близько 300 видів різних операцій з обслуговування своїх клієнтів [12, с. 9]. Утім будь-який банк як інститут ринкової економіки виконує передусім три основні операції: приймає депозити, надає кредити та здійснює розрахунки. «Усі інші операції — валютні, касові, ін-вестиційні, трастові, консультаційні, факторингові, з цінними па-перами, з дорогоцінними металами (цей список можна продов-жувати) здійснюються банком, виходячи з потреб тієї клієнтури, яку він обслуговує, а також з урахуванням вимог чинного зако-нодавства та нормативних актів регулювальних органів щодо ви-значення мінімальних обов’язкових сфер банківської діяльності» [12, c. 59]. Проте сутність банку не може визначатися тільки характером його операцій. Важливо збагнути специфіку банку, дізнатися про його якісні характеристики. Дослідженню сутності поняття «банк» присвячено праці бага-тьох вітчизняних і зарубіжних учених [13—19]. На мою думку, досить повно ураховано спектр методоло- гічного дослідження цієї категорії в такому, наприклад, визна-ченні: «Комерційний банк — це особливе кредитно-фінансове під-приємство, яке здійснює різноманітні операції… в процесі вико-нання яких, а також з приводу привласнення наявних у нього ак-тивів виникає певна сукупність виробничих відносин (відносин економічної власності) між різними економічними суб’єктами з метою отримання доходів, передусім привласнення прибутків» [14, с. 10]. Загалом можна сказати, що банк є господарською одини-цею, що обстоює власні інтереси у специфічний спосіб — за-собами реалізації банківських послуг. Банк — це елемент рин-кового господарства і чи є він корисним, чи ні, свідчить тільки те, як добре він виконує свої головні функції, тобто здійснює кредитні й розрахункові операції, обслуговування заощаджень населення. Трансформація заощаджень в кредити, обслуговування пла- тіжного обороту, гарантійні, агентські операції є традиційними функціями банків. Розширення спектра банківських послуг нині відбувається за рахунок нових послуг: трастових, консультацій-них, лізингових, страхових, брокерських. Помітними стали нові явища в діяльності банків: зростання кон-куренції на фінансовому ринку та зростання собівартості банківсь-ких послуг. За цих обставин стає пріоритетною діяльність банку як підприємства. Для розв’язання завдань забезпечення поточної пла-тоспроможності, виходу на стабільний режим роботи банки Украї-ни також нарощують обсяги нетрадиційних для них операцій та по-слуг: лізинг; факторинг; довірчі (трастові) послуги; операції з дорогоцінними металами; гарантійні, посередницькі, консультаційні та інформаційні послуги; фінансовий інжиніринг. Це потребує гнучко-го реагування на зміни, що відбуваються на фінансово-кредитному ринку. Більше того, будучи ринковим механізмом вітчизняної еко-номіки, банки мають забезпечити безперебійний обіг грошей з ме-тою фінансової підтримки розвитку цієї економіки, тобто вони му-сять шукати ефективні напрями діяльності з метою зниження втрат, основною причиною яких є розрив між термінами повернення бан-ківських активів і термінами виконання банківських зобов’язань. Як правило, такий розрив наявний у кожній банківській установі. Для забезпечення стійкості, надійності, стабільного функціону-вання в системі ринкових відносин кожний банк має розробити влас-ний робочий інструментарій з метою мінімізації всіх можливих втрат. Призначення інструментарію — перебудова стратегії діяльності на етапі інтенсивного розвитку банківської системи, стратегії, що пе-редбачає постановку конкретних цілей діяльності банку в майбут-ньому. Це неможливо без докорінних перетворень всіх елементів ба-нківської діяльності у світлі особливостей і умов дії ринкових відносин. Усі аспекти і сфери діяльності комерційного банку мають бути об’єднані в єдину стратегію управління банківською справою для досягнення заданих параметрів надійності, дохідності, ліквіднос-ті. Вибираючи стратегію розвитку банку, неможливо залишити поза увагою факт взаємодії в банківському бізнесі різних інтересів: засновників, керівництва, банківських службовців, держави. Так, акціонери банку прагнуть максимізації тієї частки прибутку, що спрямовується