У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система пере-стала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінго-вий, доларовий та золотий. Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економі-чному, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економі-чних відносин та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу. Основні характерні риси валютного блоку: • курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що керує угрупованням; • міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійсню-ються у валюті країни-гегемону. Їхні валютні резерви зберіга-ються в країні-гегемоні; • забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та об-лігації державних позик країни-гегемона. Основні валютні блоки: • Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а також Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов’язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран. • Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Канада, країни Латинської Америки. • Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехо- словаччина, Польща. Мета — штучне підтримання незмінного золотого вмісту своїх валют. Девальвація валют напередодні Другої світової війни. Економічна криза 1937 р. Уперше на міждержавному рівні проведені консультації на базі тристоронньої угоди від 25 верес-ня 1937 р. між США, Великобританією і Францією. Знецінення валют: до кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41 % проти рівня 1929 р., фунта стерлін-гів — на 43 %, французького франка — на 60 %, швейцарського франка — на 31 %. Напередодні Другої світової війни не було жодної стійкої валюти. Бреттон-Вудська валютна система Метою подолання зазначеного вище кризового стану в 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) зібралася Міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було створено Міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний ва-лютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначе-но основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту, яка у своєму подаль-шому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному роз-витку зовнішньоекономічних зв’язків. Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валют-ної системи зводилися до такого: 1. У новій системі збереглася роль золота як загального екві-валента, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обороті. У тексті Бреттон-Вудської угоди (стаття IV, розділ І статуту МВФ) було записано: «Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке виступає загальним ек-вівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.». Однак фактично це положення валютної угоди не дотримувалося. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому була його корінна від-мінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійсню-вався за системою «золото — долар — національні валюти». У цьому поєднанні долар виступав як знак золота та різновид світо-вих грошей. 2. Однією з вимог Бреттон-Вудської валютної системи, як і си-стеми золотого стандарту, було дотримання принципу фіксова-них валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зо-внішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися через визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхи-лятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ. 3. Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирів-нювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 г золота; ціна однієї унції (31,1 г) золота — 35 дол. 4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборо-на вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксо-ваної ціни — 35 дол. за одну унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи. Отже, ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за дотриманням яких здійснював МВФ. Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара в установлених межах коливань (±1 %), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, ви-користати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку. По-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової оди-ниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ. Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи «золото — долар — національна ва-люта» забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до до-лара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалася на тому, що, на відміну від усіх інших валют, долар зберігав за собою на валютному (зо-внішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запа-сів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінюва-лися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Слід враховува-ти і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За цих умов долар викону-вав функцію резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вва-жалося, що долар такий же, як золото, і навіть кращий за золото. В кінці 60-х — на початку 70-х років ситуація суттєво зміни-лася: США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золо-та. