Західні теорії валютного курсу сприяли розробленню методів регулювання валютного курсу як основного елемента валютної політики держави завдяки дискусії щодо ролі валютного курсу в економічному розвитку світу. Слід зауважити, що ця дискусія не припиняється і сьогодні: відбувається пошук нових методів регу-лювання валютного курсу, його прогнозування та аналізу факто-рів, які впливають на нього. Теорія ключових валют відображала політику гегемонії долара на противагу золота. Вона є обґрунтуванням принципів Бреттон-Вудської валютної системи, що базувалася на золоті та на двох резервних валютах і зобов’язувала країни — члени МВФ прово-дити валютну інтервенцію з метою підтримання долара. Ця тео-рія всі валюти поділяла на ключові (долар, фунт стерлінгів), тверді та м’які, а також утверджувала лідируючу роль долара (на про-тивагу золоту) та орієнтувала валютну політику всіх країн на до-лар і підтримування його як резервної валюти. Представниками цієї теорії є американські економісти Дж. Вільямс, який уперше ввів поняття ключових валют у 1945 р., А. Хансен та англійські економісти Р. Хоутрі, Ф. Грехем. Теорія регульованої валюти. Це кейнсіанська теорія, яка вини-кла під впливом світової економічної кризи 1929—1933 рр., коли неокласична теорія зазнала краху. Існували два напрями теорії регульованої валюти. Перший — це теорія рухливих паритетів, розроблена І. Фішером та Дж. Кейнсом. Так, Фішер пропонував стабілізувати споживну вартість грошей шляхом маневрування золотим паритетом грошової одиниці, а Кейнс вважав, що золо-тий стандарт уже вичерпав свої можливості. Він пропонував знижувати курс національної валюти з метою впливу на ціни, експорт, виробництво та зайнятість у країні, для боротьби за зов-нішні ринки. Основні пропозиції цієї теорії були використані Ве-ликобританією та іншими країнами в 30-х роках минулого сто-ліття. Другий напрям — теорія курсів рівноваги, яка підміняє паритет купівельної спроможності поняттям «рівноваги курсів». Згідно з цією теорією нейтральним є такий валютний курс, який відповідає стану рівноваги національної економіки. Західні еко-номісти розглядали валютний курс як втілення менових пропор-цій, які залежать від попиту на валюту та її пропозиції. Теорія фіксованих паритетів та курсів. Прихильники цієї те-орії віддавали перевагу режиму фіксованих паритетів та передба-чали їх зміни лише в тому разі, коли існує стан нерівноваги пла-тіжного балансу. На підставі розроблених економіко-математичних моделей, вони дійшли висновку, що фіксований паритет не може бути засобом регулювання платіжного балансу, оскільки зміна валютного курсу не є визначальним фактором регулювання зовнішньої торгівлі країни. Ця теорія була підґрунтям для розро-блення принципів Бреттон-Вудської валютної системи, яка базу-валася на фіксованих паритетах та курсах валют. Представника-ми цієї теорії були Дж. Робінсон, Дж. Бікердайк, А. Браун, Ф. Грехем. Теорія плаваючих валютних курсів. Ця теорія базувалася на монетаристських поглядах, згідно з якими валютний курс пови-нен вільно коливатися під впливом ринкових регуляторів. Теорія обґрунтовувала режим плаваючих валютних курсів та окреслю-вала його основні позитивні моменти, які полягають у такому: валютний ринок визначає курсове співвідношення валют, режим плаваючих валютних курсів, стимулює розвиток світової торгів-лі, сприяє автоматичному вирівнюванню платіжного балансу та вільному вибору країною моделі національного економічного устрою без зовнішнього втручання. Представниками цієї теорії були економісти монетаристського напряму: М. Фрідмен, Ф. Махлуп, А. Ліндбек, Л. Ерхард та ін. Нормативна теорія пояснює дію валютного курсу як допомі-жного інструменту регулювання економіки поряд з адміністрати-вним втручанням держави у валютну політику. Представники ці-єї теорії вважали, що валютний курс повинен базуватися на угодах та паритетах, які встановлюються міжнародними органі-заціями. Так, А. Ланьї рекомендував застосовувати колективно регулюючі плаваючі курси валют, а Дж. Мід та Р. Манделл дійш-ли висновку, що політика стосовно валютного