на дивідендні виплати; завданням керівництва бан-ку є розширення обсягів інвестицій у високодохідні активи; бан-ківські службовці бажали б підвищення заробітної плати; держа- ва — зростання податкових платежів. Усі ці інтереси називають формальними, або вторинними. Усі вони є, сказати б, коротко-строковими і залежать від досягнення банком його постійної перс-пективної мети — збільшення прибутку. Передумовою цього є стабільно високі доходи банку, що збільшують його власний капі-тал, а отже, і дохідність його акцій. Високий прибуток є також ва-жливою умовою забезпечення здатності банку до розвитку і ефек-тивної діяльності в конкурентному середовищі на ринку інвестицій та кредитів, переконливим свідченням його надійності. Ясна річ, банк має стежити і за дотриманням установлених банківським законодавством нормативів ліквідності. Як бачимо, забезпечення прибутку, гарантування ліквідності та надійності банку є своєрідним «магічним трикутником» бан-ківської політики, що визначає систему цілепокладання будь-якого банку . Нині, однак, конкуренція значною мірою ускладнює умови одержання банком високого прибутку. Більше того, вона часто призводить до його зниження. Постійний тиск на прибуток, у свою чергу, спричиняє необхідність проведення жорсткої політи-ки управління фінансовими ризиками, формування оптимальної структури активів і пасивів, пристосованої до потреб клієнтів і реальних ринкових фактів. Як правило, мікрорегулювання прибутку здійснюється через на-рощування обсягів найдохідніших і скорочення найвитратніших ба-нківських операцій. Зазначимо, що в різні періоди ці операції різни-лися за характером та структурою. Так, комерційні банки Украї- ни, наприклад, спочатку розширювали, а потім скорочували робо- ту (часто-густо і самі такі підрозділи) з валютних операцій, міжбан-ківського кредитування, кореспондентських відносин. Щодо витрат, то процеси розширення-звуження можна було спостерігати на при-кладі політики створення різноманітних банківських філій. Великою мірою на стабільність банківської установи та ефекти-вність виконання нею своїх функцій впливають зміни загальноеко-номічної та соціально-політичної ситуації в Україні. Однак було б грубою помилкою успіх банківської діяльності пов’язувати тільки з тим, наскільки швидко і вдало банк пристосовується до зміни еко-номічного, соціально-політичного та соціально-культурного сере-довища: «Розробка стратегії діяльності комерційного банку покли-кана забезпечити його існування в будь-якій ситуації, оскільки своєчасно передбачає можливі зміни на ринку, їх вплив на діяль-ність банку, контроль за даним процесом» [20, с. 122]. Водночас необхідно підкреслити, що стратегія банку ґрунту-ється на чіткій достовірній інформаційній базі. За сучасних умов украй небажано обмежуватися тільки інформацією про стан еко-номічних відносин, досягнутий на певну дату. Велике значення має також інформація про еволюцію цих відносин, тривалу ди-наміку економічного розвитку, що може свідчити про стабіль-ність (чи нестабільність) діяльності на перспективу. Отож, можна стверджувати, що для управління банком за умов реального ринку є необхідним неабияке вміння формалізу-вати цілі і визначати конкретні способи їх досягнення. Варто зауважити, що прагнення отримання прибутку не може заважати процесу максимізації надійності банку та його довго-строковій фінансовій стабільності, а через те неприпустимим є курс на збільшення прибутковості без огляду на рівень ризиковос-ті прибуткових операцій. Прибутковість комерційного банку залежить від багатьох вну-трішніх і зовнішніх чинників. Серед внутрішніх вітчизняні фахівці називають: масштаб діяльності банку, стан та ефективність ви-користання ресурсів, що є в його розпорядженні, рівень доходів та витрат банку і їх співвідношення. Зовнішні чинники, такі як загальнополітична та загальноекономічна ситуація в країні, стан фінансового ринку, державна податкова політика, політика НБУ у сфері валютного та кредитного регулювання, виходять за межі впливу банку [21, c. 92]. Банк здебільшого вважають надійним за умови, що його дія-льність протягом певного часу відповідає певним вимогам (кри-теріям). Такі