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума в 6 ра-зів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержа-вному обігу. Почалася масова погоня за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за одну унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну. У цій ситуації США, по суті, повністю втратили свою спро-можність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ці-ною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості до-лара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Брет-тон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економіч-ного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслі-док, поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві вступив у суперечність з основаним на монопольному становищі долара моноцентризмом у сфері між-народних валютних відносин. Криза Бреттон-Вудської системи породила багато проектів її реформування: від створення колек-тивної резервної валюти, випуску світової валюти, яка була б за-безпечена золотом та товарами, до повернення до золотого стан-дарту. Ямайська валютна система Ця система сформувалася внаслідок структурних змін у світо-вій системі та в умовах виникнення новітніх центрів імперіаліс-тичного суперництва на противагу монопольному пануванню США після Другої світової війни — Західної Європи та Японії. Контури нової валютної системи, що функціонує й розвива-ється у світовій економіці й понині, були визначені на нараді представників країн — членів МВФ, що відбулася в місті Кінгс-тоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала поча-ток утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій зазначеної угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводиться до такого: 1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золо-того вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які об-меження у його приватному використанні. МВФ припинив пуб-лікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у папе-рових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від по-питу та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнаро-дні ринки золота. Водночас, отримавши дозвіл на здійснення на ринку вільних операцій з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу залишили його у своїх запасах. Як наслідок, утрати-вши статус світових грошей, золото продовжувало й продовжує нині залишатися вільно конвертованою валютою. 2. Кінгтонська угода поставила за мету перетворити утворену ще в 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю — спеціаль-ні права запозичення (СПЗ) у головний резервний актив та між-народний засіб розрахунків і платежу. Ідеться про те, що система «золото — долар — національна валюта», на основі якої функці-онувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у нову систе-му: СПЗ — національна валюта. У цій структурі СПЗ отримували статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей. На перших етапах величина СПЗ як міжнародної розрахунко-вої одиниці, у якій визначався валютний курс національних гро-шей, розраховувалася на підставі золотого еквівалента. Однак у наступні роки зв’язок СПЗ із золотом було повністю втрачено. Нині величина СПЗ визначається на підставі кошика валют країн, що мають найбільшу питому вагу у сфері міжнародної торгівлі. З 1981 р. до складу так званого стандартного кошика входять п’ять валют: долар (США) — 42 %, марка (ФРН) — 19 %, франк (Франція), єна (Японія) та фунт стерлінгів (Англія) — по 13 %. Реальна практика валютних відносин, що здійснювалася на основі Кінгстонських угод, не підтвердила можливості повного витіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти. Біль-ше того, у період після 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійснити ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Про це свідчить той факт, що аме-риканська валюта обслуговувала близько 2/3 міжнародних розра-хунків наприкінці минулого століття. Отже, можна константува-ти, що Кінгстонська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту. 3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Слід ураховувати два протилежні аспекти та-кої системи. З одного боку, система, про яку йдеться, надає гнуч-кості валютним відносинам, створює можливість ефективної реа-кції на зміни у співвідношенні вартості національних валют, що постійно відбуваються. Завдяки цьому валютна система точніше відображає внутрішній стан економіки окремих країн, зокрема їх платіжного балансу. З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабі-льність торговельних зв’язків, породжують спекулятивні операцї. У зв’язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збережен-ня елементів регулювання системи валютних співвідношень шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Ідеться, таким чином, про функціонування системи не просто «плаваючих», а «регульовано плаваючих» валютних курсів. Та-кий режим мали валюти лише провідних країн світу — США, Японії, Німеччини, Канади, Великобританії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема країн, що економічно слабо розвину-ті, прив’язані до міжнародних розрахункових одиниць або до окремих валют. 