Проблема підтримування ліквідності кредитних установ завжди була однією з найактуальніших. Розвиток сучасних ринків та пропонованих ними фінансових інструментів значно збільшує можливості банків щодо управління ліквідністю, водночас ускладнюючи процес вибору оптимального рішення. Але навіть застосування найдосконаліших технологій не може зняти самої проблеми. Підтримування адекватного рівня ліквідності є запорукою нормального функціонування будь-якої банківської установи, і це залишається аксіомою, непідвладною часу. В економічній літературі проблема ліквідності комерційних банків досліджується досить часто. Вивчення різних трактувань цієї економічної категорії свідчить, що в цілому погляди авторів не містять суттєвих розбіжностей. Так, «Фінансовий словник» визначає: «Ліквідність банку — здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх зобов’язань» [59, с. 261]. У підручнику з банківської справи за редакцією О. І. Лаврушина наголошується, що «банк уважається ліквідним, якщо суми грошових коштів, котрі банк має можливість швидко реалізувати з інших джерел, забезпечують своєчасне виконання його зобов’язань за пасивом» [16, с. 61]. Аналогічно трактують ліквідність банку й інші вчені [89, с. 137]. Дехто з дослідників звертає увагу на можливість виконання зобов’язань саме в грошовій формі. Так, Г. С. Панова пише: «Лі-квідність для комерційного банку виступає як здатність банку за-безпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобов’язань за пасивом» [138, с. 34]. У підручнику «Банківські операції» ліквідність визначається як «здатність банку забезпечити своєчас-не виконання своїх грошових зобов’язань» [13, с. 373]. Близьке за змістом трактування ліквідності подають Т. Т. Ковальчук і М. М. Коваль [80, c. 7]. Отже, у вітчизняній практиці банківська ліквідність пов’язується насамперед з виконанням зобов’язань за пасивом. У міжнародній банківській справі склалося дещо інше розу-міння проблем ліквідності. Зарубіжні вчені трактують ліквідність як здатність задовольняти будь-які невідкладні потреби банку в грошових коштах, які виникають не лише у зв’язку з виконанням зобов’язань за пасивом (зняття клієнтами коштів зі своїх рахун-ків чи повернення отриманих банком позичок), але й унаслідок проведення активних операцій (наприклад надання чи пролонга-ції кредитів). Зокрема, П. Роуз зазначає, що «банк уважається лі-квідним, якщо він має доступ до коштів, які можуть бути залуче-ні за розумною ціною і саме в той момент, коли вони необхідні» [164, с. 323]. Таку саму думку висловлює і швейцарський банкір К. Гронер: «Ліквідність — це здатність одержати готівку в будь-який час та з незначними витратами» [49, с. 8]. Як бачимо, ці трактування зосереджують увагу не на причинах виникнення по-треби в грошових коштах, а на можливості безперебійного до-ступу до джерел поповнення ліквідності. Такий підхід базується на двох концепціях, які характеризу-ють ситуацію, що склалася на міжнародних фінансових ринках протягом останніх років. Згідно з однією з них — так званою концепцією партнерства у взаємовідносинах із клієнтом — банк має задовольняти всі кредитні заявки з прийнятним для себе рів-нем кредитного ризику. За такого підходу рішення про надання позичок приймаються незалежно від наявності в банку кредитних ресурсів, а перед менеджментом (у разі необхідності) постає за-вдання поповнення ресурсної бази та забезпечення достатньої лі-квідності. Зрозуміло, що за високої банківської конкуренції, зна-чної концентрації фінансових ресурсів і обмеженості ефективних напрямів їх розміщення такий підхід є цілком виправданим і за-безпечує банку можливість підвищувати свої доходи, не втрача-ючи потенційних клієнтів. Отже, попит на ліквідні засоби в банках підвищується з таких основних причин: • зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків; • надходження кредитних заявок, які банк вирішує задоволь-нити; • настання строків погашення заборгованості за позичками, одержаними банком; • настання термінів платежів до бюджету; • виплата дивідендів акціонерам. Інша концепція виходить з того, що за умов значного зростан-ня обсягів міжнародних фінансових ринків банки отримали прак-тично необмежений доступ до джерел поповнення ліквідних ко-штів. Зокрема Дж. Маршалл підкреслює, що введення в обіг де-позитних сертифікатів та поява ринку операцій РЕПО та зворот-ного РЕПО радикально змінили процес управління ліквідністю та надали банкам засоби для підтримування ліквідності за допомо-гою проведення