критерії визначено НБУ і визнано нормативами ба-нківської діяльності [22]. Для їх розрахунку щодо кожного конкретного банку необхідно мати інформацію про результати його діяльності. Це стосується і низки інших показників: дохід-ності операцій, ліквідності балансу, рентабельності діяльності, платоспроможності і т. п. Певна річ, значення показників є розрахунковою величиною, але розрахувати показники, ще раз нагадаємо, можна тільки на підставі відповідної інформації. У навчальному посібнику «Теория и принципы бухгалтерско-го учета» М. І. Кутер визначає показник одиниці інформації. По-казник може бути не лише елементом складних інформаційних структур, а й сам являти собою складну структуру [23, c. 34]. Зрозуміло, що перетворення економічних показників з метою отримання нових показників результативної інформації визнача-ється характером процесу оброблення інформації. Навіть якби прибуток був єдиним показником, що характеризує банківську діяльність, визначення його поза нормами і правилами обліку бу-ло б неможливим. Розглядаючи значущість обліку в конкретних виявах, можна без вагань назвати його механізмом управління фінансами. У свою чер-гу, результативна інформація підвищує обґрунтованість прийняття управлінських рішень за умов обмежених ресурсів, що є характер-ною властивістю банківського бізнесу. Від ефективного управління банківськими ресурсами залежить стратегія діяльності банку, тобто досягнення такого стану системи «банк» (а банк безперечно є само-стійною складною системою), котрий може забезпечити найліпші вихідні показники відповідно до вибраних критеріїв. Як уже було сказано, найважливішим серед них є загальний показник прибутку і похідні від нього показники прибутковості окремих операцій та ба-нківських послуг. Очевидно, що кожна здійснювана банком операція спричиняє зміну стану названої системи, а отже, визначення нових величин розрахункових показників потребує припливу оперативної інформації не лише зовнішнього (про стан ринку банківських послуг), а й внутрішнього характеру. Загалом інформація внутрішнього характеру є дуже об’ємною за змістом та структурою, на її фор-мування впливають особливості банківських операцій, передусім їх спроможність забезпечувати зростання обсягів капіталу з од-ночасним забезпеченням належної дохідності в процесі виконан-ня таких операцій. Не варто, однак, забувати, що здійснюючи свою діяльність, банк може ризикувати лише своїм власним капіталом, але жодною мірою не капіталом клієнтів. Більше того, налагодження партнер-ських відносин з клієнтами можливе тільки на засадах взаємної довіри та взаємозаінтересованості, що обов’язково передбачає об-мін достовірною інформацією про результати партнерської діяль-ності. У кінцевому підсумку треба визнати, що без налагодження ефективної системи обліку як відкритої, складної, динамічної сис-теми управління ресурсами у їхньому грошовому виразі забезпе-чення нормальної дієздатності банку є просто неможливим. Система обліку передбачає класифікацію та узагальнення інформації про банківські операції, тобто скорочення її до об’ємних запи-сів на рахунках бухгалтерського обліку. Саме ці рахунки є наслід-ком облікових процедур і саме в них, як у дзеркалі, відбиваються всі складові фінансового стану банку як суб’єкта господарської діяль-ності. Можна сміливо стверджувати, що облікова модель банку ціл-ком відповідає моделі його господарської діяльності. Обов’язковою умовою для прийняття ефективного рішення є аналіз реальних фактів. Факти стосовно фінансового стану банку (утім, як і будь-якого господарського об’єкта) неможливо отри-мати відразу. Як справедливо зазначає Л. А. Бернстайн, спочатку вони нагромаджуються, групуються, підсумовуються і подаються у вигляді даних обліку — складної системи вимірювання, яку не-обхідно передовсім розуміти. Отже, першим суттєвим кроком до отримання фактів є знання «мови» обліку [24, c. 27]. Звернімося безпосередньо до категорії «облік» та функцій, які йому притаманні. Облік, як визначає В. В. Сопко, — це процес (робота), який складається з операцій спостереження, сприйнят-тя, вимірювання та фіксування (реєстрації) фактів, процесів, по-дій