4. Ямайська валютна система розвивалася за принципами по-ліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізова-ним регулюючим діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого — має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валют-них структур (угруповань). Хоча згідно з основною метою ство-рення Ямайської валютної системи вона повинна бути більш гну-чкою. Ця система постійно періодично зазнавала кризових явищ, що потребувало від світової спільноти вести постійний пошук шляхів її реформування та вирішення основних валютно-фінансових проблем. Основною характерною рисою сучасності є розвиток регіональ-ної економічної та фінансової інтеграції, зокрема в Західній Європі. Європейська валютна система Основною метою створення цієї системи було сприяння забез-печенню загальної європейської економічної, у тому числі і валю-тної, інтеграції. У рамках цієї системи діяла власна міжнародна кредитно-розрахункова одиниця екю (European Currency Unit), курс якої визначається через стандартний кошик валют країн ЄС. Екю відігравала центральну роль у системі. Як уже зазначалося, вона включала набір валют держав-членів, які розподілялися про-порційно економічному стану певної країни. Точна цінність кож-ної валюти розраховувалася щодня Комісією, а курси видавалися в Офіційному журналі Європейського Співтовариства. У приватних операціях екю була захистом як громадян, так і бізнес-сектору від коливань обмінних курсів. У банківській системі екю працювала як Євровалюта, що використовувалася для приватних заощаджень та для заощаджень підприємств. Європейська валютна система — це сучасна світова (регіональ-на) валютна система, що є підсистемою Ямайської валютної сис-теми. Вона була створена з метою підвищення валютної стабіль-ності всередині Співтовариства, створення зони європейської стабільності з власною валютою на противагу Ямайській валютній системі, яка була основана на доларовому стандарті, забезпечення стабілізуючого ефекту міжнародних економічних і валютних від-носин та для захисту «Загального ринку» від експансії долара. Формування Європейського співтовариства розпочалося ще на початку 50-х років минулого століття у вигляді Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке було створене 18 квітня 1951 р. у Парижі шістьма країнами Європи (Франція, Федеративна Республі-ка Німеччина, Люксембург, Бельгія, Італія, Нідерланди). З 1 січня 1958 р. на підставі підписання Римської угоди у березні 1957 р. ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом було створено Європейське економічне співтовариство та Європей-ське співтовариство з атомної енергії. Основною метою Римської угоди було створення між державами — членами Співтовариства єдиного економічного простору, в межах якого могли б вільно пе-реміщуватися фізичні особи, товари, капітали та послуги. 60-ті роки минулого століття позначилися утворенням Митно-го союзу, розробленням загальної сільськогосподарської політи-ки та впровадженням механізму допомоги розвитку асоційова-ним африканським державам. Нового імпульсу європейському будівництву було надано на початку 1970-х років, коли було вирішено розширити Співтовари-ство та розробити поетапний план створення Економічного та ва-лютного союзу. 1 січня 1973 р. до Співтовариства увійшли Вели-кобританія, Ірландія та Данія, а в 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС). Основною метою створення цієї системи було забезпечення зони валютної стабільності в Європі, яка була б вільною від сильних коливань валютних курсів. Річ у тім, що мінливість валютних курсів вимагала від європейських компаній дуже виважених кроків стосовно проведення довгостро-кових інвестиційних проектів в інші країни Співтовариства. За до-помогою ЄВС стало можливим досягнення стабільності внутрі-шньої ціни та зовнішнього обмінного курсу внаслідок системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спирають-ся на різноманітні засоби та механізми кредитного втручання. Зо-бов’язання, які накладаються на держави-члени цією системою, як і самі засоби, за допомогою яких здійснюється їхня діяльність, призвели до значної консолідації економічної та валютної політи-ки держав-членів. У 80-ті роки до Співтовариства увійшла Греція, Іспанія та Португалія. У грудні 1987 р. у Брюсселі Європейською радою було прийнято Єдиний європейський акт, який передбачав завершення створення європейського внутрішнього ринку. 