пасивних операцій [104, с. 537]. У кінцевому підсумку це забезпечило підвищення доходів банків за рахунок скорочення низькодохідних активів, частка яких у сукупних ак-тивах банків протягом двох останніх десятиріч зменшилася май-же вдвічі. Джерелами покриття потреби в ліквідних коштах є такі: • настання строків погашення наданих банком кредитів; • продаж активів; • доходи від надання недепозитних банківських послуг; • залучення депозитних вкладів від фізичних та юридичних осіб; • запозичення коштів на грошовому ринку; • випуск депозитних сертифікатів; • проведення операцій РЕПО. За цих обставин питання полягає не в тому, де взяти необхідні ліквідні кошти, а в тому, скільки це коштуватиме для банку. Фак-тично це означає, що проблема підтримування банківської лікві-дності трансформується в проблему управління витратами та від-сотковим ризиком банку. Інакше кажучи, розвиток сучасних фінансових ринків дає змогу зменшити ризик незбалансованої лі-квідності, проте відсотковий ризик банку, навпаки, зростає. Саме тому зарубіжні вчені, розглядаючи питання ліквідності, звертають особливу увагу на вартість підтримування ліквідної позиції банку. Узагальнюючи сказане, можемо цілком підставно висновува-ти, що банк є ліквідним тоді, коли він має можливість постійно і безперебійно задовольняти потреби в грошових коштах, транс-формувати свої активи в готівку без суттєвої втрати їхньої варто-сті або вільно позичати кошти на ринку за середньою ставкою з метою поповнення ліквідності. Важливо зазначити, що розширення можливостей доступу за-рубіжних банків до грошових ресурсів аж ніяк не послабило їх-ньої уваги до самої проблеми підтримування ліквідності. Швид-ше навпаки. Більшість учених і банкірів-практиків повсякчас підкреслює пріоритетність ліквідності в системі цілей банку, у тому числі стосовно прибутковості. Висловлювання зарубіжних авторів свідчать, що в сучасній банківській справі поняття лікві-дності сприймається не лише як економічна категорія, а набуває й певного соціально-філософського значення, символізуючи на-дійність банку. Так, К. Гронер підкреслює, що ліквідність — це «майже синонім слова впевненість» [49, с. 8]. Такі погляди, між іншим, зайвий раз доводять, що в сучасному діловому світі репу-тація має першорядне значення. Зарубіжні банкіри добре усвідомлюють, що після втрати лік-відності відновити довіру клієнтів до банку практично неможли-во, а тому постійно піклуються про її зміцнення. У кінцевому підсумку саме висока ділова репутація дає змогу зарубіжним ба-нкам знизити витрати запозичення та ризик втрати ліквідності. Усе це дає підстави трактувати банківську ліквідність як катего-рію, що має не лише кількісні, а і якісні характеристики. На нашу думку, трактування ліквідності як чинника, котрий значною мірою забезпечує довіру клієнтів до банку, а отже, фак-тично визначає його майбутнє, є особливо повчальним, корисним та актуальним для вітчизняних банків. Централізований підхід до підтримування ліквідності комерційних банків, який здійснює Національний банк України через установлення обов’язкових нормативів, часом призводить до послаблення уваги до цієї про-блеми з боку самих банків. Іноді ліквідність сприймається не як власна проблема банку, а як проблема суто зовнішня, така, що її можна розв’язати через втручання НБУ та надання стабілізацій-них кредитів. У багатьох вітчизняних банках управління ліквід-ністю обмежується лише виконанням обов’язкових нормативів. Звичайно, додержання нормативів НБУ є необхідною, але далеко не достатньою умовою ефективного управління ліквідністю. Проте слід визнати, що формування таких (поверхових, а іноді й просто хибних) поглядів на роль банків в управлінні ліквідністю відбувалося під впливом не лише суб’єктивних, а й об’єктивних чинників. До останніх належить і такий, наприклад, як надто високі вимоги НБУ до формування запасів ліквідних коштів. Безперечно, зважаючи на нестабільність економіки України, недосконалість внутрішнього грошового ринку та необхідність забезпечення стабільнос-ті всієї банківської системи, посилену увагу до ліквідності цілком виправдано. І дійсно, резерви ліквідності, сформовані банком у ме-жах обов’язкових нормативів, досить часто повністю задовольняють його поточні потреби в ліквідних коштах, відсуваючи на другий план проблеми ефективного управління ліквідністю. Неналежна увага банків до розвитку внутрішньої системи управління ліквідністю пояснюється і значною обмеженістю вибору інструментів підтримування