природи або суспільного життя [25, c. 9]. Ясна річ, що спостереження, сприйняття, вимірювання та фіксу-вання як такі не є господарськими операціями. Їх справедливіше буде визнати етапом облікового процесу, базовою основою дослі-дження категорії обліку. І саме спостереження як цілеспрямоване сприйняття предметів чи явищ для отримання інформації з метою пізнання конкретного об’єкта є вихідною точкою дослідження. Першою ознакою, що характеризує сприйняття, вважають роз-криття предметної сутності об’єкта обліку; другою — визначення його змістової характеристики, тобто того, що має обліковуватися. Спостереження та сприйняття закладають якісну основу май-бутнього облікового процесу, в якому вимірювання та реєстрація є технічними засобами його логічного завершення. Так, вимірю-вання — це вираження об’єкта обліку в певних одиницях виміру (натуральних, вартісних), а реєстрація — це фіксування на пев-ному технічному носієві даних про об’єкт обліку, одиницю його вимірювання та інших характеристик. За умови, що процес обліку здійснюється стосовно об’єктів господарського характеру, слід казати передовсім про господар-ський облік, що виник у процесі матеріального виробництва. Че-рез те, що процес матеріального виробництва притаманний усім типам суспільства, господарський облік існував і існуватиме в усіх соціально-економічних формаціях. Основне завдання господарського обліку полягає в забезпеченні кількісного відображення і якісної характеристики процесу суспіль-ного відтворення з метою управління ним. Для уточнення змісту го-сподарського обліку звернімося до економічної теорії, що є складо-вою економічної науки. На жаль, економічна наука, на відміну від технічних чи природничих, не знає всеохоплюючої, універсальної економічної теорії. Якщо, наприклад, закони фізики одні для всієї земної кулі, то економічна теорія вивчає закони господарського розвитку різних економічних формацій у різних країнах. На господарських особливостях позначаються також історичні та культурні традиції. Проте, оскільки економічна наука розвива-ється паралельно із розвитком суспільства, вона створює робочий інструментарій господарського обліку, що відповідає процесам суспільного розвитку. Для розуміння цих процесів неминучі певні рівні абстракції, і навпаки — звуження сфер дослідження до конкретних галузей, навіть конкретних питань. Заміна однієї сфери дослідження ін-шою відбувається автоматично. Щодо якості і надійності робочо-го інструментарію, то він розробляється протягом певного часу, адаптується до конкретних умов і надалі діє як норма (правило). Це досить чітко можна простежити на кожному з етапів процесу господарського обліку: спостереженні, сприйнятті, вимірюванні та фіксуванні фактів, подій суспільного життя. Поєднавши зазначені складові, М. І. Кутер вважає, що під госпо-дарським обліком треба розуміти процес спостереження, збирання, ідентифікації, оцінки, класифікації, опрацьовування та передавання інформації про фактичний стан та зміни економічного суб’єкта. Слід погодитися, що на базі господарського обліку будується дина-мічна модель функціонування об’єкта управління [23, c. 36]. Господарський облік в економічній літературі поділяють за рі-зними ознаками. Особливо показовим є поділ за видами, тобто виокремлювання оперативного, статистичного та бухгалтерсько-го обліку. Усі види обліку взаємно доповнюють один одного і здебільшого використовують однакову інформацію, а в процесі взаємодії формують єдину облікову систему, що відображує сфе-ри діяльності кожного суб’єкта господарювання, зокрема банку. Чітка постановка завдань стосовно цієї взаємодії передбачає формування емпіричних нормативів діяльності банку, тобто на-бору певних показників, розрахованих на базі різних форм звіт-ності, за допомогою яких можна оцінювати фінансовий стан бан-ку та його надійність. Це досягається за допомогою перевірених практикою правил регулювання оперативного, статистичного та бухгалтерського обліку. В. В. Сопко надає оперативному обліку роль інформаційного засобу для гнучкого маневрування, постійного регулювання, оці-нювання, контролю за ходом діяльності СГД [25, c. 12]. Інформація