13 чер-вня 1988 р. Рада міністрів Співтовариства досягла згоди щодо по-вної лібералізації руху капіталів з 1 липня 1990 р. Отже, Європейська валютна система — це найвища ланка єв-ропейської інтеграції, яка передбачає, окрім усунення всіх бар’єрів у русі капіталів, робочої сили та товарів, ще й введення єди-ної європейської валюти і проведення спільної монетарної та валютної політики. Створення Європейського валютного союзу розпочалося ви-конанням плану Комісії Європейських спільнот під керівництвом Жака Делора (червень 1989 р.) щодо переходу до Валютного та економічного союзу країн — членів ЄС, основною метою якого є формування Європейської валютної системи. Рішення про пере-хід до валютного союзу відбиває політичне намагання країн ЄС зміцнити багатосторонні зв’язки для досягнення більшої еконо-мічної, фінансової та валютної стабільності. Цей перехід перед-бачалося провести в три етапи. Перший етап розпочався з 1 липня 1990 р. та тривав понад три роки. На цьому етапі передбачалося здійснити всі підготовчі заходи щодо формування економічного та валютного союзу. Так, зокрема були зняті всі обмеження на вільний рух капіталів усере-дині Європейського Союзу та між Європейським Союзом і треті-ми країнами, а також була розроблена політика щодо забезпечен-ня зближення показників економічного розвитку всередині ЄС. У процесі підготовки до введення євро були розроблені програми такого зближення, які були подані на розгляд Раді з економічних та фінансових питань ЄС. Ці програми були орієнтовані на забез-печення досягнення оздоровлення державних фінансів та сталих низьких показників інфляції, підтримання стабільності валютних курсів у відносинах між державами-членами. Другий етап становлення Європейської валютної системи розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. Цей пері-од базувався на підставі угоди про Європейський Союз (Мааст-рихтська угода), яка набула чинності в листопаді 1993 р. та пе-редбачала створення Економічного і валютного союзу(ЕВС) — найвищої сходинки економічної інтеграції, що мала за мету вве-дення єдиної валюти та проведення єдиної валютної політики. У цей період було засновано Європейський монетарний інститут як попередника Європейського центрального банку та координатора національної грошової політики держав — членів ЄС для підго-товки до створення Європейського центрального банку та для розроблення єдиної валютної політики; і саме відтоді Європейсь-ке Співтовариство стало називатися Європейським Союзом. Основним політичним рішенням, яке було прийнято в той час, було введення конвергенції, тобто жорстких показників збли-ження господарств у сфері державних фінансів, довгострокових процентних ставок та валютних курсів, досягнення яких є вимо-гою переходу до третього етапу становлення ЄВС. Це означало прийняття законодавства такого, яке б забороняло фінансування діяльності державного сектору через кредитування центральними банками його підприємств і організацій у державах — членах ЄС та скасовувало привілейований доступ підприємств та організа-цій державного сектору до коштів фінансових інститутів. Згідно з Маастрихським договором, країна — претендент на вступ до валютного союзу має відповідати таким вимогам: її бю-джетний дефіцит не може перевищувати 3 % ВВП, валовий уря-довий борг — 60 % ВВП, інфляція споживчих цін не повинна пе-ревищувати інфляцію в трьох країнах-членах з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентного пункту, процентні став-ки за довгостроковими борговими цінними паперами уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентні пункти такі ста-вки в трьох країнах-членах з найнижчим рівнем інфляції, країна мусить також дотримуватися меж коливань курсів валют, уста-новлених для ЄВС, протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу та не піддавати свою валюту девальвації з вла-сної ініціативи. У 1997 р. Європейський Союз уклав нову європейську угоду — Амстердамську, яка стала новим кроком у створенні ширшого союзу народів Європи. Так, зокрема, вона передбачала надання прав громадянам з працевлаштування та свободи пересування. 1 червня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні був створений Євро-пейський центральний банк (ЄЦБ). Головними завданнями цієї інституції були: підтримання стабільності цін та проведення єди-ної валютної політики по всій зоні євро, а також розвиток та вве-дення євро. Ураховуючи ці основні завдання, ЄЦБ здійснює вла-сну діяльність, а також співпрацює з національними центральними банками. ЄЦБ та національні центральні банки зони євро відомі під об’єднуючою назвою «Євросистема». Третій етап становлення ЄВС розпочався 1 січня 1999 р., ко-ли були зафіксовані обмінні курси між євро та національними ва-лютами країн — учасниць єврозони, а сама євро стала їхньою спільною валютою. Вона замінила розрахункову одиницю ЄС — екю у пропорції 1:1. Країни — члени єврозони почали здійснюва-ти загальну валютну політику. ЄЦБ починає використовувати єв-ро для проведення валютно-фінансової політики країн — членів ЄС за допомогою платіжної системи TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross Settlements Express Transfer). Євро-пейська система центральних банків, яка розпочинає свою діяль-ність у цей період, заохочує впровадження євро на міжнародних валютних ринках: її власні операції на цих ринках повинні здійс-нюватися тільки в євро. Ця фаза становлення ЄВС тривала до 1 липня 2002 р., коли євро остаточно набула права єдиного закон-ного платіжного засобу для 300 млн жителів усіх країн — учас-ниць єврозони. Сьогодні до Європейського Союзу входить 25 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Велико-британія і 10 країн, що приєдналися