ліквідності. Недосконалість внутрі-шнього фондового і валютного ринків, блокування виходу банків на міжнародні ринки грошей часто унеможливлюють застосу-вання ефективних методів управління ліквідністю та не створю-ють стимулів для пошуку нових інструментів прогнозування і аналізу. Формуванню спрощених поглядів на управління ліквід-ністю певною мірою сприяють і окремі наукові публікації, де ці питання розглядаються з позиції виконання обов’язкових норма-тивів центрального банку, а методика аналізу обмежується засто-суванням методу коефіцієнтів [16, с. 386—390; 80, с. 24—42]. Утім, огляд публікацій останніх років свідчить про певне зрос-тання інтересу вчених і банкірів-практиків до тематики, пов’язаної з ліквідністю [40; 52; 60; 133; 197]. Думки про те, що «вико-нувати завдання управління ліквідністю, підтримування її на необхідному рівні комерційний банк має самостійно, проводячи економічно грамотну політику в усіх галузях своєї життєдіяльнос-ті» [17, с. 452], висловлюються економістами все частіше. Однак слід визнати, що теоретичних засад створення ефектив-них систем управління банківською ліквідністю у вітчизняній науці ще не сформовано. Така система має включати не лише підсистему аналізу виконання обов’язкових нормативів ліквідності (її необхід-ність не береться під сумнів), а й підсистеми стратегічного управ-ління, планування, оперативного аналізу та моніторингу ліквіднос-ті. Як відомо, ефективність будь-якої системи визначається рівнем досягнення поставленої мети. А що недостатня кількість ліквідних коштів призводить до порушення нормативів та втрати депозитів, а їх надмір знижує прибутковість банку, то мета управління банківсь-кою ліквідністю полягає в підтримуванні її на мінімальному рівні, не допускаючи при цьому ані надлишків, ані дефіциту. Зрозуміло, що досить проблематичним залишається питання щодо визначення граничної (мінімально допустимої) ліквідності. Зрештою саме репутація банку та рівень довіри до нього з боку інших учасників ринку і формують межі діапазону, в якому банк може дозволити собі регулювати ліквідність. Отже, ефективна система управління має постійно забезпечувати достатній рівень ліквідності за мінімальних витрат. Очевидно, що рівень досяг-нення цієї мети значною мірою залежить від застосовуваних бан-ком методів аналізу, прогнозування та управління. Формування підсистеми стратегічного управління ліквідністю має відбуватися в контексті загальної стратегії банку і базуватися на вибраних ним принципах та концепціях управління активами і пасивами. Як зазначалося, вибір стратегій управління активами і пасивами, тобто й ліквідністю банку, не дуже значний — їх лише дві. Одну спрямовано на максимізацію прибутків із цілком імовір-ною можливістю зазнати збитків (концепція підвищеного ризику), інша має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків. Варто звернути увагу на те, що питання вибору раціональної стратегії управління ліквідністю залишається дискусійним уже принаймні два століття. Традиційно вважалося, що строки роз-міщення активів та залучення зобов’язань мають збігатися для забезпечення потрібної рівноваги між попитом на ліквідні кошти та їх наявністю. У банківській практиці цей підхід (стратегія мі-німізації ризику незбалансованої ліквідності) отримав назву «зо-лотого банківського правила». Нагадаємо, що в Росії ідея повної збалансованості кредитних ресурсів та вкладень за строками і сумами була обґрунтована М. С. Мордвиновим ще на початку ХІХ ст. [16, с. 64—65]. Але доцільність такого підходу вже тоді піддавали сумніву. Так, професор Київського університету Св. Володимира А. Я. Антонович у 1890 р. стосовно теорії повної збалансованості писав: «Цей погляд багатьма вважається аксіомою в науці кредитного благоустрою. На ділі він виявляється значною мірою помилко-вим. Насамперед він зовсім не може бути застосований до дер-жавних кредитних установ...» [16, c. 72]. Це пояснюється тим, що, з одного боку, раптовий відплив вкладів можна компенсувати надлишком коштів у інших банках, а з другого — вимоги можуть бути задоволені з державних фінансових джерел. З тих самих при-чин повна збалансованість є неприйнятною і для недержавних банків, адже «на допомогу до них може в небезпечну хвилину прийти держава». Далі А. Я. Антонович слушно висновує, що «теорія необхідності повної відповідності між активом і пасивом банків цілком прийнятна лише для тих приватних банків, які фун-кціонують цілком самостійно, без будь-якого зв’язку з іншими банками» [16, c. 