оперативного обліку з високою точністю, об’єктивністю і необхідною потребою відбиває численні якісні й кіль-кісні характеристики процесів і фактів діяльності банку, несуттє-ві з погляду інших видів обліку. По суті оперативний облік відображає і контролює окремі господарські процеси і факти, як правило, безпосередньо в час їх здійснення [23, c. 37]. Викорис-тання інформації оперативного обліку обмежується певним пері-одом часу, після чого вона втрачає своє значення для управління (процес завершено, господарського факту доконано). Для отримання інформації про показники, які характеризують за-кономірності та тенденції розвитку банку, застосовують статистич-ний облік. Статистика абстрагується від конкретного факту. Водно-час інформація статистичного обліку є вкрай необхідною для ефективного управління банківською системою як складним господарським механізмом, особливо коли цю узагальнену інформа-цію подано у вигляді спеціальних, середньозважених статистичних показників. Предметом бухгалтерського обліку є узагальнена інформа-ція про стан господарського суб’єкта, зокрема банку, про зміни цього стану, про взаємозв’язки та взаємовідносини банку з ін-шими суб’єктами. Тільки за інформацією бухгалтерського об-ліку можна робити узагальнення відносно результатів госпо-дарської діяльності. На противагу оперативному і статистичному обліку особливою відмітною рисою бухгалтерського є його всеосяжний характер. Інформація бухгалтерського обліку є найдостовірнішою з огляду на те, що від моменту створення банку і протягом усього періоду його діяльності безперервно в хронологічному порядку бухгалтерією ведеться суцільне відо-браження всіх фактів господарської діяльності відповідно до первинних документів [23, c. 38]. Зрозуміло, що ефективність облікового механізму залежить від корисності інформації. Спільною метою, спільним завданням цих видів обліку є інформаційне забезпечення управлінських рі-шень керівництва банку. Різняться лише підходи до підготовки та подання інформації. Ця різниця чітко простежується вже в самих тільки визначеннях видів обліку. Попри це, лише взаємодія всіх видів обліку може сформувати загальну інформаційну систему банку. Ураховуючи необхідність інформації для управління, її варто, з одного боку, розглядати як цінний ресурс, а з другого — як власність, що належить конкретному банкові. Інформаційна власність банку формується в процесі автомати-зованого розв’язання облікових завдань. З огляду на це, під інфор-маційною системою автоматизованого розв’язування завдань ро-зуміємо сукупність спеціально сформованих даних (файлів), які становлять предмет, засіб і продукт системи комп’ютерної обробки облікових даних. За даними файлів формуються конкретні форми звітності, що подаються Національному банку України. (Пе-релік файлів та форм звітності банків подано у додатку 4.) Структура файлів дає підстави для таких узагальнень: 1) зміст файла становить набір конкретної інформації за даними обліку; 2) узагальнена інформація формує показники конкретних форм звіт- ності; 3) як зміст файлів, так і звітну інформацію можна поділити за видами обліку: оперативного, статистичного, бухгалтерського. Наведені матеріали свідчать, що зміст файлів включає сукуп-ну інформацію загальної облікової системи банку. За структурою інформації відстежується інформаційна база кожного виду облі-ку. Значний обсяг інформації формується в межах оперативного обліку. На рівні кожного конкретного банку він набуває статусу системного документарного оперативного обліку. Цей облік має певні особливості, а саме: по-перше, його інформаційна база сто-сується багатьох позицій, які не можуть бути об’єктами бухгал-терського обліку; по-друге, значний обсяг оперативної інформа-ції формується нетрадиційно. Для прикладу розглянемо зміст файла 03 «Дані про обороти сум та процентних ставок за кредитами та депозитами». З інфор-мації цього файла формуються звітні форми 310 Д «Звіт про суми і процентні ст
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ОБЛІКУ У СТВОРЕННІ ЕФЕКТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ» з дисципліни «Бухгалтерський облік у банках: методологія і практика»