до ЄС у 2004 р. — Кіпр, Че-ська Республіка, Єстонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія та Словенія. Євро є валютою для 12 країн Єв-ропейського Союзу: Бельгії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії та Фінляндії. Новітня тенденція розширення Європейського Союзу відбувається на стадії завершення формування економічного й валютного союзу, що ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів. Зо-крема, протягом 2004 р. спостерігалася стрімка тенденція щодо зростання курсу євро відносно долара США. Цей феномен аналі-тики пов’язують з загальним зростанням бюджетного дефіциту та зовнішньоторговельного дефіциту США. Разом з тим зростання курсу євро є негативною тенденцією для багатьох європейських бізнесменів, а також для економіки цього регіону, оскільки силь-не євро ускладнює європейським виробникам експорт виробле-них ними товарів та послуг. Крім того, цей процес призводить також до зниження прибутку (у доларовому еквіваленті), який створюється заморськими філіями європейських компаній. Так, аналітики швейцарського банку UBS вважають, що 10-відсоткове зростання курсу євро спричинить скорочення доходів 300 вели-ких європейських компаній на 5 % та зменшення номінального ВВП на 1 %. Однак голова Європейського центрального банку Жан Тріше сподівається на те, що підвищення курсу євро нейт-ралізує інфляційний тиск, а в подальшому економічне зростання прискориться. Наслідки розширення ЄС для України будуть неоднозначними і залежатимуть від перебігу економічних реформ та її зовнішньої політики. У загальнополітичному контексті цей процес є позитив-ним, оскільки він сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів та розширює можливості співробітництва з ЄС. Важли-вим для України є досвід європейської інтеграції сусідніх країн, що створює додаткові можливості лобіювання українських інтере-сів у цій організації та прискорює процес використання вже на-працьованих в Україні механізмів регіонального співробітництва. Таким чином, міжнародна валютна система у своєму еволю-ційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золо-товалютного (доларового) та паперововалютного стандартів. Ва-лютні системи класифікуються за видом резервного активу, за допомогою якого руйнувалися дисбаланси в міжнародних розра-хунках. Призначення будь-якої міжнародної валютної системи — сприяти розвитку торгівлі. Так, крах системи золотого стандарту в період між двома війнами привів союзників до створення більш гнучкої системи, заснованої на золотовалютному стандарті, яка мала назву Бреттон-Вудскої системи і яка сприяла успішному розвиткові світової економіки протягом 25 років після Другої світової війни. Цю систему поступово дестабілізував розвиток міжнародних економічних відносин у 1960-х роках, і на початку 1970-х. Вона зазнала краху внаслідок порушень рівноваги, що було викликано інфляційним напруженням і першою нафтовою кризою. Новий міжнародний економічний порядок, більш гнуч-кий та сприятливий для розвитку національної економічної полі-тики був створений наприкінці 1970-х років. Безсумнівно, цей порядок не зміг вирішити всіх проблем розвитку валютно-фінансових відносин, але він започаткував етап нового підходу для їх розв’язання шляхом зміцнення міжнародної політики, спрямованої на консолідацію та узгодження. Валютне співробіт-ництво сьогодні є об’єднуючим елементом міжнародних відно-син як на світовому та регіональному (європейському), так і на національному рівні. Світова валютна система, а також Європей-ська валютна система були створені як інструменти економічної та політичної інтеграції. Зокрема, європейські інтеграційні еле-менти (Європейська валютна система) виникла завдяки двом різ-ним методологічним підходам щодо світових інтеграційних про-цесів — конфедералістичному та федералістичному. Конфедералістичний підхід передбачає, що країни згідні спів-працювати одна з одною без втручання в національний суверені-тет. Головна мета полягає не в створенні «наддержави», яка по-глинала б усіх, а в об’єднанні держав у конфедерацію, в якій вони могли б зберегти свої національні структури. Ці основні принци-пи були покладені в основу Ради Європи та Європейського Спів-товариства. Ці ж принципи є також основою загальної зовнішньої політики та політики безпеки, а також співробітництва в галузі правосуддя та внутрішніх проблем Євросоюзу. Основним за-вданням Євросоюзу є міжурядове співробітництво. Метою федералістичного підходу є згладжування різниці між націями. Історія розвитку Європейської валютної системи свід-чить, що окремі країни знайшли можливість пожертвувати час-тиною свого суверенітету для створення багатонаціонального співтовариства. Європейський Союз ґрунтується на федералісти-чному підході хоча і дещо на зміненій формі, оскільки сьогодні всім зрозуміло, що об’єднана Європа буде сильною тільки в тому разі, якщо будуть збережені індивідуальні особливості окремих її країн, регіонів та культур.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Валютні блоки та зони» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