74]. Із розвитком фінансових ринків теорія повної збалансованості активів і пасивів для підтримування ліквідності втратила свою актуальність, оскільки банки здобули широкі можливості будь-коли поповнити ліквідні кошти, позичаючи їх на ринку, завдяки чому ризик утрати ліквідності суттєво знизився. Нині великі міжнародні банки віддають перевагу саме стратегії запозичуван-ня ліквідних коштів, яка забезпечує підвищення прибутковості. Водночас банки, котрі працюють на ринках, що розвиваються (до них належать і українські банки), не мають необмеженого доступу до грошових ринків. Тому в процесі створення підсистеми управління ліквідністю перед більшістю вітчизняних банків постає завдання пошуку оптимального поєднання «зо-лотого банківського правила» зі стратегією запозичення ліквідних коштів. Підсистему оперативного аналізу ліквідності спрямовано на визначення потреби в ліквідних коштах для прийняття обґрунто-ваних управлінських рішень. Основні етапи оперативного аналізу ліквідності та визначення потреби в ліквідних коштах є такими: ■ аналіз дотримання обов’язкових нормативів ліквідності; ■ визначення планового періоду для оцінювання потреб лікві-дності; ■ розподіл планового періоду на інтервали відповідно до строків виконання активів та зобов’язань; ■ групування активів і пасивів банку за строками; ■ прогнозування обсягів та строків проведення активних і пасив-них операцій банку в межах вибраного періоду; ■ обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозова-ного) в кожному із зафіксованих інтервалів; ■ обчислення сукупного (кумулятивного) розриву ліквідності протягом планового періоду; ■ складання плану дій у разі виникнення дефіциту або пози-тивного сальдо ліквідності. Першим етапом аналізу ліквідності банку є виявлення того, наскільки банк дотримується нормативів ліквідності, установле-них Національним банком України. Регулювання ліквідності за допомогою обов’язкових для кожної банківської установи вимог є звичайною практикою центральних банків багатьох країн. На-приклад, у Німеччині схвалено правило, за яким визначено мак-симально можливу невідповідність строків з погляду ліквідності у 12 місяців [219, с. 7]. Здебільшого для контролю за ліквідністю застосовується ме-тод коефіцієнтів, який забезпечує не тільки оцінювання рівня лі-квідності окремого банку, а й здійснення порівняльного аналізу ліквідності різних банків. Така сама практика діє і в Україні, де НБУ встановлено три нормативи ліквідності [70, розд. V]. Норматив миттєвої ліквідності (Н4) визначається за співвід-ношенням високоліквідних активів (суми коштів у касі та на коре- спондентських рахунках) та зобов’язань банку, які обліковуються за поточними рахунками. Нормативне значення має бути для уні-версальних банків — не меншим за 20 %, для спеціалізованих ощадних, іпотечних, інвестиційних банків та уповноважених ба-нків, що залучають кошти фізичних осіб для фінансування жит-лового будівництва, — не меншим за 30 %, для клірингових бан-ків — не меншим за 90 %. Норматив поточної ліквідності (Н5) визначається за співвід-ношенням вимог та зобов’язань банку з кінцевим строком пога-шення до 30 днів. Нормативне значення має бути не меншим за 30 % — з 01.01.2002; з 01.07.2002 — 35 %; з 01.01.2003 — 40 %. Норматив короткострокової ліквідності (Н6) визначається за співвідношенням ліквідних активів та короткострокових зобов’язань, тобто вимог і зобов’язань з початковим строком погашення до одного року. Нормативне значення має бути не менше 20 %. Проаналізуємо дотримання банком обов’язкових нормативів ліквідності (табл. 1). Таблиця 1 АНАЛІЗ НОРМАТИВІВ ЛІКВІДНОСТІ БАНКУ, % Норматив ліквідності Період 1 Період 2 Нормативне значення Відхилення від попереднього періоду від нормативу в періоді 2 Миттєвої 28,19 23,51 20 –4,68 3,51 Загальної 128,12 133,79 100 5,67 33,79