курсу однієї краї-ни може мати негативний вплив на економіку інших країн. На сьогодні існує кілька теорій, які пояснюють формування валютного курсу та природу його динаміки. Так, однією з найві-доміших теорій є теорія паритету купівельної сили (або спро-можності) (Power Purchasing Parity). Згідно з цією доктриною курси будь-яких двох валют мають пристосовуватись один до одного відповідно до зміни рівнів цін у цих двох країнах. Прос-тий приклад дає уявлення дії теорії РРР. Припустимо, що ціна німецької пшениці зростає на 10 % (з 1500 до 1650 DEM за тон-ну), а ціна американської пшениці не змінюється (1000 USD/т). У цих умовах обмінний курс USD/DEM має зрости з 1,5 до 1,65. Такий ефект забезпечує закон однієї ціни. Згідно з цим законом, якщо дві країни виробляють якийсь однаковий товар, то його ці-на має бути однаковою в усьому світі незалежно від того, яка країна продукує цей товар. Що стосується нашого прикладу, то ціна на пшеницю в Америці має пристосуватися до змін ціни на зазначений товар у Німеччині через зміну курсу валют між цими країнами. Виконання вимог даного закону побудоване на взаємо-дії попиту та пропозиції: відносно здешевіла американська пше-ниця (пропозиція) стане об’єктом додаткового попиту, який вивільняється від «некупівлі» німецької пшениці, і через це додатковий попит відіб’ється на ціні американського долара, який необхідно купувати для подальшого придбання пшениці. Теорія РРР виявляється більш прагматичною при розгляді не окремого товару, а загального рівня цін та його динаміки (рівень інфляції) відповідно. Математично це можна подати у вигляді рі-внянь: , (2.1) де — та — рівень цін у Німеччині у відповід-них періодах; та — рівень цін у США у відповідних пері-одах (при цьому Pі — ціна певного товару, Qі — кількість товару, або частка в загальному обсязі куплених товарів); S — доларова ціна німецької марки в період часу 0 та 1. Доктрину паритету купівельної спроможності можна виразити через показники темпів інфляції. Якщо рівень інфляції в США за період t позначити як , а рівень інфляції в Німеччині за ана-логічний період як , тоді можна записати рівняння та . Підставивши ці ви-рази у попереднє рівняння, дістанемо: . (2.2) Економістами було висунуто кілька заперечень стосовно док-трини паритету купівельної спроможності валют як на теоретич-ному, так і емпіричному рівнях. Однак більшість критиків докт-рини РРР не відкидають її повністю [7, с. 565]. Загальновизнано, що в періоди швидкозростаючої інфляції найбільш важливою де-термінантою змін валютних курсів стає зміна купівельної спро-можності національних валют. Проведений порівняльний аналіз курсу американський долар/бразильське крузейро за період 1970—1975 рр. дав такі результати: американський рівень цін зріс на 38,5 %, тоді як бразильський рівень цін — на 160 %. Вод-ночас згідно з теорією РРР, валютний курс повинен знизитися з 0,202 у 1970 р. до 0,108 у 1975 р. Реальний валютний курс у 1975 р. становив 0,110 [12, с. 377]. Як бачимо, розбіжність незна-чна. Вона становить менше 2 % реального курсу. За інші роки розбіжність також невелика. Найбільшою вона була у 1973 р. і становила 9,3 %. Підсумовуючи, можна зазначити, що доктрина паритету купі-вельної спроможності валюти може бути непоганим інструмен-том для прогнозування валютного курсу за умови значних від-мінностей у рівнях цін порівнюваних країн. Точність прогнозу валютного курсу є похідною від точності прогнозу рівнів цін у двох країнах, а тому часовий діапазон застосування принципів РРР вимірюється від року до п’яти років. Прогноз курсу на тер-мін менше одного року невиправданий через неможливість по-збутися багатьох випадкових факторів в основній тенденції роз-витку явища. Це і наявність лагу між зміною цін та пристосуванням до цього валютних курсів, і внутрішньорічні сезонні та кон’юнктурні коливання. Прогнози на строк понад п’ять років можуть мати значну похибку. Теорія РРР має досить обмежені прогностичні можливості, дає уявлення про передумови довгострокової поведінки валютних курсів, але не може пояснити мінливості курсів протягом корот-ких