Наведені дані свідчать, що банк дотримується встановлених нормативних вимог (оскільки в даному разі аналізується період 1999—2000 рр., то наведено значення нормативів ліквідності, які діяли на той час), при цьому якість управління ліквідністю в цьому банку поліпшилась, адже зменшилася кількість надлишко-вих ліквідних коштів, які не дають доходу. Про це свідчить зни-ження нормативу миттєвої ліквідності на 4,68 % протягом року та наближення його до нормативного значення. Слід зазначити, що рівень ліквідності банку є також значно раціональнішим проти банківської системи в цілому, де значення миттєвої ліквідності ста-ном на 01.01.2001 р. становило 58,3 % (див. табл. 3.8). Збільшення загальної ліквідності цього банку вказує на структурні зрушення у співвідношенні власних та залучених коштів. Однак рівень миттєвої ліквідності банку слід визнати граничним, тобто таким, що потребує постійної уваги та аналітичної підтримки, адже будь-які непередба-чені події можуть порушити рівновагу. Тому цей банк має особливо ретельно прогнозувати потребу в ліквідних коштах. Така потреба визначається способом порівнювання вхідного та вихідного грошових потоків протягом певного періоду. Вхідний грошовий потік (надходження коштів) формується внаслідок: • повернення раніше розміщених активів; • збільшення зобов’язань банку (залучення депозитів, відкриття рахунків тощо); • збільшення власних коштів банку: одержання доходів, над-ходження коштів від засновників (акціонерів), продаж цінних па-перів власної емісії. Вихідний грошовий потік формується внаслідок: • виконання зобов’язань банку (використання клієнтами своїх коштів, повернення строкових депозитів, міжбанківських позик тощо); • розміщення грошових коштів у активні операції (надання кредитів, купівля цінних паперів, основних фондів тощо); • здійснення власних операцій банку: виплата дивідендів ак-ціонерам, адміністративно-господарські та операційні витрати, повернення часток у статутному капіталі у зв’язку з виходом зі складу засновників. Різниця між сумою надходжень (ICF) та сумою використаних коштів (UCF) показує розрив ліквідності (GL): GL = ICF – UCF. Якщо обсяг наявних ліквідних коштів перевищує обсяг їх ви-користання, то існує додатний розрив ліквідності (GL > 0). Це надлишок ліквідних коштів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних коштах за обсягом перевищує їхню наяв-ність, то банк має від’ємний розрив (дефіцит) ліквідності (GL < 0). Перед банком постає завдання пошуку найдешевших і найдоступ-ніших джерел поповнення ліквідних коштів. Оперативний аналіз розриву ліквідності допомагає банку здійснювати щоденний кон-троль за ліквідністю. Цей аналіз проводять за допомогою табличного методу, гру-пуючи активи і пасиви банку за термінами (по горизонталі) та за структурою (по вертикалі). Це уможливлює порівнювання вхід-них та вихідних грошових потоків у кожному із зафіксованих ін-тервалів та обчислення сукупного розриву ліквідності. Форму аналітичної таблиці банк вибирає довільну з урахуван-ням особливостей структури свого балансу та необхідного рівня деталізації інформації щодо строків. У процесі групування банк має вибрати той рівень деталізації, який найточніше відображає специфіку його діяльності. Структурну деталізацію можна довес-ти до рівня рахунків аналітичного обліку кожної конкретної ви-моги чи зобов’язання банку. Деталізація інформації за строками має бути найдокладнішою щодо найближчих періодів (протягом найближчого тижня — за днями, протягом найближчого місяця — за тижнями і т.д.); у віддалені строки можна обмежитися загаль-ними даними. Зазначимо, що сучасний розвиток програмних за-собів дає змогу досягти будь-якого рівня деталізації. Загальні підходи до групування активів банку залежно від строків такі. ■ Залишок коштів на кореспондентському рахунку в НБУ в повному обсязі враховується в групі поточних активів. ■ За грошовими коштами на коррахунках в інших банках (ра-хунки Ностро) терміни повернення визначаються відповідно до чинної практики розрахунків з конкретним банком за умови, що розпорядження щодо переказування коштів буде віддане негай-но. Як правило, цей термін не перевищує трьох днів. Отже, кош-ти на коррахунках уважаються високоліквідними і їх відносять до групи «до трьох днів». ■ Цінні папери з портфеля на продаж слід уважати розміще-ними на такий строк, який необхідний для їх реалізації на ринку за умови, що пошук покупця буде розпочато негайно. Традиційно портфель цінних паперів на продаж формується з високоліквід-них паперів, таких як акції — «блакитні фішки», облігації та век-селі, що активно котируються на ринку, а тому строки реалізації цих активів здебільшого не перевищують одного тижня. Обчис-люючи грошові потоки від продажу таких активів, слід брати до розрахунку тільки поточну ринкову ціну без огляду на їхній но-мінал чи колишню ціну придбання. ■ До цінних паперів у портфелі банку на інвестиції застосову-ється інший підхід. Ці папери банк купує для інвестування кош-тів та отримання доходів, а тому має намір зберігати їх протягом усього періоду їхнього обігу (до настання строку погашення). Тому для цього типу активів датою повернення інвестованих грошових коштів слід уважати дату погашення цінних паперів емітентом. Якщо фіксованого терміну повернення вкладених ко-штів не визначено (наприклад для акцій), строк надходження грошових коштів визначається згідно з тривалістю прогнозовано-го строку зберігання цих цінних паперів, що його банк установ-лює самостійно. ■ За кредитами, лізинговими та факторинговими операціями, дебіторською заборгованістю терміни надходження грошових коштів визначаються відповідно до строків їх повернення, зафік-сованих в укладених угодах. При цьому слід ураховувати можли-ві відхилення від договірних строків: затримки, пролонгацію чи реструктуризацію кредитів, дострокове повернення коштів тощо. Крім того, визначаючи обсяги грошових надходжень, треба вра-ховувати можливі втрати за кредитними операціями банку. ■ Кошти, вкладені в основні засоби і нематеріальні активи, частковý участь у дочірніх структурах, обов’язкові резерви, роз-міщені в НБУ, та інші аналогічні активи враховуються в групі безстрокових у повному обсязі. ■ Майбутні доходи треба враховувати в тих періодах, коли банк сподівається їх реально одержати. Обсяги таких доходів об-числюють з урахуванням валютного ризику, ризику відсоткових ставок, ринкового ризику чи інших ризиків, які можуть суттєво вплинути на величину грошового потоку. Наприклад, надходження доходів у доларах США, які планується одержати через місяць, банк має врахувати за форвардним (а не спотовим) курсом долара зі строком один місяць. Таким чином, залежно від строків погашення активи банку розподіляють на три групи: • активи з негайним строком погашення (наприклад, до 7 днів); • активи з фіксованим строком погашення; • активи з невизначеним строком погашення. Приклад групування активів банку залежно від строків їх по-гашення подано в таблиці 2. Процес групування зобов’язань банку за строками їх виконання здійснити складніше, адже обсяги і час вилучення коштів пере-важно визначаються клієнтами, а не банком. Очевидно, що ліквід-ність значною мірою залежить від стабільності ресурсної бази банку. Тому постійний аналіз ресурсної бази банку з погляду її стабільності та визначення ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків є необхідним етапом процесу управління бан-ківською ліквідністю. Дослідження свідчать, що між ризиком утрати ліквідності та тривалістю зберігання коштів існує оберне-на залежність. Так, ризик ліквідності зростає за зберігання кош-тів менше ніж три дні, і зменшується — за зберігання понад 20 днів [197, с. 46]. На зміни в обсягах, структурі та стабільності ресурсної бази банку впливає комплекс чинників загальноекономічного харак-теру, які необхідно враховувати в процесі прогнозування. Під впливом цих чинників формуються не лише ресурси, а й активи банку, зокрема попит на кредити. Вплив названих чинників ви-вчають за допомогою статистичних методів аналізу на базі рет-роспективної інформації, розподіливши їх за такими групами: • трендові — показують довгостроковий середній темп зрос-тання депозитів та кредитів, який екстраполюється на майбутнє; • циклічні — відтворюють коливання ділової активності в країні протягом одного економічного циклу; • структурні — виявляють загальні тенденції зміни в струк-турі ресурсної бази та активів по групі чи системі банків; • сезонні — визначають зміни стану депозитів та кредитів протягом певного періоду (тижні, місяці) проти середньорічного; • випадкові та надзвичайні, пов’язані з особливостями діяль-ності клієнтів. Таблиця 2 ГРУПУВАННЯ АКТИВІВ БАНКУ ЗА СТРОКАМИ ЇХ ПОГАШЕННЯ, тис. грн. Період Показник До одного дня 1—7 дн. 8—30 дн. 1—3 міс. 4—6 міс. Понад 6 міс. Усього Грошові кошти 494 494 Вільні залишки коштів на коррахунку в НБУ 7812 7812 Коррахунки в інших банках 21234 21 234 Цінні папери на продаж 5500 5500 Разом активів з негайним строком погашення 8306 26 734 35 040 Строкові депозити в НБУ 400 1700 2100 Депозити і кредити в інших банках 1235 2862 4465 1238 9800 Кредити клієнтам 450 2380 3540 4755 3567 6411 21 103 Цінні папери на інвестиції 435 435 Інші строкові вимоги 165 250 180 245 123 147 1110 Разом активів з фіксованим строком погашення 2250 5492 9885 6238 3690 6993 34 548 Обов’язкові резерви в НБУ 5960 5960 Основні засоби 7497 7497 Інвестиції в дочірні компанії 130 130 Разом активів з невизначе-ним строком погашення 13 587 13 587 Усього активів 10 556 32 226 9885 6238 3690 20 580 83 175