термінів. Ключем для розуміння поведінки валютного курсу в коротко-строковому періоді є розгляд валют, що формують валютний курс з позиції ринку активів та теорії попиту на активи [7, с. 569]. Сучасний підхід до ринку активів наголошує на тому, що протягом короткострокових періодів (менше року) рішення володіти вітчизняними або іноземними активами (тобто грошо-вими коштами в національній або іноземній валюті) відіграє зна-чно більшу роль у визначенні валютного курсу, ніж попит на експортні або імпортні товари. Тобто експортно-імпортні потоки розглядаються як другорядні курсотвірні фактори. Згідно з теорією попиту на активи найважливішим чинником, що впливає на попит на внутрішні (національні) та іноземні гро-шові кошти (у даному разі розглядається безготівкова форма гро-шових коштів), є очікуваний дохід на ці активи стосовно один од-ного. Очікуваний дохід на депозит певної валюти у переведенні на іноземну валюту складається з процентної ставки цієї валюти та її очікуваної ціни (+) або знецінення (–). Коли, наприклад, американці чи іноземці очікують, що дохід на доларові депозити буде ви-щим порівняно з доходом на депозити в євро, то вищим буде по-пит на доларові депозити і, відповідно, нижчим — на депозити в євро. Це підштовхне інвесторів конвертувати кошти у вигідніші на даний час активи. Проте під кінець інвестиційного періоду вони можуть зазнати курсових збитків унаслідок змін курсу, які з над-лишком перекриють процентний дохід. Для запобігання таким збиткам інвестори мусять укладати строкові контракти, тобто уго-ди зі зворотним викупом валюти, за курсом «спот» плюс процент, зароблений на вкладені активи. Зазначені угоди з процентного ар-бітражу є сполучною ланкою між різницею процентних ставок на-ціональних грошових ринків двох країн і форвардними курсами відповідних валют. Ця сполучна ланка виступає основою теорії процентного паритету. Щоб зрозуміти механізм дії цієї теорії, слід розглянути її формалізований вигляд. Так, наприклад, якщо певна кількість доларів A інвестується на термін один рік під процентну ставку іUSD, то через рік буде отримана сума І: . (2.3) Якщо ж на долари купуються єврооблігації на строк один рік, інвестор спочатку має конвертувати долари в євро. Через рік він отримає суму І у доларах: (2.4) де А — сума у доларах, що підлягає конвертації в євро; R — спот-курс EUR/USD; F — форвардний однорічний курс EUR/USD. Наведені формули дають можливість зробити висновок, на користь якого активу віддасть інвестор перевагу. Так, коли > інвестор віддаватиме перевагу збері-ганню активів у доларах, а в протилежній ситуації при < < інвестуватиме в євро. Порівняємо дохідність інвестування в доларові та євроактиви. 100 000 (1 + 0,055) = 105 500 USD. 100 000/1,205 • (1 + 0,035) • 1,228 = 105 475,52 USD. Таким чином, незважаючи на підвищення курсу євро відносно долара, активи в доларах є прибутковими, а тому привабливіши-ми для вкладення капіталу. Висновок, який можна зробити на підставі проведеного розрахунку, є ключовим моментом теорії процентного паритету: процентний арбітраж мусить пристосо-вуватися до різниці процентних ставок обох країн доти, доки він не досягне значення рівноваги, за якої вже не буде вигідно змі-нювати форму активу (конвертувати долари в євро, і навпаки). Стан рівноваги має вигляд: , де F — неприбутковий форвардний курс рівноваги: . (2.5) Для зазначеного вище прикладу курс F = 1,205 + 1,228(0,055 – – 0,035) = 1,22956. За даного форвардного курсу ставка доходу за доларовими активами дорівнює доходу за активами в євро зі строковим покриттям валютного ризику. На практиці процент-ний арбітраж не усуває відмінностей між ставками дохідності по різних валютах. Це пояснюється тим, що ставка доходу не врахо-вує спекуляції форвардною валютою [12, с. 367]. Саме через по-стійну присутність на ринку спекулятивного попиту і пропозиції не вдається досягти стану сталої рівноваги, що і змушує курс не-впинно коливатися.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Теорії регулювання валютного курсу» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