Тренди визначають довгострокову потребу банку в ліквідних засобах. Загалом тренди будують на базі аналізу інформації за досить тривалі періоди (від кількадесятьох до ста років), які включають низку економічних циклів. Це забезпечує «згладжу-вання» впливу окремих економічних циклів і виявлення найваж-ливіших змін у суспільстві чи на ринках, які обслуговує банк. Для нестабільних економік побудову довгострокових трендів ускладнено, а іноді і взагалі позбавлено сенсу (через значний вплив політичних чи економічних катаклізмів). Циклічні зміни виявляють у процесі аналізу динаміки показни-ків у межах одного ділового циклу. На стадії зростання ділової активності попит на кредити зростає, як правило, вищими темпа-ми, ніж депозитна база. Тому банк може додатково потребувати ліквідних коштів. Зазвичай у такі періоди підвищуються й відсо-ткові ставки. Це означає, що для підтримування ліквідності банк змушений буде щоразу залучати кошти під вищу ставку. Якщо в період економічного піднесення строки розміщення активів ба-нку суттєво перевищуватимуть строки залучення зобов’язань, то банк може зазнати збитків унаслідок зростання відсоткового ризику. Якщо ж у такі періоди банк залучив кошти на триваліші строки (а отже, за нижчою ставкою), а розмістив на коротші, то це дасть змогу підвищити прибутки та уникнути проблем з лік-відністю. Під час спаду ділової активності все відбувається навпаки, а тому банку варто у відповідний спосіб підготуватися і заздалегідь реструктуризувати баланс. На цій фазі економічного циклу при-буток банку зростатиме, якщо активи розміщувати на довші строки (це уможливлює фіксування вищої ставки на триваліший період і отримання більших доходів), а ресурси залучати на коро-тші строки, хоч, як ми вже казали, такий підхід і може призвести до зростання ризику незбалансованої ліквідності. Але банк має взяти до уваги також і те, що в періоди спаду ділової активності попит на кредити значно знижується. Виявлення та врахування впливу циклічних чинників на динаміку кредитів і депозитів дає змогу банкові точніше прогнозувати потребу в ліквідних коштах на всіх стадіях ділового циклу. Структурні чинники відображають зрушення в споживанні та інвестиційному процесі, розвиток науково-технічного прогресу, зміни кількості населення й рівня зайнятості. Для виявлення їх-нього впливу структура ресурсної бази або активів по банківській системі в цілому (чи групі банків) аналізується в динаміці. Вияв-лені структурні зрушення порівнюються з аналогічними даними конкретного банку та враховуються в процесі формування стра-тегії управління ліквідністю. Такий порівняльний аналіз доцільно проводити не лише за даними банківської системи в цілому, а й у розрізі окремих груп банків. Структурні зрушення в активах чи пасивах у різних гру-пах банків можуть різнитися. Тому в процесі аналізу доцільно порівнювати структуру показників окремого банку із середніми значеннями аналогічних показників по тій групі банків, до якої він належить. Аналіз структурних зрушень розпочинають з оцінки стабіль-ності ресурсної бази банків та виявлення загальних тенденцій, що мають місце в банківській системі. Найзагальнішою характерис-тикою стабільності ресурсної бази є співвідношення власного ка-піталу та зобов’язань, яке аналізується в динаміці (табл. 3). Таблиця 3 АНАЛІЗ ДИНАМІКИ ТА СТРУКТУРИ ПАСИВІВ УКРАЇНСЬКИХ БАНКІВ, % Показник Рік Відхилення від попереднього року 1996 1997 1998 1999 2000 1997 1998 1999 2000 Зобов’язання 66,2 72,4 77,3 79,2 82,6 6,2 4,9 1,9 5,4 Власний капітал 33,8 27,6 22,7 20,8 17,4 –6,2 –4,9 –1,9 –5,4
Наведені дані свідчать про систематичне зростання частки зо-бов’язань у структурі пасивів українських банків з відповідним зниженням частки власного капіталу. Це означає, що зі зростан-ням обсягу загальних активів банку питома вага власного капіталу істотно зменшується навіть за умови збільшення його абсолютної величини. Така тенденція є закономірною, адже в розви-нених країнах частка власного капіталу в загальних пасивах банків становить близько 8—10 %. З позиції ліквідності такі структурні зрушення свідчать про те, що проблеми аналізу та ефективного управління ліквідністю з часом стають для банків усе актуальнішими. У процесі аналізу ліквідності конкретного банку доцільно проаналізувати динаміку структурних зрушень за основними статтями зобов’язань по банківській системі в цілому (табл. 4), що дає можливість оцінити загальні тенденції та врахувати їх, прогнозуючи потребу в ліквідних коштах.
Таблиця 4 АНАЛІЗ ДИНАМІКИ ТА СТРУКТУРИ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ УКРАЇНСЬКИХ БАНКІВ У РОЗРІЗІ ОСНОВНИХ СТАТЕЙ, % Показник Рік Відхилення від попереднього року 1996 1997 1998 1999 2000 1997 1998 1999 2000 Коррахунки банків 3,1 4,2 3,8 7,2 3,4 1,1 –0,4 3,4 –3,8 Кредити одержані 11,8 22,3 19,3 13,0 11,3 10,5 –3,0 –5,7 –1,7 Кошти клієнтів 69,8 57,9 58,6 63,9 62,6 –11,9 0,7 5,3 –1,3 Кредитори 15,3 15,6 18,3 15,9 22,7 0,3 2,7 –2,4 6,8 Усього 100 100 100 100 100 — — — —
Як свідчать дані табл. 4.4, найбільшу питому вагу в структурі зобов’язань банків мають кошти клієнтів. Частка кредитів, одер-жаних на міжбанківському ринку, протягом останніх років сис-тематично знижується. Частка залишків на кореспондентських рахунках інших банків у 1999 р. зросла майже вдвічі, що свідчи-ло про розширення мережі кореспондентських зв’язків українсь-ких банків, але в наступний період знову знизилася. Водночас зросла частка таких статей, як кредиторські та інші зобов’язання, що свідчить про можливість банків отримувати дешеві, хоч і не-стабільні джерела коштів. Ці структурні зрушення в банківській системі в цілому має брати до уваги будь-який банк, вибираючи стратегію управління ліквідністю. Клієнтська база кредитних установ за своїм складом неодно-рідна, тому наступним етапом є аналіз її структури з погляду співвідношення нестабільних (кошти до запитання) та стабільних (строкові рахунки) зобов’язань. Для аналізу стабільності клієнт-ської бази визначають питому вагу основних вкладів у загальній сумі зобов’язань. Порівнювання складу та структури клієнтської бази окремого банку з аналогічними показниками по банківській системі в цілому чи із середніми значеннями по групі банків дає змогу оцінити вплив структурних зрушень на стан ліквідності та вибрати адекватні методи управління. Вплив сезонних чинників на ліквідність виявляється в процесі аналізу депозитної бази та кредитного портфеля кожного окремого банку. Сезонні чинники, а також ті, що пов’язані з особливостями діяльності клієнтів банку, залежать від складу клієнтури, регіо-нальних особливостей та специфіки ринкової ніші конкретного банку. Метою аналізу є з’ясування змін та закономірностей у стані депозитів та кредитів банку протягом певного періоду (тижні, мі-сяці) проти середньорічних показників. Сезонні чинники часто суттєво впливають на вилучення депо-зитів та додаткову потребу в кредитах. Наприклад, банк, що об-слуговує сільськогосподарські підприємства, потребує ліквідних коштів навесні внаслідок зростання попиту на кредити та значно-го зниження залишків на рахунках клієнтів. Після продажу вро-жаю восени обсяг депозитної бази зростає, а попит на кредити навпаки — знижується. Сезонні коливання відчувають і ті банки, які працюють з підприємствами харчової та переробної промис-ловості, будівельними компаніями, туристичними фірмами. Впливу сезонних чинників на ліквідність можна уникнути через галузеву та портфельну диверсифікацію клієнтської бази. Для банку, який залежить від одного або кількох типів клієнтів, аналіз сезонних потреб у ліквідних коштах є дуже важливим. Здебільшого вплив сезонних чинників на ліквідність банку може бути визначений досить точно за даними ретроспективного аналізу. У процесі аналізу обчислюються показники, що характе-ризують стабільність ресурсної бази банку та попит на кредити в межах певного часового періоду (як правило, кварталу). Порів-няння показників, розрахованих за даними різних періодів протя-гом року, дає змогу банку виявити інтервали пікової потреби в ліквідних коштах та заздалегідь скласти план дій для підтриму-вання ліквідності. Вплив випадкових та надзвичайних чинників, пов’язаних з особливостями діяльності клієнтів, виявити найскладніше. Ці чинники не завжди піддаються прогнозуванню, а виявлені ретро-спективні дані можуть не повторюватися в майбутньому. Оскіль-ки в комерційному банку кількість клієнтських рахунків досить значна (як правило, кілька тисяч), то сукупна динаміка підсумко-вих показників за всіма рахунками нівелює випадкові відхилення за кожним окремим рахунком. Це означає, що на динаміку пока-зників банку суттєво впливають лише загальноекономічні чинни-ки, які можна досить точно передбачити. Прикладом прогнозу-вання впливу таких чинників може служити період податкових платежів до бюджету. Отже, ретроспективний аналіз особливостей руху коштів на окремих рахунках та групах балансових рахунків з
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДИКА ОПЕРАТИВНОГО АНАЛІЗУ ЛІКВІДНОСТІ БАНКУ» з дисципліни «Аналіз банківської діяльності: сучасні концепції, методи та моделі»
